У. Т.: Чим ви керувалися під час добору фільмів для показу в Україні?
– Ми визначилися, що це мали би бути фільми, які розповідають про сучасну Австрію. Спершу я склала невеликий список, із якого ми потім відібрали «Реванш» і «Північну околицю». У них зображено дві протилежності: в одному дія відбувається переважно в селі, другий розповідає про життя на околиці міста й зачіпає міграційну тематику.
У. Т.: Героїня «Реваншу» – повія з України. В одному з анонсів до показу цієї стрічки в нашій вітчизняній пресі зауважили, що більшість проституток у Австрії становлять жінки з інших країн. Чому в фільмі – саме українка? Це стереотип?
– Ні. Це трагічний факт, що багато жінок зі Східної та Південно-Східної Європи вимушені займатися в Австрії проституцією. Героїня у фільмі зображена не стереотипно. Професія цієї жінки менш важлива, аніж вона як особистість та її стосунки з героєм фільму. Звісно, рід занять має значення, та це радше драматургічний засіб. Потрібно було показати ситуацію примусу, з якого необхідно вислизнути, що, у свою чергу, тягне за собою решту подій.
РЕАЛІСТИЧНЕ ПІДГРУНТЯ
У. Т.: Яку роль відіграє для вашого фестивалю участь у заходах за межами Австрії?
– Ми радо використовуємо кожну таку можливість, співпрацюємо з багатьма кінофорумами у світовій фестивальній мережі, проте не маємо контактів із подібними дійствами в Україні. Географічно вона порівняно близько, проте в іншому сенсі дуже-дуже далеко. Відносини між нашими країнами в царині кіно незначні. І треба сказати, що в Австрії люди небагато знають про Україну. Після чемпіонату Європи з футболу це, напевне, зміниться.
У. Т.: Які тренди ви спостерігаєте в сучасному австрійському кіно?
– Появу певних трендів спричинив фільм «Північна околиця» Барбари Альберт. Проте відтоді минуло майже 12 років. Прийшла нова генерація режисерів, яка, звісно, робила вже інше кіно й розказувала інші історії. В Австрії завжди було виразне експериментальне кіно – авангард. Ця традиція триває ще від 1950 років, нині вона продовжується вже за допомогою цифрових технологій. Іншою тенденцією є активний розвиток документального кіно. І в цьому випадку фільм насправді використовується для зображення своєрідного погляду на світ, який дозволяє його краще зрозуміти. В ігровому кіно найбільш вдалими з погляду мистецтва є ті стрічки, які віддають перевагу реалістичності. Картини з реальним підґрунтям є, на мою думку, успішнішими та переконливішими в австрійському кіно. З комедіями складніше. Австрійське ж мейнстримове кіно дуже часто намагається копіювати успішні рецепти з Німеччини чи США. Ці фільми, звісно, «не працюють» і не є особливо цікавими в мистецькому сенсі.
У. Т.: Чим особливі державні програми підтримки австрійського кіно?
– В Австрії є різні можливості для кіновиробництва, проте немає фільмів, створених без державної підтримки. Для цього наш ринок замалий. Країна є крихітною, і в ній неможливо отримати прибуток від стрічки, навіть дуже-дуже успішної. Наявні різноманітні можливості фінансування. Зокрема, підтримку надає Федеральне міністерство освіти, мистецтва і культури. На неї можуть претендувати радше експериментальні інноваційні фільмові форми, орієнтовані не на широку аудиторію, з наголосом на мистецькі аспекти. Повний метр – як ігрове, так і документальне кіно для ширшого загалу – може шукати підтримки в Австрійському інституті фільму. Окрім фінансування на рівні держави є ще й місцеве, яке надають окремі федеральні землі. Від них можна отримати додатково менші суми для стрічки. У комбінації до цих двох джерел фінансування для великих фільмів необхідно мати також підтримку австрійського телебачення. Тож система побудована таким чином, що для виробництва фільму з більшим бюджетом треба отримати кошти від цих трьох елементів. А для справді великих фільмів необхідна також міжнародна копродукція.
