Ми вийшли з Лієпаї, Латвія, й три місяці відпрацювали на промислі під Західною Сахарою. Це була одна з причини, чому "дорослі" моряки трималися загону учбових суден – короткі рейси, звичайний траулер крутився на промислі всі 6 місяців, ще й не обов’язково повертався додому своїм ходом — екіпаж міняли в іноземному порту літаками аерофлоту. А навчальні судна щорейсу поверталися в Союз своїм ходом. І ось ми вже йдемо додому й маємо забрати якийсь вантаж з іншого латвійського траулера.
Попри свою приписку, працювали на тих траулерах переважно «окупанти» – білоруси, українці й росіяни. На нашому УПС зі стадвадцятьма моряками латишем був тільки головний технолог. Штормить, обидва судна кидає вгору-вниз на хвилях, між бортами бовтаються так звані "оренбурзькі" кранці – гумові ковбаси метри два в діаметрі, лебідки з трюму в трюм перевантажують оте обладнання, яке ми мали забрати. Через свіжу погоду з борту на борт нікого
не пускають скакати, передають папірці, які треба підписати, в залізному циліндрі на мотузці тощо.
Читайте також: Розкіш байдужості
А на шлюпочній палубі весь цей час стоїть наша праня – суднова прачка, якій гарно було б грати травесті ролі, якихось джельсомінів та буратінів у театрі юного глядача – й перегукується з якимось волохатим мотористом на шлюпочній палубі того ризького таулера.
– Ти як там ?
– Га?
– Глухих повезли!
Все шумить, хлюпає, деренчить, шипить. Шляються якісь кадети (ми) і помполіти (в них). Дуже гарна обстановка для розмов моториста з прачкою. А вони стоять і говорять. Тобто гукають. І потім вже добрі люди нам розказали, що вони кілька рейсів працювали разом, потім праня вперлася, щоб заміж, але як тільки вони розписалися, мотиля тут же списали з нашого судна і назавжди перевели на інші. За радянськими відомчими інструкціями працювати разом на одному
судні подружжя не могло. Щоб не втекли за кордоном і не попрохали політичного притулку. Це так врізалося в пам’ять, оце сімейне моряцьке життя перегукуванням через борт, що жодних ілюзій про всесоюзний, навіть в прогресивній Ризі, кріпацький лад в мене не залишилось.
І ось зараз я читаю книжку Ольги Мельник «Ship life» про роботу на буржуїнському круїзному лайнері, яку сама автірка вважає рабською вже в підзаголовку назви, не забуваючи, втім, називати всі ті Карибські острови, на яких вона засмагала, і доходжу до моменту, що в цій круїзній компанії можна оформити "капл айді" – це не подружнє навіть, просто будь-хто з персоналу судна може оголосити себе парою, і компанія надалі завжди направлятиме їх в рейси
разом. Знаєте, дорога авторко. Воно, звісно, рабство, але якесь вольновідпущене.
Дітям Незалежності важко уявити навіть те, що в СРСР вважалося нормальним порядком речей. Наприклад, що коли видавали паспорт моряка, забирали паспорт громадянина. Ні одружитися, ні прописатися. А щоб піти в такий рейс на Кариби треба було дати на лапу у відділі кадрів або мати впливових покровителів, але про таких блатних моряки казали, що в них росте волосся на долонях.
Читайте також: У тенетах Цоя
Але цікаво інше, згадана книжка — зовсім не єдина з виданих на початку цього року, про тяжку долю стюардес та офіціанток на круїзних лайнерах. Одночасно з нею з’явилася в книгарнях книжка «Нижче» Кіри Малко, лайнер якої вже працював не на Карибах, а на Гаваях. Дуже цікаво порівнювати ці дві книжки про круїз. Перед автор(к)ами встають схожі проблеми, і вони однаково чи неоднаково їх вирішують. Наприклад – проблема мовлення персонажів і
морського сленгу. І колись я про це обов’язково спробую написати. Але таким собі дзвіночком про те, що відбувається щось дуже важливе, послужила саме ця синхронність появи обох книжок.
Щодо текстів про море я давно чекав, хто перший з сучасних моряків, які живуть і працюють в англомовних екіпажах, відмовляться від "костурів" голландської флотської термінології, яку насаджувала російська мариністика й традиційна морська освіта. Дещо збентежений що це одночасно, як кораблі що повертають "все вдруг", зробили саме суднові офіціантки з круїзних лайнерів, а не штурмани чи механіки.
Отож, обидві автірки не від того, щоб подавати морські терміни, сленгові слівця, або й цілі речення англійською з записом латинкою. Це їх єднає з першим українським мариністом Ярославом Окуневським, який спокійно подавав термін німецькою (і латинкою), але дописував до нього українські закінчення (і кирилицею). В Ship Life Ольги Мельник є навіть словник англійського офіціантського морського сленгу в кінці, щоб як в справжній книжці мариністики (і
мапи з курсом лайнера для кожного розділу, два жирних плюси) І головне, про що я не забуваю думати. В російській мариністиці, в кільватері якої довгий час пленталася мариністика українська (хоча згаданий Окуневський лише на 17 років молодший Станюковича) за 159 років не з’явилося жодного автора-жінки. Ну от нема і все. Хоча на флоті жінок вистачало. Від Марії Прончищевої, які супроводжувала чоловіка на дупель-шлюпці, поки він відкривав для імперії Північний морський шлях, до сотень жінок на конвеєрі на рибопереробних базах посеред Атлантики й Тихого океану, яких на тих плавбазах було вже в кілька разів більше, ніж чоловіків. Я думаю, якби про рейс пароплава очима буфетниці писав не Новіков-Прибой (є в нього таке оповідання), а сама та буфетниця, вона б написала інакше.
Читайте також: Побачити світ
І ось тут – одразу дві книжки про море, написаних жінками. Практично одночасно вийшли з друкарні. Для цього всій українській літературі довелося реалізувати гасло Хвильового "Геть від Москви", не менше. А в країні мали вирости діти незлежності. Мабуть, провидіння зазвичай дублює саме дуже важливі й повротні пункти, як телефон, запатентований в Америці та Європі з різницею в один день. Поява в українській літературі авторок мариністики видається мені таким поворотним пунктом, і варто розібратися, чи тільки для України, чи й взагалі для світової літератури. Ніколи спеціально не досліджував, але й серед перекладної англомовної, французької, німецької мариністики мені не зустрічалися жіночі імена.Звісно, може тому, що не перекладали. А може й тому що теж не писали. Не мали голосу. А тепер — аж два. Але мабуть це і могло статися саме в країні, де на 200 гривнях Леся Українка, а по радіо Оксана Забужко.
Тримайтесь, мужики.