Кінофешн Лодзь

Блукаю Лодзю, з якої мій дід виїхав до Одеси ще в 1912 році. Дід, зі спогадів моєї мами, тужив за цим містом у центрі Польщі, в якому народився. Й часто цитував вірші Юліана Тувіма:

Хай вихваляють

Сорренто, Крим –

найкраще в чужій країні.

А я – із Лодзі, і чорний дим

солодкий мені донині.

Поет, мабуть, мав на увазі дим мануфактурних фабрик. Екологія тут давно покращилася, та слава лишилася: Лодзь є центром виробництва польського, відомого в усьому світі, текстилю.

«БІЛА ФАБРИКА». Тут проходять міжнародні Трієнале декоративної тканини, куди дизайнери злітаються, як бджоли на гречку

Ткалі й фабриканти

Лодзь – місто ткачів і, звичайно ж, ткаль. Фабрики тут почали рости на початку ХХ століття, як жартували лодзинці, швидше грибів. Багато величних промислових споруд із червоної й білої цегли дотепер відбиваються в річці Лудці. А поруч зводили вигадливі будинки фабрикантів, прикрашені колонами й балюстрадами. Зараз у цих напівпалацах – мерія, музеї, концертні зали й університети.

Чиновникам Лодзі грошей на благоустрій не вистачало. У них були тільки грандіозні плани й маса обіцянок рядовим жителям. Але щирими патріотами міста виявилися промисловці, банкіри й купці. З їхньої ініціативи й за їхні гроші в Лодзі на початку минулого століття з’явилися перші лікарні, притулки для дітей і старих, картинні галереї. Про це важко забути, тому що праця меценатів наочна й нині. Наприклад, Музей історії міста Лодзі міститься в особняку фабриканта Ізраїля Познанського. А в палаці його сина Маврикія Познанського – Музей сучасного мистецтва.

Одна з найцікавіших споруд Лодзі – «Біла фабрика» Людвіга Гейера, збудована в 1835–1839 роках. Підприємство належало до найпрогресивніших у Європі. Тепер у цій будівлі, де оселився Музей текстильної промисловості, зберігається колекція прядильного устаткування й ткацьких верстатів, сувої стародавніх і сучасних тканин, а також зразки одягу. Музей проводить Трієнале декоративної тканини, куди українські фешн-дизайнери злітаються, як бджо­­ли на поле квітучої гречки.

Й у підрадянські часи місто впевнено зберігало за собою роль потужного текстильного центру. Але в пострадянській Польщі ситуація змінилася: замовлень поменшало, робочих місць – також. Найбільша текстильна фабрика перетворилася на торговельно-розва­­жа­­льний комплекс. Наприкінці ХХ століття Лодзь втратила свій найбільший ринок збуту – Росію. В газетах подекуди з’яв­­лялися песимістичні статті про майбутнє. Дехто шукав роботу в Західній Європі.

Але вже за два-три роки після реформ Лешека Бальцеровича прийшов грамотний менеджмент, і лодзинцям вдалося знову налагодити текстильний бізнес. Фабрики запрацювали по-сучасному, успішно конкуруючи з турецьким і китайським недорогим текстильним ширвжитком. Тепер у Лодзі проводять покази мод, наприклад, Lodz Fashіon Week. І знову фірмачі зі Сходу, зокрема українські, стали приїжджати сюди по елегантні європейські сукні, спідниці, блузки й шикарні польські брючні костюми. До  того ж тут багато струнких уродливих дівчат і молодих жінок, котрі на кожному кроці яскраво демонструють можливості польського текстилю.

МУЗЕЙ МІСТА. Колишній палац фабриканта Ізраїля Познанського – «шкатулка»  для історії Лодзі і сам – її мистецька частина

Із рибиною в руках

Лодзь хвалиться найдовшою торговельною вулицею Євро­­пи – Пьотрковською, з безліччю модних бутиків і затишних ресторацій. Я раз пройшовся вздовж неї, а вже назад долав відстань на велорикші.

Зовсім не величні, а дуже демократичні пам’ятники прикрашають цю головну вулицю міста. Ось народжений у Лодзі знаменитий піаніст Артур Рубінштейн грає на бронзовому роялі, а поет Юліан Тувім сидить на стільці… Й вимовляє, як мені здається, один зі своїх найзнаменитіших афоризмів: «Кинь щасливця у воду, й він випливе з рибиною в руках».

Обов’язково варто відшукати пам’ятник Трьом фабрикантам і кілька секунд потриматися за їхні носи. Місцевий переказ каже, що тоді ти обов’язково розбагатієш. Я це зробив, відстоявши маленьку чергу.

Кілька разів мене водила по Лодзі моя приятелька Аїда Мартинець, перекладачка однієї зі структур Євросоюзу. Вона закінчила Санкт-Петербурзький університет і знає майже всі слов’янські мови. Ми з нею каталися на старому «трамбусі», тобто трамваї-автобусі, й вона, закохана в Лодзь, сипала легендами про це місто й іменами знаменитих людей, котрі його уславили. Крім уже згаданих, це лауреат Нобелівської премії, письменник Владислав Реймонт, котрий написав про Лодзинське воєводство книгу з промовистою назвою «Земля обітована». Ще один земляк, яким пишається Лодзь, – Макс Фактор, його ще називають «батьком сучасної косметики та візажу». Народжений тут у 1877 році, він розпочав кар’єру в Російській імперії, куди входила тоді й частина Польщі, згодом розсварився з імперськими можновладцями та емігрував. Став американським бізнесменом, засновником всесвітньо відомої компанії. Родом із Лодзі також наш сучасник – популярний письменник-фантаст Анджей Сапковський, автор фен­­тезі-саг про Відьмака. Пана Анджея ми мали честь кілька разів бачити як почесного гостя на київському форумі фантастики «Портал».
Але кого варто згадати окремо, так це лодзинських кіношників.

