Які зміни сталися в Польщі в міському середовищі після 1989 року?
— Спочатку хочу наголосити, що в ПНР не було стільки пам’ятників Лєніну, як, наприклад, в Україні. Траплялися також символічні монументи «народної влади» та польських діячів Юліана Мархлевського, Болеслава Берута та інших, але порівняно із СРСР чи іншими країнами східного блоку їх було значно менше.
Декомунізація публічного простору в Польщі почалась у 1989 році, й важливим символом цього процесу було зняття пам’ятника нашому співвітчизникові Фєліксу Дзєржинскому на Банковій площі у Варшаві. Це дало поштовх хвилі повалення монументів у всій країні. Того самого року прибрали пам’ятник Лєніну в районі Нова Гута в Кракові, а 1991-го — маршалу Івану Конєву, якого комуністи зображали як рятівника міста, що запобіг зруйнуванню начебто замінованих фашистами найважливіших історичних пам’яток міста. Однак не всі пам’ятники знищили. Лєніна купив шведський ексцентричний мультимільйонер і помістив його в містечку особливостей під Стокгольмом. А Конєва передали Росії. Тоді ж упав пам’ятник Загиблим при службі та обороні Народної Польщі в столиці, який поставили під час воєнного стану і який не терпіли варшав’яни, називаючи його презирливо «Убеліском» від Управління безпеки.
Таким чином цей перший, дещо стихійний період повалення пам’ятників відбувся не за кілька місяців, а тривав протягом певного періоду.
Читайте також: Зозулине яйце: сталінський «дарунок» Варшаві
Яким чином пам’ятники зникали з міського простору? Що сталося зі статуєю Дзєржинского?
— Не завжди офіційним приводом для усунення пам’ятника була декомунізація. Зокрема, розбиранням пам’ятника Фєлікса Дзєржинского у Варшаві керувала Воєводська дирекція міських шляхів через необхідність перенести його у зв’язку з роботами під час будівництва метро. Ймовірно, таким чином хотіли не допустити, щоб ентузіазм проявив натовп, який прагнув врешті позбутися Дзєржинского. Тож офіційно статую мали просто перенести, але не ліквідувати. Проте, коли кран підняв статую, вона вмить розсипалась, адже була зроблена не з бронзи, а з дешевого бетону. Фєлікс виявився зовсім не залізним. І саме в цей момент рушила юрба зівак і довершила справу.
А яким чином вдалося стримати хвилю нищення комуністичних пам’ятників? Які тоді панували настрої в суспільстві?
— Після цієї першої хвилі нищення пам’ятників і перейменування вулиць, дуже стихійної та позитивно оцінюваної суспільством, радикальні настрої, природно, стали згасати. Закінчився етап революційного пафосу й почалася нова дійсність, у якій люди перестали потребувати такого типу декомунізації. Адже пам’ятники вже знесли, а вулиці з найагресивнішим ідеологічним забарвленням перейменували.
Не меншою проблемою досі є великі кошти, які потрібні для зміни документів у разі перейменування вулиць. І тому найчастіше саме мешканці, а не колишні комуністи чи «убеки» виступають проти цього. Тож після «патріотичного піднесення», що супроводжувалося боротьбою, конспірацією та богослужіннями за батьківщину, суспільство огорнула ніби втома. Уряд Яна Ольшевського, який був при владі лише півроку, здійснював активну декомунізацію, але молодь у складній економічній ситуації більше цікавилася побудовою капіталізму чи «шляхом до Європи», ніж переймалася спадщиною тоталітаризму.
Читайте також: «Східні креси»? Що знають у Польщі про Україну
А втім, тема пам’ятників повсякчас поверталась і повертається. Великий резонанс викликало знесення 2011 року пам’ятника Радянсько-польському братерству по зброї у Варшаві, або, як його називали в народі, «чотирьом, що сплять», знову у зв’язку з — парадоксально— будівництвом метро. Люди поділилися: одні хотіли його повернення, інші були проти цього. Остаточно пам’ятник не повернувся на своє місце.
Як перейменовували вулиці й чи насправді всі комуністичні назви було змінено?
— Майже відразу після зміни устрою стали змінювати назви вулиць по всій країні на пов’язані із «Солідарністю», з іменем Папи Римського Івана Павла ІІ чи іменами антикомуністичних діячів, просто важливих історичних постатей або творців культури. Повертали також історичні найменування, які було змінено після приходу комуністів. Частину просто видозмінювали, аби лише усунути їхнє пропагандистське забарвлення. Наприклад, алея Польсько-радянської дружби в
Новій Гуті в Кракові стала алеєю Дружби, вулиці 1 травня перетворювалися на 3 травня, День Конституції 1791 року, Народної армії — на Армії Крайової тощо. Однак перейменували не все. Досі в польських містах можна знайти пам’ятники й назви вулиць епохи ПНР.
