Весна та літо 2013 року показали, що у Польщі триває змагання у конкурсі під умовною назвою «хто більше допече українцям». Дві головні сили, що беруть участь у пергонах – це опозиційна партія Право і Справедливість (ПіС) під керівництвом Ярослава Качинського, і правляча Громадянська Платформа (ГО), партія президента Броніслава Коморовського і прем’єра Дональда Туска. Змагання набуває все більш маразматичних форм.
Депутат від малої партії Солідарна Польща (яка свого часу відкололася від ПіС) Мечислав Ґольба родом з Підкарпатського воєводства прямо під час засідання Сейму звинуватив депутата від ГО, єдиного українця в польському парламенті в тому, що батько Мирона Сича брав участь у злочинному нападі на рідне село Ґольби В’язівницю. Нібито Сич-старший був членом сотні УПА «Месники» і відповідальний за «найбільший злочин вчинений УПА на території Польщі».
Мирон Сич у інтерв’ю для католицького краківського видання Tygodnik powszechny, яке було опубліковано навесні, дійсно визнав, що батько був в УПА. Проте до сотні «Месники» відношення не мав. Більше того, при більш уважному вивченні історії Ґольбі та іншим стало би відомо, що напад на В’язівницю 17 квітня 1945 р. був відплатною акцією за спалені 10 квітня українські Пискоровичі. А чомусь останнім часом в польській публічній думці шириться думка, що відплатними (читай: «шляхетними») були лише польські напади. Попри це не завадило Мечиславу Ґольбі звернутися до прем’єр-міністра Туска відкликати депутатський мандат Сича.
Потім Польщею прокотився скандал із назвою ска-групи «Еней», що походить із м. Ольштин. Гурт заснований нащадками українців, депортованих в рамках акції «Вісла» в 1947 р. на землі Східної Пруссії і переданих після війни Польщі. На думку євродепутата від ПіС Януша Войцеховського, хлопці назвалися на честь полковника УПА на Волині Петра Олійника під псевдом «Еней». Мовляв, нащадки бандерівців собі насміхаються з дурних поляків, прославляючи упівського зарізяку. Войцеховський вимагав змінити назву гурту. Низці проукраїнськи настроєних політиків, журналістів та суспільних діячів та власне учасникам гурту «Еней» довелося потрудитися, аби довести, що в Україні Еней викликає асоціації передусім з «Енеїдою» Котляревського, яка є обов’язковою до вивчення у школах та являє собою перший твір написаний народною українською мовою. Євродепутат від ГО Павел Залевський взявся навіть перепрошувати «Еней»: «Мені дуже прикро, що помилкові наклепи по вас вдарили…».
Натомість сам Залевський також (можливо, у відповідь на не зовсім вдалий але галасливий крок ПіСу з «Енеєм») також взяв участь у згаданому на початку «конкурсі». Спершу він обурився назвою львівського рок-гурту «Залізний хрест», – мовляв це асоціація з нацистським хрестом. Мудрі люди пояснили Залевському, котрий до того ж є співголовою Польсько-Українського Форуму Партнерства, що в армії УНР, яка була союзником Пілсудського, також була нагорода Залізний хрест, причому двох ступенів.
Якщо за цю помилку Залевський вибачився, то нагода проведення у Луцьку, -так-так, в тому самому Луцьку, центрі Волинської області, де українці так образили польського президента, імітуючи напад «свободівців», проводиться фестиваль – «о Матір Божа Ченстоховська!!!» – «БАНДЕРШТАДТ»!, – не могло його оминути. Звісно, про «Братів Гадюкіних», про їхню видану ще в СРСР (!) платівку «Ми, хлопці з Бандершадту» ніхто пану Залевському перед черговим опусом обурення не пояснював. Та й навіщо: все одно на фесті висів портрет Бандери, а для поляків це все одно, що повісти портрет Гітлера. «Вивчення програми зустрічі в 70-ту різницю волинського злочину та коментарі організаторів вказують, що одна із головних цілей цієї націоналістичного заходу в 2013 році є просування «правди про волинський конфлікт» та людей, котрі все життя несли в серцях «Декалог українського націоналіста». Під час зустрічі відбудуться лекції та презентації книжок, що ідеалізують осіб, відповідальних за цей злочин», – написав про «Бандерштадт» Залевський у власному блозі.
