29 березня увага український медіа була прикута до Києво-Печерської лаври, звідки нарешті мають виселити адептів РПЦ. Також активно обговорювались події на фронті, контрнаступ та інші важливі теми. Майже непоміченою залишилась воістину епохальна подія: очільник «ЛНР» Леонід Пасічник видав указ «Про ліквідацію виконавчих органів державної влади Луганської Народної Республіки». Тобто всі «міністерства», «служби», «комітети» разом з «народною міліцією» перестануть існувати до 1 червня поточного року.
Жодної сенсації тут, звісно ж, нема. Після анексії, оголошеної у Москві восени 2022 року, «народну республіку» вводять до складу Російської Федерації – от і весь секрет внутрішніх перестановок. Луганщина як була, так і залишається (поки що) окупованою – і байдуже, яку назву має тамтешня окупаційна адміністрація. Та все ж є один символічний аспект, що справді має значення.
Читайте також: Радянська генеалогія донецьких
29 березня завершився сепаратистський водевільчик, який тривав довгих вісім років – з травня 2014-го, коли на Донбасі відбувся сумнозвісний «референдум». Пам’ятаєте, скільки пафосу тоді генерувала російська пропаганда? «Народне волевиявлення», «незалежна республіка», «вибір Донбасу». Ну і де тепер захисники цього вибору? Де патріоти «маленької, але гордої республіки»? Про протести у Луганську щось не чути. Не буде їх і у Донецьку. Все, вистава закінчилась, актори розійшлися, декорації вивозять на смітник.
Сьогодні хороша нагода згадати, що донбаський сепаратизм від самого початку – з ранніх 1990-х – був створений місцевими елітами, а згодом – підігрітий російськими спецслужбами. Проте вдихнути життя в цього політтехнологічного голема їм так і не вдалося. Навіть навесні 2014 року ударною силою заколоту були завезені з РФ бойовики, а місцева «вата» переважно створювала масовку. Ще раз: без прямого російського втручання так звана «русская вєсна» на Донбасі вщухла б ще до завершення календарного сезону. А скоріш за все, і не почалася б.
Та й донбаські еліти, вкупі зі зрадниками з числа чиновників та силовиків, керувалися зовсім не ідеями самостійності Донбасу. Це були дуже прагматичні ділки, котрі міркували винятково про владу і статки – і заради них були готові вступити у змову хоч з російськими спецслужбами, хоч із самим чортом. Те, що врешті вони потягнули за собою в пекло війни та окупації цілий регіон – це справді трагедія. Як і кожна трагедія подібного масштабу, вона сталася внаслідок збігу цілого комплексу історичних обставин. Але ідея донбаської державності з-поміж них була відсутня – як на рівні еліт, так в свідомості мас.
Читайте також: Шахтарі. Подорожні Незалежності
Звідки ж тоді взялись всі оті Мозгові, Бетмени, Плотницькі та інші ватажки «ополчєнія»? І тут все дуже банально. В моменти безвладдя опір хаосу може чинити лише громадянське суспільство, але на Донбасі воно завжди було досить слабким. Тому, коли навесні 2014-го державні інституції були паралізовані або зруйновані, на Донбасі сталася кримінальна революція, масштаби котрої ще й досі не усвідомлені. Банди, що діяли під виглядом загонів «ополчєнія» займались тим, чим належить бандам – грабунком і мародерством. Те, що російське телебачення подавало, як «повстання проти хунти», було бунтом люмпенів і кримінальників, які прагнули скористатись можливостями періоду безвладдя. Найбільш розумні – як-от Плотницький чи Пасічник – вчасно зрозуміли ситуацію і пішли на службу в окупаційній адміністрації. Хто не зорієнтувався – пішов «в расход».
Тепер «в расход» пішла й сама «народна республіка» – черговий мертвонароджений проєкт Кремля.