Молоді митці звертаються по підтримку до Міністерства культури. Є також спеціальні програми сприяння для таких кінематографістів. Проте увійти в цю нішу дуже важко. Передусім надзвичайно складно тому, хто хоче зробити крок від короткого до повного метру, для якого потрібні більші гроші. Тож багато хто все ж таки залишається на узбіччі.
У ТІНІ СУСІДА
У. Т.: Чи відбувається при цьому відтік творчих кадрів із Австрії у потужніші індустрії, зокрема до ФРН?
– Так, є чимало австрійських кінематографістів, які потім переключаються на Німеччину. Із тих, хто припиняє займатися кіно й концентрується на телебаченні, багато хто їде туди просто тому, що ринок там більший. А переважно актори та акторки працюють і в Австрії, і в Німеччині. Окрім того, німці є також нашими найважливішими партнерами в копродукції.
У. Т.: Що для вас означає австрійська ідентичність? Процес її творення все ще триває чи відповідь на це запитання вже знайдено?
– Питання національної ідентичності, напевне, й не має ніколи бути вичерпаним. Я австрійка, але мені було б важко описати, що це загалом означає. Для мене сама ідея національного в певному сенсі вже дещо пройдена. Через це мені цікаво розмірковувати, чому саме «національний кінофестиваль»? Водночас на прикладі самого кінофоруму я помічаю, як важливо його мати. Адже ми дуже маленька країна, яка лежить у мовному просторі, де є набагато більший домінантний сусід. Для нас важливо мати такий фестиваль як можливість краще знати власне кіно. Це також нагода для зустрічі та обміну досвідом між кінематографістами. Хоча немає сенсу робити програму лише з австрійських фільмів, не впускаючи в неї нічого іншого. Через це три роки тому, після того як я перебрала на себе керівництво фестивалем, я ввела нові програмні елементи. Одним із них є презентація копродукцій, у яких участь Австрії незначна – раніше показувати такі фільми ми не мали права. Це привносить у фестиваль інші аспекти європейського кіно, яке є водночас дуже органічним, адже стосується також і Австрії. Крім того, ми щороку запрошуємо міжнародного гостя – автора або авторку з дуже індивідуальними фільмовими позиціями, які є цікавими для публіки та кінематографістів і водночас дещо змінюють наш погляд на власне кіно.
Читайте також: Свято, яке завжди з кимось іншим
АВСТРІЙСЬКЕ КІНО. ВАРТО ПОБАЧИТИ
Власне виробництво
«Безбатьківщина», 2011
реж.: Марі Крютцер
Смерть батька збирає докупи двох братів і сестру. Поява ще однієї сестри, котра зникла 20 років тому під час розпаду хіпівської комуни, ворушить їхні витіснені дитячі спогади.
«Імпорт Експорт», 2007
реж.: Ульріх Зайдль
Герої в пошуках кращої долі та заробітку вирушають світ за очі перехресними маршрутами. Ольга – на Захід, до Австрії. Пауль – на Схід, до України.
«Кумедні ігри», 1997
реж.: Міхаель Ганеке
Дві години задиркуваті хлопці знущаються із сімейної пари, її сина та собаки. Це здатен витримати не кожен глядач, проте саме його в ці «ігри» вперто заманює режисер.
Копродукція
«Квітка пустелі», 2009
реж.: Шеррі Горман
Варіс Діріє – юна сомалійка, яка у 13 років утекла з родини, аби згодом стати всесвітньо відомою моделлю. Фільм знятий за однойменною автобіографією, яка стала бестселером.
«Біла стрічка», 2009
реж.: Міхаель Ганеке
Режисер препарує «вагітне фашизмом» суспільство у протестантському селі на півночі Німеччини напередодні Першої світової війни.
«Бункер», 2004
реж.: Олівер Гіршбіґель
Фільм про останні дні життя Гітлера й падіння його режиму.
«Місячний тато», 1999
реж.: Бахтієр Худойназаров
Чулпан Хаматова, Моріц Бляйбтрой та Ніколай Фомєнко в яскравій псевдоекзотичній комедії про не зовсім порочне зачаття.