Нещодавно в соцмережах з’явилася скан-копія цікавого листа. То – відповідь Постійної комісії Київської міської ради з питань освіти і науки, сім’ї, молоді та спорту громадській організації «Молодіжний клуб “Джура”». Про те, що освітніми програмами закладів загальної середньої освіти міста Києва на 2022–2023 навчальний рік не передбачено викладання предметів російською мовою та вивчення російської мови як предмета або факультативно.
Через пів року після початку повномасштабного вторгнення Росії така принциповість виглядає цілком логічною. Але для окремих освітніх галузей може стати неабиякою проблемою. Найперше йдеться про спорт. Не є таємницею, що навіть після тридцяти років незалежності мовою внутрішнього спортивного спілкування найчастіше залишається російська. І не лише тому, що деякі наші атлети не поважають свою країну. Річ у тім, що підготовка тренерів і викладачів спортивних закладів освіти із совєтських часів і фактично всі тридцять років відбувалася мовою нашого одвічного ворога. Через те й не варто дивуватися, коли тренування юних спортовців чи дорослих команд навіть у Галичині часто відбувається російською, чи принаймні суржиком. Причому ці тренери народилися в Галичині й у побуті здатні спілкуватися українською без русизмів. Просто так їх навчили. Так вони звикли. Ці звички вони прищеплюють своїм вихованцям.
Читайте також: Як війна вплинула на нашу ідентичність, пам’ять та цінності
«Вишлі», «пєрвий», «галік боліт», «таваріщ суддя», «я іграю» – ці та інші короткі фрази-гасла настільки в’їлись у вжиток українських спортовців, що без них іноді не уявляє свого змагального буття навіть той, хто в повсякденному житті є найзавзятішим українцем. Тому лунало незвично, коли днями воротар футбольного «Металіста-1925» Олег Мозіль керував стінкою на порожньому НСК «Олімпійський» у Києві вигуком «вліво!». Насправді навіть після 31 року незалежності українська у внутрішньому вжитку нашого спорту залишається явищем доволі незвичним. І футбол із його масовістю – то ще півбіди. Там люди українізуються швидше, ніж у решті видів. А взяти, скажімо, хокей. У цьому контексті згадалася розмова з іменитим українським хокеїстом Андрієм Срюбком. Коли я опублікував велике інтерв’ю з ним, Андрій зателефонував, сказав, що все гарно. «Єдине, – каже, – незвично читати всі специфічні хокейні терміни українською».
І справді: «ланка», а не «звено», «пастка», а не «ловушка», «ковзани», а не «коньки», «клац», а не «щелчек» – звучить для людини, яка занурена у гру з раннього дитинства, дуже незвично. Бо ще до середини 80-х років минулого сторіччя на провідних ролях в українському хокеї були гравці і тренери, привезені з Росії. Показово, що в київському «Соколі», який у 1985-му єдиний раз за свою історію виграв бронзу чемпіонату СРСР, виступали поголовно одні етнічні росіяни. Лише у другій половині 80-х на провідні ролі поступово почали виходити вихованці власне київського хокею Олександр Годинюк, Олексій Житник, Дмитро Христич. Враховуючи, що у здебільшого російськомовному на той час Києві їх виховали тренери з російським корінням, не дивно, що ці постаті перейняли їхню хокейну лексику.
Проте нині настав час, коли змінювати власну свідомість необхідно. Такі вимоги часу й законодавства. Власне, судячи з інтерв’ю багатьох представників нашого спорту після 24 лютого 2022 року, вони це усвідомлюють і самі. Люди намагаються спілкуватися в публічному просторі нехай і не завжди досконалою, але українською. При цьому дедалі рідше можна почути звичні для довоєнного часу фрази на кшталт: «Знаю українську, але не хочу калічити, щоб не виглядати смішно, як Азаров».
Але одна справа – інтерв’ю, в яких часто використовують завчені фрази і є час подумати. Зовсім інше – робочий процес, практична діяльність і ведення тренувань у залі, коли реагувати треба блискавично, а вміння грамотно, лаконічно і своєчасно донести до вихованця власні вимоги іноді відіграють визначальну роль в навчально-тренувальному процесі.
Читайте також: Як курси української для біженців торують шлях до мовної єдності
Не так давно ЗМІ й соцмережі активно смакували скандал, у який потрапив викладач Київського політехнічного інституту Дмитро Насиров. На своїй сторінці він запитав студентів російською: «Ви хотіли б лекції про розподільні системи слухати російською як живу розповідь з англомовними термінами чи сухо й убого, але солов’їною?» І це Політех, один із найстаріших і найавторитетніших ЗВО країни! Про спорт годі й говорити. Ректором головного спортивного вишу України — Національного університету фізичного виховання та спорту — є Євгеній Імас, він розмовляє принципово російською й категорично ігнорує всі закиди про те, що керівник навчального закладу в Україні має володіти та використовувати принаймні в публічному просторі державну мову. На цю посаду Імаса в 2012 році призначив відомий українофоб Дмитро Табачник. Упродовж наступних десяти років владна верхівка в Україні змінилася вже двічі, але справи до постаті керівника НУФВСУ ніхто не мав.