Яку роль у декомунізації простору в Польщі відіграли державні інституції? Чи передувала цьому суспільна дискусія?
— Рішення про зміну назв вулиць ухвалює місцева влада. Однак Інститут національної пам’яті може пропонувати — і робить це — внести певні зміни, вказавши на злочинне минуле постаті діяча, іменем якого названа вулиця. Варто наголосити, що це не головна функція ІНП, хоча його місія є також освітньою. Передусім згадана інституція покликана проводити історичні дослідження злочинів, скоєні щодо польського народу в ХХ столітті (як комуністичних, так і нацистських). Тож очікуємо від них, щоб вони були передусім істориками, а не політиками.
Якщо говорити про декомунізацію наших міст на початку 1990-х, здається, що вона відбувалася все ж таки в атмосфері піднесеної дискусії як нагорі, так і на місцях. Проте навіть сьогодні суперечки щодо перейменування вулиць, які час від часу виникають, мають характер власне дискусії, часом навіть досить гострої. Зараз саме відбувається дискусія в Красниставі навколо вулиці Стефана Окшеї. Група, пов’язана із середовищем осіб, репресованих у часи воєнного стану, хоче назвати її на честь Папи Римського Івана Павла ІІ. Є й ті, хто прагне зберегти стару назву. У ході дискусії виявилося, що Окшея був соціалістом, але передвоєнним, тому не мав нічого спільного з воєнним станом та злочинами ПНР. Таким чином, ця суперечка викликала зацікавлення особою Окшеї, який був не лише соціалістичним діячем, а й борцем за незалежність, загинув від рук царату.
Читайте також :Гарна незнайомка поруч
Однак чи варто зносити пам’ятники після довшого періоду?
— На думку деяких правих середовищ, однозначно так. На жаль, часто надмірна ревність призводить до спроб прибрати з простору пам’яті заслужених осіб чи дуже важливі для Польщі події, які просто не вписуються в їхнє бачення країни. Відтак тема соціалістичного минулого перетворюється на політичну суперечку. Дискусії стосуються неоднозначних осіб, зокрема Брунона Ясенського, який був не лише комуністом, а й поетом, що зробив вагомий внесок у польську культуру. Крім того, соціалістичні пам’ятники — це частина нашої історії, а тому деякі з них варто зберегти як твори мистецтва чи пам’ятки минулого. І деякі з них вже потрапили до Музею соцреалізму, створеного в Козловці. Це палацовий комплекс, що міститься на північ від Любліна, у якому зберігається колекція плакатів і статуй минулої епохи.
У Яблонці на Підкарпатті зберігся пам’ятник соціалістичному генералові «Вальтеру» Каролю Сверчевському. У часи декомунізації музей було ліквідовано, але сам монумент не дозволили прибрати мешканці.
— Це не єдиний пам’ятник, який зберігся. У Польщі ще багато так званих монументів вдячності Червоній армії. Оскільки їх часто встановлювали на цвинтарях, вони не впадали у вічі. Водночас важливо пам’ятати, що ми маємо розвинений культ цвинтарів. Тож одна справа — знищити пам’ятник, а інша — могилу. Останнє в нашій культурі вважається святотатством, хоча трапляються й такі випадки. Часто на хвилі декомунізації є прагнення зруйнувати все з минулої доби, бо воно видається дуже небезпечним, таким, що негативно впливає на суспільство. Це своєрідна стихія вулиці, що хоче багато змінити й відповідно багато зруйнувати. Проте й у такому разі бачимо пошану до поховання.
Програма молодих польських лівих, зокрема тих, що гуртуються довкола партії «Разом» і є антикомуністами та прибічниками незалежності, ґрунтується на польській традиції робітничого руху перед ПНР. Тож вони не продовжують партійної системи ПНР, на відміну від скомпрометованих на останніх виборах «старих лівих» (партія «Союз демократичних лівих», SLD). І велику вагу приділяють пам’ятникам діячам передвоєнного робітничого руху. У Кракові зберігся монумент Збройної дії пролетаріату, до якого вони регулярно покладають квіти. Таким чином намагаються повернути полякам частину нашої історії, зінструменталізованої Москвою та привласненої пеенерівськими діячами.
Цікавою є також боротьба за пам’ять про місце, де 1936 року поліція придушила страйк на заводі «Семперіт». А через два дні після того по протестувальниках було відкрито вогонь, унаслідок чого загинуло вісім робітників. На алеях Планти в центрі Кракова, на розі вулиць Баштова і Шпитальна, міститься камінь на згадку про жертв тих робітничих сутичок, який установив комуністичний уряд для легітимізації своєї влади, посилаючись на історію передвоєнного робітничого руху. Після 1989-го діячі поставили поруч хрест із написом «Жертвам комуністичної провокації», певною мірою знімаючи відповідальність за цю трагедію з передвоєнного польського керівництва.
