Бо ж разом із завершенням польотів "шаттлів" пішли під "фінансовий ніж" практично всі заплановані раніше пілотовані програми.
Це завершення стало символом глибокої кризи, а, можливо, і занепаду всієї євроатлантичної цивілізації, яка впродовж усієї своєї історії вміла ставити перед собою не тільки тактично вигідні, вузькопрагматичні цілі, а й докладати неабиякі зусилля до втілення небуденних мрій всепланетної людської спільноти. Моменти, коли ці мрії здійснювалися, Стефан Цвейг назвав "зоряними миттєвостями людства". І таких миттєвостей впродовж минулих століть було чимало. Вони задавали ритм і спрямованість модерній цивілізації, слугували її символічними (але й цілком реальними також) дороговказами у майбутнє.
Що ж тепер? Територіальна експансія людства, з якою пов’язано чимало цих зоряних миттєвостей, наразі можлива, крім освоєння Місяця та найближчих планет, тільки у напрямі дна Світового океану. Утім, дехто з фантастів та футурологів давно вже обстоює (ще ж часів Жуля Верна) побудову штучних плавучих островів, начинених різноманітною машинерією і призначених для проживання і роботи різного роду "трудівників моря", але чи спроможний такий напрямок діяльності (як і поступове заселення континентального шельфу) втілитися у новітні "зоряні миттєвості"? В цьому є сумніви. То що ж залишається – сурогат проникнення до зірок у форматі 3D? Світ фентезі? Чи бої новітніх гладіаторів, хай навіть таких доброчесних, як брати Клички?
Але чи не надто це схоже на часи занепаду Риму – того самого Риму, чиї кораблі, між іншим, у кращі часи досягали Америки, полярних широт та екватора, але потім такі ризиковані піонерські плавання (як і дальні плавання греків, фінікійців та єгиптян) припинилися, бо і патриції, і плебеї, і вільновідпущеники стали дружно керуватися не потягом до Невідомого (хай і не завжди, хай хоча б інколи, бо "зоряні миттєвості" завжди ґрунтувалися на буденній праці), а виключно гаслом: "Хліба і видовищ"?
І чи не надто суворий вирок виголосила собі переможна демократія: не забуваймо, що біля витоків космонавтики стояли тоталітарні режими: нацистський (балістична система "Фау-2" та трансконтинентальна "Фау-3") і більшовицький (перший супутник та перша людина в космосі)? Так, дійсно, Сполучені Штати прийняли совєтський виклик і першими послали людину на Місяць, але… програма Apolloрозроблялася під керівництвом колишнього члена NSDAP Вернера фон Брауна, а оптимальну місячну трасу накреслив ще у 1920-х роках громадянин СССР Юрій Кондратюк (Шаргей)…
Утім, звичайно, ідеалізувати тоталітарні режими не випадає. Це засвідчує бодай оця знакова історія. 1974 року генеральним конструктором щойно створеного КБ "Енергія" став Валентин Глушко – один із найвидатніших діячів совєтської космонавтики. Він накреслив масштабну програму космічного поступу.
"Глушко на дошці написав ще два рядки:
"РЛА-135 ─ 1980 рік (100 тонн на орбіті).
Експедиція на Місяць ─ 1981 рік".
І ще нижче:
"РЛА-150 ─ 1982 рік (250 тонн на орбіті).
Польоти до Марсу ─ 1983 рік".
─ На всю програму необхідно 12 мільярдів рублів. Якщо нам допоможете, ─ сказав Глушко, звертаючись безпосередньо до Устинова, ─ можна з високою мірою впевненості стверджувати: експедиція на Марс у вісімдесяті роки ─ задача реальна. Але до Марсу ми мусимо побудувати на Місяці постійну базу. Такий проект у нас є, ми переконані в його реальності".
Це – фрагмент зі спогадів головного конструктора Бориса Чертока, одного із сподвижників Корольова та Глушка.
Для реалізації цієї програми було зроблено дуже багато. Тривалість польотів космонавтів на орбітальних станціях була доведена до півроку, а потім (невдовзі після смерті Глушка, але за його програмою) – і до року. Постійно діюча орбітальна станція "Мир" була запущена на орбіту 1986 року – із відставанням від графіку, але все ж створена. Надпотужний носій "Енергія", що виводив на навколоземну орбіту масу понад 100 тонн, був запущений 1987 року. Наступного року здійснив перший успішний політ орбітальний літак "Буран". І вже був готовий до виробництва унікальний ракетоносій "Вулкан", здатний вивести в космос масу до 230 тонн. Отже, можна було летіти і на Місяць, і на Марс – залишилося доробити не так багато.