А дарма. Пересічні й не причетні до особливостей українського спорту люди дивувалися й обурювалися, коли до великої війни чули з уст наших атлетів фрази про «спорт внє політікі», «какую разніцу», бачили обійми українців із представниками країни, яка вторглася на нашу територію ще навесні 2014-го. Спорт, хочемо ми того чи ні, – велика складова державної пропаганди. Часто саме спортовці стають головними речниками своєї держави у світі. Висловлювання політиків чує обмежене коло людей. А ось до популярних змагунів калібру боксерів Усика, Ломаченка чи братів Кличків, борця Беленюка, легкоатлетів Бубки чи Магучіх дослуховуються ширші верстви населення, які й формують громадську думку про нашу державу за кордоном. Власне, наскільки важливо, аби з уст спортовців лунали правильні меседжі, ми відчули вже після початку широкомасштабного вторгнення Росії. Численні інтерв’ю наших атлетів у європейській і американській пресі, їхні розповіді з реальними історіями в соцмережах привертають увагу багатомільйонної аудиторії.
Але в тому й річ, що українські спортовці дійшли до нинішнього розуміння самотужки, крізь біль, сльози, страх і особисті трагедії. Було б значно ліпше, якби схожа проукраїнська риторика з’явилася набагато раніше. Але «набагато раніше», навіть після анексованого Криму й початку бойових дій на Сході нашої держави в 2014-му, той-таки Усик просив іноземних журналістів називати його Алєксандром, а не Олександром, інші спортовці відкрито співчували відстороненим за вживання допінгу росіянам і їздили на змагання на територію країни-агресорки. Про спільні світлини з росіянами, які в кожного адекватного українця викликали шоковий стан, годі й говорити.
Читайте також: Український спорт в часи війни: завдання – вижити
І винні в цьому не спортовці, більша частина життя яких минула у тренувальних залах і на стадіонах. А ті, хто мав прищеплювати їм почуття поваги й шани до Батьківщини. Проте заклопотаним повсякденними турботами батькам зазвичай говорити з дітьми про високі матерії ніколи, вдома часто лунає російська попса, загальноосвітню школу спортовці в нас відвідують за залишковим принципом, а тренери виховані у вишах на кшталт того, який очолює товариш Імас. Виходить замкнене коло. Тому й отримували ситуацію, коли ті ж Усик, Ломаченко чи Берінчик у юні роки вистригали козацькі чуби, виходили на бої у вишиванках і шароварах, а з роками перетворювалися на проповідників ідей Партії регіонів, московського православ’я та інших принад «русского міра». Усе тому, що поки в нас було «не на часі», спецслужби ворожої держави не дрімали.
Нині, коли потреба переводити навчальний процес на українську стала обов’язковою, частина нашої спортивної спільноти бідкається, мовляв, у нас навіть не відпрацьований належним чином спортивний лексикон. Насправді це дурниці, лінощі, небажання змінюватись і вдосконалюватись.
«Я почав допомагати татові з 2003-го, працював із молодшими групами, учнями перших-третіх класів, – розповідав мені борцівський тренер, а нині боєць Збройних сил України Олексій Семенюшко. – Звісно, то Київ, і більшість хлопчиків були російськомовними. Але для них не було проблемою – розуміти чи навіть перейти на українську. Я з самого початку вів заняття тільки державною, бо керуюся принципом: “Чия мова – того й земля”. А в дітях виховував характер на тому підґрунті, яке було важливим для мене. Мене завжди бентежило, як почуватимуся, коли вийду з килима і прийду додому, що мені скаже батько, як сприйматимуть мій результат навколишні. Це надихає, додає відповідальності й мотивації. Діти в мене змалечку розуміли, що вони борються не лише за себе».
У 2014–2020 роках пан Семенюшко був директором Олімпійського коледжу імені Івана Піддубного, унікального у своєму роді закладу спортивної освіти інтернатного типу. Олексій прийшов на посаду на хвилі Революції Гідності. Він намагався не лише усунути звичну для схожих навчальних закладів систему корупції, а й повністю його українізувати. Навчання в коледжі було переведене на українську мову, велику увагу приділяли патріотичному вихованню учнів. Скажімо, в училищі були авдиторії, присвячені героям Небесної сотні Михайлові Жизнєвському та Дмитрові Максимову. У холі центрального навчального корпусу можна було побачити експозиції, присвячені поетові Олегу Ольжичу та головнокомандувачу Української повстанської армії Романові Шухевичу.
Читайте також: Тут розмовляють українською
Проте у 2020-му зусиллями тоді ще виконувача обов’язків міністра освіти Сергія Шкарлета й керівника Міністерства молоді та спорту Вадима Гутцайта коледж Піддубного був перепідпорядкований Національному університету фізичного виховання та спорту на чолі з Імасом. Експозиція, присвячена Романові Шухевичу, щезла майже миттєво. Російська мова знову стала звичною для навчального процесу.
…Минулого тижня в Чайках Богуславського району на Київщині відбувся масштабний спортивно-патріотичний захід із назвою «Головний табір країни». Протягом тижня діти з різних регіонів України отримували від досвідчених фахівців теоретичні та практичні уроки з азів різних видів спорту, військової та медичної справи. За весь цей час російською до слухачів звернувся лише один лектор. Діти його зупинили просто миттєво: «Ми не розуміємо російської. Дайте нам перекладача, переходьте на українську, або ми покинемо авдиторію». Осоромленому панові не залишилося нічого іншого, крім як продовжити спілкування ламаною українською.
Здається, невдовзі від зросійщеного спорту в Україні не залишиться й сліду.