Про думку ж українців взагалі ніхто не питає (роблю висновок із того, що всі цитовані блоги Павла Залевського доступні польською, а в україномовній частині його сайту їх перекладів немає). ПіС знайшов, що підкинути власному електорату. Єдиний існуючий в Польщі пам’ятник (радше пам’ятничок) УПА – як більмо в оці. Він нелегальний – не дозволений польським «міністерством цвинтарів» – Радою охорони пам’яті боротьби та мучеництва.
Знаходиться він неподалік кордону з Україною в селі Грушовичі, ґміна (волость) Стубно Перемиського повіту. Є однією з візитівок, які притягують до села хоч якихось відвідувачів (описаний у т. ІІ. путівника Ґжеґожа Ронковського «Екзотична Польща»). Так ось, євродепутат від ПіС Томаш Поремба в липні звернувся до голови згаданої РОПБМ Анджея Кунерта з вимогою знести цей пам’ятник як такий, що є лише символом, не є місцем поховання, а лише «20 років прославляє злочинну організацію», відповідальну за Волинь. Поремба вжив аргумент, котрий Кунерт не міг ігнорувати: мовляв, ще попередник Кунерта, загиблий у Смоленську Анджей Пшевознік був за знесення грушовицького пам’ятника.
Паралельно до ініціативи євродепутата у мережі Facebook була заснована група, котра ставила за мету самовільне знесення цього пам’ятника. Її ініціатор, діяч молодіжки з ПіС Оскар Кохман (випускник права Варшавського університету) у короткій розмові зі мною визнав, що таки він за знесення пам’ятника, але не за зруйнування. «Ми його відвеземо відповідним службам», – таємничо повідомив хлопець. Після цього групу було засекречено.
У серпні Томаш Поремба отримав офіційну згоду від голови РОПБМ Анджея Кунерта на знесення пам’ятника у Грушовичах. Тобто, можна припустити, Кунерт погодився на початок «війни пам’ятників». Слабо віриться, що українські праві також відмовляться попіаритися на такому антиукраїнському крокові високопосадовця із Варшави.
Тут варто додати, що пам’ятник у Грушовичах був не єдиним подібного штибу. В 2006 р. на гору Хрищату в польській частині Бескиду вийшла група канадських українців. Вони несли в наплічниках меморіальну таблицю, цеглу, цемент, залізні частини кільканадцяти хрестів. За кілька годин постав пам’ятник, на якому двома мовами прописано підпис: «Тут, на горі Хрищатій, спочивають вояки УПА, що полягли 23.01.1947 р. в бою в бою з відділом ПВ [Війська Польського – Ред.] під час обороні підпільної лікарні. Вічная пам’ять. Друзі по зброї. Хрищата. 2006 р». Через рік невідомі зруйнували сам пам’ятник, залишивши лише хрести.
Близько 10 років тривала історія з перепохованням упівців, які загинули при штурмі містечка Бірча неподалік Перемишля в ніч з 6 на 7 січня 1946 р. Оскільки польські мешканці Бірчі не хотіли, аби навіть на старому греко-католицькому цвинтарі «поховали різунів», Анджей Пшевознік своїм вольовим одностороннім рішенням наказав поховати їх на існуючому цвинтарі вояків УНР під Перемишлем у місцевості Пикуличі (оскільки Петлюра був союзником Пілсудського, до цих могил у Польщі відношення кардинально інше). Так біля великої могили із залізним хрестом з’явилися два невеликі з чорного мармуру. Табличку біля них кілька разів намагалися осквернити.
Якщо знесуть пам’ятник в Грушовичах, де гарантія, що завтра в рамках «конкурсу» хтось із польських правих не кричатиме, аби українці викопали своїх бандитів і не вивезли до Бандерштадту? Де гарантія, що завтра їм не заважатимуть опустілі українські церкви в колишніх повністю українських селах Холмщини, Надсяння, Любачівщини, Підляшшя? Сам на власні очі бачив післявоєнний комуністичний польський документ, що вимагав перебудування православної церкви в містечку Білгорай «як пам’ятника українськості». Хтось скаже: «Але ж то комуністи!» Прошу: навіть прохання папи Івана Павла ІІ не допомогло вберегти баню на колишній греко-католицькій катедрі в Перемишлі. Бо заважала. Бо нагадувала, що українці тут були. Бо стояла кісткою в горлі.
Зараз Польща зноситиме 1,5-метровий пам’ятник у Грушовичах. Що далі?