Валентин Глушко зробив усе, що міг: він дав людству технічну можливість досягнути Марса і побудувати постійну базу на Місяці наприкінці ХХ століття. Відставання ж від накресленого ним графіку пояснюється просто: у совєтського керівництва на мирний космос грошей постійно не вистачало (а от на вторгнення в Афганістан 1979 року гроші найшлися, і на десятки тисяч танків, і на сотні підводних човнів). А коли на порядку денному постали пілотовані польоти на Місяць, а затим і на Марс, номенклатурна еліта сіла на "мерседеси" і почала всеосяжну "прихватизацію"…
Утім, розсипалися на друзки і грандіозні космічні проекти, напрацьовані в демократичних державах, скажімо, згадана вже програма Apollo, яка у своєму повному обсязі передбачала тривале перебування астронавтів на Місяці і значно більше число пілотованих польотів до природного супутника Землі. Але тяжко вражені "в’єтнамським синдромом" та економічною кризою США відмовилися на початку 1970-х від подальших місячних експедицій.
Ще більш масштабні наслідки для перспектив освоєння космосу принесла світова фінансова криза, що розпочалася 2008 року. Якраз перед її початком автор цих рядків працював над книгою "Український космос. Енциклопедія космонавтики". В числі іншого книга містила своєрідну "хроніку майбутнього", складену на основі проголошених або навіть затверджених урядами відповідних країн космічних програм(див. галерею).
Уже сьогодні зрозуміло, що у зазначені терміни навряд чи буде здійснено бодай один із перелічених проектів. Причому "полетіли" у першу чергу космічні програми США, Євросоюзу та Японії. Китай та Індія, ймовірно, будуть так-сяк рухатися вперед, проте за відсутності змагання із найбільш розвиненими державами цей рух, ясна річ, істотно сповільниться. Що ж стосується Росії, то, попри грандіозні плани, за останні 20 років нічого в технічко-технологічному плані нового там не зроблено, ба більше – втрачені, і безнадійно, вже матеріалізовані чи частково матеріалізовані проекти: немає в дієздатному вигляді жодного із трьох орбітальних літаків "Буран", не доведена до стану готовності наполовину втілена в першій половині 1990-х у метал система безкосмодромного старту МАКС (до речі, нічого подібного до цієї системи, яку її головний конструктор Гліб Лозино-Лозинський планував завершити до 2000 року на основі кооперації українських та російських аерокосмічних комплексів, ніде у світі немає навіть у проектах).
Звичайно, у скептиків та відвертих противників форсованого дослідження Місяця та планет за допомогою як автоматики, так і пілотованих польотів є в запасі наче невідпорний аргумент: а навіщо ризикувати життями людей та витрачати справді шалені кошти на те, що можна науково дослідити без поспіху, неквапом, виключно за допомогою автоматичних зондів? Близький космос економічно доцільний, але за межами геостаціонарної орбіти, на якій розмішаються супутники різного призначення, така доцільність утрачається. А якщо раптом виникне потреба, якщо треба буде терміново послати кудись пілотовану або автоматичну місію, то можна буде швидко її підготувати…
Але ті, хто висловлює такі думки, або не володіють достатньою інформацією, або не вміють її осмислити. Скажімо, програма Apollo, крім суто наукових результатів, ще й "народила" чимало цінних розробок для життєзабезпечення астронавтів під час польотів, які сьогодні використовуються у звичайному побуті, включно із мультивітамінами з мікроелементами, зубними щітками з електромоторчиками, капілярними ручками тощо. Чи з’явилося б усе це без цієї космічної програми? Очевидно, що так, але – коли? До речі, саме в демократичних країнах космічні технології швидко стають набутком масового споживача, в тоталітарних ці набутки є суворою таємницею. Мало хто знає, що прототипи персональних комп’ютерів були створені в СССР, вони стояли на космічних кораблях типу "Зонд", призначених для обльоту Місяця двома космонавтами. Але ані космонавти так і не зайняли пілотські крісла цього корабля (він літав в автоматичному режимі з… черепахами на борту), ані персональні комп’ютери не з’явилися тоді у совєтських людей. Отож відповісти на запитання, що саме дасть політ людини на Марс для побуту землян можна буде тільки після того, як цей політ стане фактом.
Що ж стосується тези про те, що у разі потреби можна буде швиденько підготувати необхідну місію, то вона не витримує жодної критики. Адже не так давно з’ясувалося, що сучасні американські інженери нерідко навіть не розуміють, як були влаштовані ті чи інші механізми космічного корабля Apollo– технології їхнього проектування та виготовлення втрачено, а минуло ж бо тільки 40 років! Проте цього вистачило, щоби перервалася наступність у розвитку пілотованої астронавтики, зникли ледь напрацьовані традиції і наукові школи. На додачу до цього значну частину документації програми бездумна і безумна, як і в усьому світі, бюрократія США знищила "у зв’язку із закінченням термінів зберігання". А ми ще дивуємося, що до нас дійшли далеко не всі знання та вміння давніх цивілізацій…
Отож у разі нагальної потреби, тим більше, якщо вона виникне через кілька десятиліть, коли вже не можна буде скористатися досвідом останніх могікан програми Apollo, доведеться заново винаходити "космічні велосипеди". І якщо, скажімо, виникне загроза зіткнення якогось астероїда із Землею, ще невідомо, чи зуміє "прагматичне" людство належно відповісти на цю загрозу.
