Першого року повномасштабної війни в Україні вимушено змінилися формати багатьох важливих культурних подій. Ця доля не оминула й легендарного кінофестивалю «Молодість», через що торік довелося відтерміновувати захід, суттєво скорочувати програму й навіть частково презентувати фільми на закордонних подіях. А втім, «Молодість» живе, демонструє нові стрічки, стверджуючи цим непоборність українського кіно й культури взагалі. Тож фестиваль нехай навіть зі змінами відбувся в Україні й 2023 року всупереч війні й усім загрозам і викликам, що пов’язані з нею.
Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», що якраз відсвяткував своє 52-річчя, тривав з 21 до 29 жовтня. Локацій, де відбувалися події, було дві: уже традиційно — кінотеатр «Жовтень» на Подолі, а також Київський культурний кластер «Краків» на Русанівці, де й провели урочисте відкриття. Воно було порівняно скромним, без пишних і надміру яскравих подій. Утім, на нього все одно зібралося чимало гостей, зокрема директор Українського інституту Володимир Шейко, посол Іспанії в Україні Рікардо Лопес-Аранда Хагу й, звісно ж, директор «Молодості» Андрій Халпахчі.
Фото Анни Солі
Під час церемонії відкриття, яка відбулася, за словами організаторів, «без червоної доріжки й урочистостей», на сцені «Кракова» офіційно представили цьогорічні конкурсні програми «Молодості»: міжнародний, національний, документальний конкурси, а також Molodist Teen Screen — конкурс підліткового кіно. Представили також і членів журі кожного з названих конкурсів, куди ввійшли як іноземні, так і українські митці. Окрім того, оголосили й позаконкурсні програми, зокрема вже традиційний «Фестиваль фестивалів», на якому презентували призерів головних кіноподій світу, Forma, де зібрано експериментальні за засобами вираження стрічки, «Опівнічний сеанс», що пропонує добірку фільмів, які найліпше розкриваються під час пізнього перегляду (хоч і не такому пізньому, щоб повністю відповідати назві, адже комендантська година це внеможливлює), і ретроспективну програму «Сторіччя», що об’єднує кінострічки авторів, з народження яких минуло вже 100 років.
Саме остання із цих програм — «Сторіччя» — була в центрі уваги на початку цьогорічної «Молодості», адже на відкритті також відбувся показ відреставрованої стрічки 1968 року «Ромео і Джульєтта» італійського режисера Франко Дзеффіреллі, якому навесні якраз мало виповнитися 100 років і який став відомим якраз завдяки своїм екранізаціям Шекспіра. Щоправда, протягом останніх років цей фільм набув дещо скандальної слави, адже після смерті Дзеффіреллі головні актори стрічки — Леонард Вайтінг та Олівія Гассі — оформили судовий позов на кінокомпанію, звинувачуючи знімальну команду в домаганні й розбещенні. А все тому, що на момент виконання ролей Ромео й Джульєтти їм було 17 і 16 років відповідно, і в деяких сценах вони знімалися оголеними. Утім, як зазначив директор «Молодості» Андрій Халпахчі, це лише безчесна спроба актуалізувати давноминулу славу акторів. Та навіть попри цей скандал варто визнати, що в цьому фільмі актори грали неймовірно, тим паче — як для підлітків.
Читайте також: Андре Маркеш: «Моє кіно про те, що всім нам бракує розуміння та співчуття»
Інші фільми фестивалю були не менш цікаві, а подеколи — і не менш контроверсійні. Наприклад, документальний фільм Наташі Урбан «Затемнення», який радше можна назвати кіноесеєм, рефлексує на тему колективної відповідальності сербів після воєнних злочинів за часів розпаду Югославії. З одного боку, це вкрай важлива тема, яка справді потребує висвітлення. Та з іншого — висновки, що виникають після перегляду цієї стрічки, невтішні: серби й досі не в змозі адекватно осмислити власне минуле й прийняти ту відповідальність, яку ми сьогодні вважали б доречною як для громадян країни-агресора. У «Затемненні» добре показано політичну й ідеологічну інфантильність, проте наприкінці фільму з’являється меседж: «Сербія, зрештою, не така вже й погана країна». Можливо, із цим навіть можна було б погодитися, якби не контекст: в Україні глядач дивиться стрічку про не-таку-вже-й-поганість сербів, а в Сербії тим часом скасовують показ «20 днів у Маріуполі» як «антиросійського пропагандистського фільму київського режиму». І один тільки цей дисонанс дає змогу оцінити ситуацію ліпше за кіно.
