Уже сама по собі назва фільму – «Сталінград» – має доносити до глядачів ідеї ледь не планетарного масштабу. Ніби як назвав стрічку так – і закрив тему Сталінградської битви. Як краще від Льва Толстого про війну і мир ніхто не розповів. Або ліпше від Лукреція – про природу речей.
Як нині молодому поколінню росіян розказати про Другу світову війну? Йому вже що Сталінградська битва, що Куликовська – усе було тоді, коли бабусі ходили з косичками, а дідусі не знали комп’ютерів і мобільних телефонів. Тобто життя тоді не було – була лише древність. Її і витягує на світ Божий Фьодор Бондарчук та, струсивши з неї пил віків, дбайливо пакує в нову обгортку. Ця обгортка називається IMAX 3D і навалюється на глядача валом стереозображення, намагаючись зачепити крилом «мессершмидта», що пролітає перед носом.
У «Сталінграді» все дихає цим невгамовним бажанням зробити для молодих красиво й зрозуміло. Певна річ, юні росіяни – це олігофрени. Їм невідомі радощі кіно окремо від попкорну й жахіття екранної війни без об’ємного зображення охоплених вогнем танків. Їм незрозуміла війна без гуркоту гармат, без попелу, що запорошує очі. Для них непомітні сліди війни в обпалених душах, тому що про душу знають тільки те, що це розмінна монета патріарха Кірілла і його блазня Всєволода Чапліна. А про те, що вона зобов’язана трудитися, їм не розповіли.
Мабуть, приблизно так міркували автори фільму «Сталінград», затіваючи свою декларативно-декоративну гру. У цій грі кілька фішок. Головна – дівчина Катя, яка лишилася в напівзруйнованому будинку після загибелі всіх його мешканців. Навколо неї розсипані ще п’ять фішок – кожна певного кольору. Це бійці, яким наказано утримувати будинок будь-якою ціною, оскільки він є форпостом на Волзі і його втрата означатиме лазівку для німців. П’ятеро солдатів воюють із ворогом, який уже буквально біля воріт, а заодно за серце Каті. Усі гинуть, але до цього хтось із них стає батьком автора, від особи якого через шістдесят із гаком років і ведеться розповідь. Герой став працівником російського МНС, який рятує групу німців з-під руїн після японського землетрусу. Що, вочевидь, символізує всепрощення.
Є тут, у руїнах Сталінграда, і німецький офіцер, який несподівано закохався в місцеву пергідрольну дівку й одержимий бажанням відвоювати будинок. У виконанні шикарного німецького актора Тома Кречманна цей персонаж стає єдиною живою людиною, чиї вчинки куди менш логічно поясненні, але куди цікавіші драматургічно і психологічно. Власне, тільки він і викликає співчуття у глядача, який виріс на чомусь окрім мексиканських серіалів, – трагедія людини, яка повірила привабливому фюрерові й розгубила дорогою до засніженої Росії все, що було дорогим, у виконанні Кречманна виходить на орбіту серйозного філософського узагальнення. Тим куцішими видаються фішки-солдати, які зібралися навколо дівчини Каті та які грають трагедію під музику Анджело Бандаламенті – музику, до речі, виняткову, але нав’язливу і невідступну, як у найближчому ресторані суботнього вечора. Через півгодини її вже хочеться вимкнути, але не можна, як не можна й поміняти фішки місцями – гра є гра, і не ми її придумали. Та і як без неї – музика тут принаймні тримає градус бодай якогось драматургічного та емоційного напруження, якого «Сталінград» позбавлений.
У «Сталінграді» немає того головного, що повинно бути в будь-якому опусі, який претендує на твір мистецтва, – запаху. Старанно відмиті, рівненькі, блискучі яблука на вітринах супермаркетів пахнуть магазином. Кривобокі, з чорними тріщинками, впереміш із клаптями листя в бабусиному відрі біля воріт її хати пахнуть садовиною. У магазині – товар, у бабці – яблука. Ось і вся різниця.
«Сталінград» – товар. Його знімали бізнесмени, які розуміються на продакшні, постпродакшні та дистрибуції. Цілком очевидно, що це грамотні люди, які так само старанно і завзято, скажімо, інвестували б у тваринництво, якби не взялися в певний момент свого життя за кіно. Тому «Сталінград» – фільм, який щось хоче довести. Або, і це точніше, донести до глядача. Адже молодий глядач не знає жахіть війни – донесемо їх до нього! Молодь не має уявлення про благородство окремих радянських солдатів – донесемо! Юні росіяни й довколишні однолітки не мислять собі трагедію німецького солдата – донесемо! Тим більше це новий поворот у трактуванні «Великої Вітчизняної», незнайомий їхнім батькам і дідам. Ура. Нарешті, хлопчики та дівчатка впевнені: Голлівуд у топі, а російське кіно в дупі – донесемо до них, що це брехня! Ми побудуємо такі декорації, що «Зоряні війни» помруть від заздрощів. І побудували. Щоправда, «Зоряні війни» чомусь вижили. Класні, потужні, правильні декорації, надзвичайно достовірні – попіл просто на голову сиплеться, кожен сантиметр екранного простору виписаний твердою професійною рукою – аж до мальовничо обгорілих клаптів вух у плюшевого ведмедя, залишеного в розбомбленому будинку й понівеченого війною. Але нічим не пахне «Сталінград». Декорація лишається декорацією, декларація – декларацією.