Колись, напередодні Міжнародного дня солідарності жінок у боротьбі за повні політичні, економічні і соціальні права, я опублікувала листа від імені Клари Цеткін (Айснер), який починався десь так: «Я, Клара Цеткін, народилася 5 липня 1857 року у селі Відерау Саксонського королівства. Саме на мою пропозицію 1910 року учасниці II Міжнародної конференції жінок-соціалісток у Копенгагені заснували день 8 березня як день боротьби жінок за рівні з чоловіками права. Нині я висловлюю своє обурення тим, що ідеали й принципи, які закладалися у відзначення цієї дати, у Радянському Союзі зазнали цілковитої підміни, докорінного перекручення».
Постать і погляди Клари Цеткін досі викликають дискусії. Диктатор Сталін називав її «старою відьмою».
Що нам до неї нині?
Нам важливо, як суспільство ставиться до жінок, доброї половини людства.
Організація Об’єднаних Націй (ООН) у 1977 році офіційно визнала 8 березня як день солідарності жінок.
Мене особисто мучило те, що спостерігала з року в рік, живучи в СРСР: тотальну «соціальну шизофренію», яка вірусно поширювалася і в Україні, чия історія істотно вирізнялася ставленням до жінки. Жінку, подвійно експлуатовану в радянському суспільстві й сім’ї, раз на рік святкують, дарують квіточки й цукерки. 8 березня – привід для колективного застілля і то в час продуктового дефіциту. Заїсти-запити проблему.
У школі, пригадую, ми, дівчатка, готувалися спершу відзначити «хлопчаче свято» – «дєнь совєтской арміі»: підписували листівки, дарували дешеві дрібнички, випросивши копійки у батьків. А незабаром наставало «дівчаче свято» – 8 березня. Ми очікували привітань від однокласників. Ах, яка симетрія, гармонія-симфонія! Але ж до чого тут проблема рівності-нерівності прав жінок і чоловіків? Як завжди, радянська ідеологія перевертала все з ніг на голову, нав’язувала те, що називається «когнітивним мародерством»: це маніпулювання, підміна одних понять іншими, вихолощення первісної, хоч якої позитивної, ідеї.
Тоді, школяркою, я так само, як і більшість ровесників, була в полоні гендерних стереотипів. Скажімо, сміялася з анекдотів на зразок: що спільного між морською свинкою і жінкою-вченим? Спільне те, що свинка – і не морська, і не свинка, а жінка-вчена – і не жінка, і не вчена. Виходить, сміялася і над самою собою, не усвідомлюючи цього. Скільки ще подібних стереотипів довелося викорінювати! А деякі, певне, залізли глибоко під шкіру і досі сидять там.
У 1989 році востаннє була в Москві, у Спілці письменників СРСР: у складі української делегації жінок-письменниць приїхала на грандіозну всесоюзну конференцію. Отам чи не вперше відчула всю фальш гасел і декларацій про роль жінки «у соціалістичному будівництві». З трибуни представниці «найстаршого брата» закликали передусім до «єдінства с лінієй партіі», котра єдина знає, як правильно жити і в якому напрямку правильно рухатися, надто коли в Україні почався активний процес національного самоусвідомлення. Замість обговорювати реальні проблеми, «колективна радянська жінка» підпирала авторитет «колективного радянського чоловіка». Відчула різке неприйняття офіціозу. Зрозуміла ще тоді: в Москві я востаннє в житті.
Згадується і велика конференція з проблем жіночого підприємництва у Казахстані, в тодішній Алма-Аті 2005 року. В Україні вже відбулася Помаранчева революція, ми жили новими надіями і сподіваннями. А в кожному виступі казашок бурхливим потоком лилися суцільні славоспіви на адресу тодішнього президента Казахстану Назарбаєва. Цей фальшивий оргазм низькопоклонства вражав. Та не пригадую дискусій про недовіру у бізнесі саме до жінок («куций розум»), про проблеми поєднання материнства і жіночого лідерства. Тобто, буяла показушна фасадна демагогія, яка в’їлася у суспільство з радянських часів.
Щоби з’ясувати, як же насправді ведеться жінкам у суспільстві, я подалася до колежанок-журналісток, які працювали у відповідній програмі ПРООН. Знайомство з ними дало принципово нову оптику, надто після того, коли я обклалася відповідною лектурою. До речі, саме там, в офісі програми гендерної рівності, познайомилася зі світлої пам’яті Георгієм Гонгадзе, котрий, зокрема, запам’ятався фразою, суть якої: коли він намагається спостерігати за чоловіками очима жінок, то бачить страшенно непривабливу картину. До речі, саме ПРООН сприяла виданню спеціалізованих журналів «Очима жінок», потім – «Ольга і Олег», до видання яких долучився й Шведський інститут. Шкода, нині нема чогось подібного, хіба – електронні сайти, дякуючи праці ентузіасток.
Традиції феміністичного руху в Україні, започатковані Наталією Кобринською, Софією Русовою, Ольгою Кобилянською тощо вирізняють нашу історію порівняно, скажімо, з історією північних сусідів. Марта Богачевська-Хомяк, історикиня, підкреслила подібність боротьби жінок за свої права з національно-визвольними рухами. Уже в наш час Оксана Кісь послідовно досліджує значну роль жінок зокрема в УПА.
Читайте також: «Femina nova» і право обирати на сторінках «Першого вінка»
Чоловіки, як і жінки, справді різні. Війна Росії проти України змістила чимало акцентів нашого життя. Багато жінок пішли захищати рідну землю зі зброєю в руках – нарівні з чоловіками виконують неймовірно важку роботу. Але і там, у війську, жінки потерпають від дискримінації, неприйняття себе як рівня чоловікам.
Нині знову і знову виринають різні проєкти, в основі яких – піднесення як пріоритету так званих традиційних цінностей. Це ж яких саме? Отих, про які пише Леся Українка в драмі «Бояриня», описуючи патріархальне дрімуче ставлення до жінки в російському суспільстві?
Чоловіки хочуть продовжувати контролювати Жінку, її життя: народжувати їй чи не народжувати, працювати чи не працювати, розчавлюючи її особисту думку, її суб’єктність. Мовляв, чоловіки самі краще знають, чого потребує жінка. Про все це вичерпно написала ще Сімона де Бовуар у «Другій статі». Нещодавне світове потрясіння викликала інформація про «файли Епштайна».
Трохи цифр.
У 2023 році ООН зафіксувала 3688 випадків сексуального насильства, повʼязаного з конфліктами, що на 50 % більше за показник 2022 року. 95 % жертв – жінки та дівчата. Протягом 2023 року в усьому світі приблизно 51 100 жінок і дівчат були вбиті своїми партнерами або іншими членами родини. Звіт групи Світового банку за 2024 рік показує: жінки користуються лише двома третинами законних прав, які мають чоловіки.
Мені дорікають: невже ти проти квітів, привітань зі святом 8 березня, яке символізує весну? Я не проти квітів – хай їх дарують 365 разів на рік. Та до чого тут боротьба за рівні права і можливості чоловіків і жінок?
Імпонує Мерцішор – традиційне свято зустрічі весни в Молдові Румунії та Болгарії 1 березня. В цей день прийнято дарувати бутоньєрки у вигляді квіточок із білих і червоних ниток.
Не знаю, чи приживеться в Україні День української жінки 25 лютого, що припадає на день народження геніальної Лесі Українки. Нам необхідно остаточно відійти від накинутих радянських стереотипів, які тягнуться-волочаться за нами.
Ми, жінки і чоловіки, таки різні, але рівні.