Та того ж дня відбулася прем’єра української документальної стрічки «Поема для маленьких людей» Івана Сауткіна. Цей фільм — спроба фіксації хиткої реальності, яку створює повномасштабна війна. В одній сюжетній лінії — група волонтерів, що вивозить з гарячих точок на Сході старших людей, в іншій — дві літні подруги на Півночі України, які під час окупації передавали дані щодо окупантів і ховали меморіальну табличку Левка Лук’яненка, щоб її не розбили. Парадоксальність, мало не сюрреалістичність цих подій підкреслюється неймовірною операторською роботою, що дала змогу обсервувати невигадані історії, кожна з яких насправді варта окремого фільму, — і водночас стрічка не нав’язує певну позицію, а пропонує глядачеві самому її відшукати.
Фото Анастасії Мантач
Цей контраст між двома фільмами насправді показовий і значно ширший. Передусім він демонструє плюралізм і свободу «Молодості» — тут нікого не закликають дивитися конкретний фільм, як і щось не показувати; натомість народжується простір для самостійної рефлексії побаченого, з’являється можливість поспілкуватися з присутніми на показах режисерами й акторами фільмів, зрештою, виникає шанс пережити той спектр емоцій, який не диктовано заздалегідь, а виникає безпосередньо під час перегляду. Це — те, що зазвичай називають «щирість», і, варто визнати, одна з головних переваг «Молодості».
Цікаво, що повні зали в «Жовтні» збирали покази саме українських стрічок, і це стосувалося зокрема короткого метра. Попри те, що фільми «Коли буде тепло?» Олександри Плетенецької, «Скажи “Cześć”» Вероніки Шустер і Нати Ониш, «Паперовий лицар» Олександра Хоменка вирізнялися своєю концептуальною недосконалістю, спробою зафіксувати стан речей «тут і зараз», за що подеколи доводилося жертвувати якістю знімання, монтажу чи гри героїв, вони все одно збирали повні зали й отримували чималий емоційний відгук — і це на відміну від технічно бездоганних іноземних стрічок, таких як «Голуби вмирають, коли місто у вогні» Ставроса Маркулакіса, «Останні дні літа» Стенцена Танконґа чи «Арава» Сари Мейтал Беньямін. Проте цей цікавий феномен каже більше про саму авдиторію, а не про фільми: наразі український глядач вочевидь віддає перевагу чесності, безпосередності, невимушеності стрічки й це стосується як тематичного аспекту, так і виражальних засобів.
Загалом у програмі було зібрано 129 фільмів, з яких 61 короткометражна картина, із 45 країн світу, і серед них — призери Берлінале, Локарно й Канн. Також на кінофестивалі «Молодість» відбулася світова прем’єра «П’яниці» португальця Андре Маркеша, екзистенційної драми про торгівлю людьми й алкоголізм, і міжнародна прем’єра «Аварії» італійця Джузеппе Ґарау, чорної комедії про Марчелу, яка вирішує шукати смисл життя за допомогою евакуатора. Доволі сильним цьогоріч був і національний конкурс короткометражних фільмів, у який відібрали 25 дійсно знакових короткометражок за 2022–2023 роки. Тож визначити одного найкращого в цій та інших категоріях було зовсім непросто. Утім, журі обрало справді найвизначніших, і 28 жовтня в культурному кластері «Краків» відбулася церемонія нагородження 52-го КМКФ «Молодість», де ми дізналися про переможців:
- гран-прі — фільм «Дальва» Еманюеля Ніко (Франція, Бельгія, 2022);
- найкращий повнометражний фільм міжнародного конкурсу — «Втрачений рай» Зено Ґратона (Бельгія, Франція, 2023);
- найкращий студентський фільм повнометражного конкурсу — «Tutti» Алли Савицької (Україна, 2023);
- найкращий короткометражний фільм міжнародного конкурсу — «Речі, про які ми не чули» Рамазана Кіліча (Туреччина, 2023);
- найкращий короткометражний фільм національного конкурсу — «Анкета» Наталії Ільчук (Україна, 2022);
- найкращий документальний повнометражний дебют — «Переступаючи кордони» Лесі Кордонець (Швейцарія, 2021);
- найкращим фільмом секції Teen Screen — «Малече» Зари Двінґер (Польща, Нідерланди, 2023).
Також на церемонії нагороду «Скіфський олень» за вагомий внесок в український кінематограф отримала кінознавиця, професорка Оксана Мусієнко.
Фото Анастасії Мантач
Попри складний час, «Молодість» спромоглася зробити повноформатний фестиваль, чим приємно здивувала багатьох іноземних учасників, які згадували про це у своїх виступах та інтерв’ю. Тож свято кіно відбулося, незважаючи ні на що, давши змогу українським глядачам познайомитися як з дебютами молодих режисерів, так і з новими фільмами визнаних майстрів.