Варто також зазначити, що серед пам’ятників доби ПНР були й справжні твори мистецтва. Йдеться, наприклад, про знаний «Оргáн» видатного митця Владислава Гасьора. Досі контроверсії викликає не лише факт, що твір був присвячений «будівничим народної влади на Підгаллі», а й нетипова форма — металеві скоби заввишки кільканадцять метрів, що височіють над гарним гірським краєвидом і покликані, за задумом автора, видавати звуки при подувах вітру. Поіржавілу металеву конструкцію після численних суперечок усе ж таки відремонтували, а її ідеологічну назву змінили.
Читайте також: Маркус Шефер: «Місто – це термоядерний реактор, в якому відбувається взаємодія між різними індивідами»
А подеколи сенс пам’ятника змінює гумор і соціалістичний за задумом об’єкт стає, по суті, символом декомунізації. Найкращий приклад — величезний за розмірами пам’ятник революційним боям у Жешуві. Сьогодні це символ міста. За своєю формою у всіх він асоціюється з жіночими статевими органами, таким чином висміюючи комунізм. Ви згодні?
— Так, безперечно, іронія та сміх є найкращими засобами боротьби із залишками тоталітаризму. Проте для цього потрібні безпека й відсутність страху. Зараз у Польщі таке вже можливо. Торік ми відзначали 60-ту річницю Палацу культури і науки у Варшаві. Це будівля, що асоціювалася із залежністю від Москви, у стилі сталінських хмарочосів, «межового знаку» поширення після війни радянської влади. Темне минуле сьогодні ми долаємо не за допомогою патріотичного пафосу, а власне через сміх. З нагоди річниці відбулися концерти, вистави, вийшли публікації, навіть зробили проекцію гри «Тетріс» на стіні палацу! Кожен мав можливість взяти керувати кольоровими вікнами колоса. Варшав’яни полюбили цю будівлю, яка наповнилася для них новими значеннями.
Сміх — це лише один із засобів, є й інші. Архітектор Адольф Шишко-Богуш спроектував у 1930-х роках вхід до гробниці Пілсудського та до королівських могил із балдахіном, що спирається на колони, взяті із собору Олександра Невського. Бронзу витопили з австрійських гармат, цоколь — із пам’ятника Бісмарку. Це було символічне поєднання трьох поділів Польщі, знак нововідродженої держави. Торік на Венеційському бієнале польський павільйон нагадував цей балдахін, тільки поділений так, ніби злітав над колонами. Усі казали: з таким суто польським закритим контекстом ніхто цього не зрозуміє, але він здобув нагороди. Важливо також реінтерпретувати давні знаки, вказуючи на їхній прихований сенс. Твори пропаганди — це найкращі вчителі історії. У контексті переосмислення комуністичної спадщини та реконструкції ідеологічних сенсів цікавими є пеенерівські серіали про війну, зокрема «4 танкісти й собака», «Ставка, більша за життя» про Ганса Клосса, що вписується в поп-культурну пам’ять бачення Другої світової війни: радянська дружба, яка єднає проти ворога — німця.
Ці серіали досі дуже популярні, але є небезпека, що прихований у них пропагандистський зміст затушує справжній образ війни. Тому важливі дискусії для реконструкції таких фільмів, адже вони можуть бути надзвичайно цінним навчальним матеріалом. Слід звернути увагу, наприклад, на те, яким чином Янек опинився в Сибіру, адже звідти він поїхав до Народної армії, а Шарик міг бути потомком собаки з табору (бо звідки така породиста вівчарка в сибірському лісі?). У Музеї Варшавського повстання є один зал, присвячений відносинам із Червоною армією, відносинам сталінізму. Там показують фрагмент цього фільму, у якому бачимо, як чотири танкісти добираються до нинішнього кордону з Польщею на Бугу й радіють, що, власне, дійшли туди та визволяють країну. А звідки вони мали знати, що саме тут буде цей кордон? Адже перед війною він пролягав далеко на сході.
Яку роль у декомунізації відіграло відчуття народної тотожності?
— Борючись із комунізмом, люди відчували єдність, але це була єдність проти спільного ворога. А насправді в опозиційному русі існував великий поділ, який на початку 1990-х мав великий вплив і дається взнаки до сьогодні. Тому досі точаться суперечки щодо нашої історії, порушуються питання пам’ятників і назв вулиць. Однак усе ж таки народ Польщі має спільну основу, у країні панує єдність у тому, що стосується втрати суверенності після Другої світової війни. За цю суверенність боролася «Солідарність», і після її здобуття всі ми хотіли, щоб це позначилося на нашому просторі. Раптова хвиля «папських» і «солідарнісних» назв відображає піднесений настрій того часу. Сьогодні вже інший час та нові дискусії, і суперечки навколо назв вулиць також відображають ці процеси. Напевно, цей процес і не закінчиться, адже історія триває.