Віктор Стєпановіч, на відміну від інших іноземних дипломатів, дуже легко знаходив спільну мову практично з усіма українськими політиками. З більшістю він був на «ти»: брав з ними участь у заміських полюваннях, пив по чарці, вдало лобіював інтереси російських бізнесменів etc. Він був послом, для якого не існувало кордонів та дипломатичного етикету. Він мав особливий статус в Україні.
Призначення Віктора Черномирдіна у травні 2001 року послом Росії в Україні було сприйнято як політичне заслання. За президентства Єльцина, кажуть, державою здебільшого керував Віктор Стєпановіч, а не Боріс Ніколаєвіч. Саме ЧВС (абревіатура прізвища, імені та побатькові), як його називали в політичних кулуарах Росії, вважали одним із можливих наступників Єльцина. В час, коли Путін навчався в Червонозоряному інституті КДБ СРСР імені Ю. Андропова, Черномирдін уже працював заступником міністра газової промисловості Радянського Союзу. Проте наступником Єльцина ЧВС не став. Практично одразу після приходу до влади Путіна Віктор Черномирдін відправився в Україну. В такий спосіб Владімір Владіміровіч позбавив Віктора Стєпановіча необхідності пристосовуватися до нової влади: в Кремлі розпочалася нова гра, місця в якій ЧВС не було.
Ще за часів СРСР у Черномирдіна склалися гарні стосунки з Леонідом Кучмою, а відтак у Києві Віктор Стєпановіч відчув себе як удома. Спільні полювання та застілля з Леонідом Даниловичем дозволяли йому досить легко вирішувати більшість проблем у двосторонніх відносинах між державами. До слова, й за часів Віктора Ющенка, хто б що там не казав, Черномирдін не втратив свого впливу. Принаймні на офіційних прийомах російського посла можна було побачити в компанії старшого брата Віктора Ющенка – Петра. Окрім дипломатичної місії Черномирдін виконував ще й місію посередника між українською владою та російським бізнесом, у якому у Віктора Стєпановіча також був інтерес. Серед партнерів Черномирдіна називають Вадіма Новінского, одного з власників «Смарт-холдингу», який тісно співпрацює з Ринатом Ахметовим.
За час своєї дипломатичної місії Черномирдін став справжнім гравцем української політики. В рейтингу одного з вітчизняних видань російський посол навіть увійшов до числа найупливовіших українців (!). ЧВС іноді дозволяв собі такі висловлювання, за які іншого посла давно б уже попросили з України. Стосувалися вони й конфлікту на косі Тузла, й газової війни між двома державами, й Голодомору. Але Вікторові Стєпановічу з його безпосередністю пробачали все. Ні, звісно, його викликали у МЗС, робили попередження, однак цим усе і обмежувалося. Бо, що б не говорив Черномирдін, для українського політикуму він залишався ментально ближчим, аніж той самий Владімір Путін чи Дмітрій Мєдвєдєв. У Віктора Стєпановіча завжди було своє бачення того, що відбувається в двосторонніх відносинах. І він міг переконувати Кремль у правильності своїх думок і висновків.
У відставці Черномирдіна не варто шукати політичного підтексту. Про завершення дипломатичної місії в Україні Віктора Стєпановіча говорять уже останні п’ять років – після того, як від влади відійшов Леонід Кучма. Втім, кажуть, ЧВС останнім часом почувається зле, а тому його заява про звільнення «за станом здоров’я» – не гра на публіку.
Та що б там не казали, але заміна Віктора Стєпановіча відбувається на тлі подальшого загострення відносин між Україною та Росією. Черномирдіну важко маневрувати між лідерами двох держав, які останнім часом навіть не приховують неприязні одне до одного. «Безкраваткова» дипломатія перестала бути ефективною. Москві потрібна в Києві людина без зайвих сентиментів, яка змогла б чітко артикулювати українській владі претензії російської сторони. Для цього ж не обов’язково вирушати на полювання з українськими президентами чи прем’єрами. Треба просто бути жорстким, чемним і слухняним виконавцем. Таким, яким не завжди був посол Черномирдін.