Кілька років поспіль я разом із друзями відпочивала в Криму, на мисі Тарханкут – можливо, останньому малолюдному, ще не спаплюженому і не розібраному на маленькі клаптики куточку автономної республіки. Неподалік від нашого місця дислокації прямо в степу є стара кошара, яка слугує одним з небагатьох орієнтирів на крученій дорозі. Попри назву, тут мешкають зовсім не вівці, а коні. Вдень кілька десятків непарнокопитних сумирно пасуться, насолоджуються жорсткою травою, водночас прикрашаючи собою пейзаж. Найдопитливіші з них інколи зворушливо заглядають у віконця автівок відчайдушних адептів екстриму. Вряди-годи табун «розминається»: шалений чвал, земля гуде. Особливо ефектно це виглядає вночі, коли Місяць уповні.
Не багатьом відомо, що ці елегантні тварини насправді – майбутнє ковбасне м’ясо. Для чого господар цих тварин, власне, й тримає. Та одного разу їм випало покрасуватися в естетській стрічці Олеся Саніна «Мамай». Приїхала знімальна група, на кілька днів орендувала табун, а розкішної природи довкола і так доволі. Хвилюючу історію про коней–«зірок» розповість вам будь-який місцевий мешканець. Делікатно опускаючи маленьку дрібничку: в нинішньому комонному товаристві тодішніх «акторів» залишилося кілька особин.
Кіно зробили, ковбасу з’їли, а пам’ять залишилася, немов учора було. Фільм, правда, мало хто бачив, але чули всі. Це ж яка подія! Кіно знімають! Звісно, подія. Якщо один фільм створювати раз на п’ятирічку, то просто незабутній ексцес.
Ситуація взагалі склалася унікальна: в країні, котра володіє однією з найбільших кіностудій Східної Європи, має традиції самобутнього кінематографу, приймає престижний, а головне – гучний кінофестиваль «Молодість», свого кіновиробництва позбулися «під нуль». Кожна повнометражна картина, незалежно від її якості, стає подією лише з факту своєї появи.
Хто відповідальний за таке неподобство вже годі розібратися: один киває на іншого, всі разом – на державу, а підстаркуваті адепти «українського ліричного кіна» стоять на смерть перед комерціалізацією процесу вірусом «продажного масового мистецтва». «Дайте ліпше нам грошей, ми вам богданів хмельницьких наробимо!» «Геть дешеві бойовики, не дамо спаплюжити традицій!» Ну, не давайте. Так і будуть тарханкутські коні, доки живі, рухливим монументом вітчизняному кінематографу. А недобиті шанувальники десятої Музи, вдивляючись у здійняту ними куряву ген-ген у степу широкому, стиха промовлятимуть «Ну чим ми, їжаки, не коні?»