НАЙДОВША У ЄВРОПІ. Так вважають лодзинці щодо своєї вулиці Пьотрковської

Кіношкола

Саме Лодзь іноді називають «Меккою польського кіно». Колись тут квартирувала Центральна кіностудія Польщі, виробляли кіноустаткування. У місті функціонує знаменита Вища Лодзинська школа кінематографії, телебачення й театру. Не буде занадто пафосно, коли я назву її кузнею кадрів для світового кінематографа, – все-таки в ній навчалися видатні майстри екрана: Анджей Вайда, Юліуш Махульський, Барбара Брильська, Роман Поланскі, Кшиштоф Зануссі, Кшиштоф Кесльовський. Щорічно сюди на режисерський факультет намагаються вступити більш ніж 200 абітурієнтів. Але приймають тільки шістку найкращих. За п’ять років навчання студенти знімають кожний по чотири повноформатних кінофільми. При цьому технічних проблем із плівкою або камерами, як це трапляється в нас, у Лодзі немає жодних. Лише творчі труднощі. Коли фільм вийде вдалим, йому відкрито всі шляхи до найкращих світових кінофестивалів, бо марку Лодзинської кіношколи цінують високо. Недарма навіть голлівудські діячі часто приїжджають до Лодзі. Тут щороку проходить міжнародний кінофорум Plus Camerimage – фестиваль операторського мистецтва. Він трохи нагадує київську «Молодість» – зокрема через сумбурні стосунки організаторів форуму з міською владою. А митці його цінують. У конкурсі майже на рівних змагаються вже відомі майстри кінокамери й студенти перших курсів кіношколи.

Дивно, але польський кінематограф навчився допомагати собі сам: гроші на проекти молодим режисерам виділяє спеціальна державна, хоч і не бюджетна, організація – Іnstytut Sztukі Fіlmowej (Інститут киномистецтва). На його користь із усього кінопрокату й телеіндустрії Польщі збирають невеликий податок, щоб ці кошти йшли на зйомки фільмів молодих польських режисерів. Інститут покриває до 70% витрат на фільм.

Згадуючи рідних

Мій дід, як я казав, виїхав до України, а його родина залишилася. В 1939 році Лодзь окупували фашистські війська, місто перейменували в Ліцманштадт. Узимку 1940-го тут влаштували гетто. На площі в 4 км2 оселили близько 204 тис. євреїв, включаючи депортованих із Німеччини, Австрії, Чехословаччини й Люксембургу.

Фашист Геббельс після відвідування гетто Ліцманштадт залишив у своєму щоденнику такі міркування про його мешканців: «По суті, це не люди, вони більше схожі на тварин. Наше завдання стосовно них не гуманістичне, а радше хірургічне». Яскраве свідчення про життя в гетто дає фільм Романа Поланскі «Піаніст»: антисанітарія, брак їжі, перебої з водою й каналізацією, відсутність вугілля або дров для опалення… П’ята частина населення гетто вмерла від епідемій, голоду або холоду. Інших відвозили на фабрику знищення в Челмно, в табір смерті Аушвіц-Біркенау. Загалом із 204 тис. до кінця війни дожили близько 10 тис. в’язнів. 17 моїх родичів так і залишилися в Ліцманштадті – інженери, домовласники, ремісники, журналісти.

Документальний кінофільм про Лодзинске гетто зняв мій добрий знайомий – бельгійський режисер Серж Хофман. Цього року він обіцяє привезти його в Україну.

Показово, що зараз у Лодзі навпроти будинку, де під час Другої світової війни було відділення гестапо, відкрили також пам’ятник жертвам комунізму. Якщо фашизм був зовнішнім ворогом поляків, то, як сказав принагідно президент Лех Качиньский, «комунізм знищував Польщу зсередини». Пам’ятник інтегральний, він присвячений жертвам польсько-більшовиць­­кої війни 1919–1920 років, розстріляним у Катині офіцерам, діячам Солідарності й жертвам воєнного стану в Польщі часів генерала-диктатора Войцеха Яру­­зельского.

Пальми на Пілсудського

Сподіваюся, я зумів пояснити, чому ціную це місто. Хоча розповів обмаль… Тут чудова опера, палаци, костели – як у будь-якому культурному польському місті. А є й геть унікальні речі, наприклад, Пальмова оранжерея на алеї Пілсудського. Таких пальм я не бачив навіть у Мексиці! Нині в Лодзі більше 30 парків і ботанічних садів… Або згадаю місцевий поетичний фестиваль «Пульс літератури» – польський, що поступово стає всеєвропейським, у ньому беруть участь і українці. Я тричі бував у Лодзі й сподіваюся приїхати ще. Не думаю, що мене тягне сюди тільки поклик предків… А ось чорного диму, оспіваного Юліаном Тувимом, уже ніде в Лодзі не побачиш.[1837]