Вервиця подій, що розпочалися в 1767 році, стала черговим актом до трагічного фіналу, який розтягнувся на 28 років. Слабкий король, недалекоглядна опозиція, російські війська на території Речі Посполитої та всемогутній посол імператриці Єкатєріни II Ніколай Рєпнін — мабуть, це вичерпний перелік головних чинників, наслідки сукупної дії яких почали огортати країну. Інспіровані Російською імперією шляхетські конфедерації в Радомі, Слуцьку та Торуні мали на меті зберегти усталений устрій Речі Посполитої, послабити провладне угруповання Чарторийських та згорнути реформаторські прагнення короля. Традиційним місцем, де повинні були обговорюватися справи, мав стати сейм. І російський посол зробив усе можливе, щоб на сеймиках, які часто проходили «за сприяння» російських військових підрозділів у поєднанні з прямим підкупом, обирали «потрібних» депутатів. За підрахунками, у такий спосіб вдалося обрати до 25% учасників сейму.
Сейм, що розпочався 5 жовтня 1767 року, був одним із найбрутальніших в історії Речі Посполитої. Своєю неофіційною назвою — Рєпніновський — він завдячує тому, що російський посол виявився важливішим за короля, сенаторів та шляхту. Важко собі уявити стан його учасників, коли після перших антиросійських виступів сенаторів та заклику Папи Римського відстоювати власні позиції російський посол арештовує впливових сенаторів — краківського єпископа Каєтана Солтика, київського єпископа Юзефа Анджея Залуського, польного коронного гетьмана Вацлава Жевуського та його сина Северина. Для учасників сейму це мав бути справжній шок. Гірка іронія долі полягала в тому, що ці сенатори були активними учасниками радомської конфедерації, зав’язаної з ініціативи того ж таки Рєпніна — тоді вони щиро вважали, що на цьому етапі їхнього протистояння з королем та політичним угрупованням Чарторийських підтримка Росії та її військ прийнятна. Що ж, за п’ять років заслання в Калузі їхні голови мали би протверезіти. Цей брутальний вчинок Рєпніна змусив надовго замовкнути сенаторів та послів. Король удавав, що справи йдуть добре — і важко збагнути, про що йому йшлося. Усе мало надто сумний вигляд, адже і король, і опозиція покладалися на… того ж таки російського посла та російські багнети. Прагнути реформ та змінювати країну за такої «допомоги» могли або надто наївні, або ж надто нерозумні учасники сейму. Особливо з урахуванням того, що всі бачили арешт та вивезення до Росії сенаторів. Після цього мало стати очевидним, що тут ідеться вже не про власний гонор, а про банальне самозбереження.
Читайте також: Король-заручник
Чого прагнула Росія? Насамперед законодавчого закріплення свого впливу в Речі Посполитій. Сейм обрав делегацію для перемовин із російським послом. Перемовини — це добре, тільки який стосунок до роботи сейму мав посол іншої країни, якщо між Річчю Посполитою та Російською імперією на той час не було війни? Цинізм гри підкреслювався тим, що список представників сейму укладався в російському посольстві, тому назвати цей фарс перемовинами було в принципі неможливо. Результатом «обговорень» стали ухвалені 28 лютого 1768 року кардинальні права, у яких ішлося про засади устрою шляхетської демократії: вільну елекцію, збереження liberum veto на сеймах, право на спротив королю (зав’язування конфедерацій) та інші моменти. Так, устрій Речі Посполитої зберігався практично без змін. Новим у цьому політичному спектаклі був укладений 24 лютого трактат між двома країнами, відповідно до якого гарантом незмінності устрою ставала сама імператриця Єкатєріна II. Поза цим найбільшим успіхом російської дипломатії, який офіційно перетворював Річ Посполиту на протекторат імперії, варто зауважити один аспект із третього пункту згаданого трактату, у якому визнавалося вільне сповідування православної віри разом із протестантськими конфесіями. Наслідки такої протекції православ’я можна було побачити чи не одразу. Але спочатку була барська конфедерація.
У вогні повстань
Спротив, який вилився у зав’язання конфедерації 29 лютого 1768 року в місті Бар Подільського воєводства, був неминучим. В уявленні патріотично налаштованої шляхти король та його прихильники зрадили інтереси країни ухваленням кардинальних прав та підписанням трактату з Російською імперією. Їхнє ультракатолицьке спрямування проти православних та протестантів вилилося в гаслі конфедерації «Віра та свобода». Хоча, як зазначають дослідники, серед конфедератів були і консерватори, і реформатори. Це лише свідчить, що політична сцена Речі Посполитої стала настільки заплутаною, що проти короля та його політики об’єднувалися люди з різними політичними переконаннями, вбачаючи в його діях зраду. І, звісно ж, під зрадою кожен вбачав своє: хто віру, а хто свободу й вольності.
Артур Гротгер, «Молитва барських конфедератів перед битвою під Лянцкороною», 1863 рік. Баталія, що відбулася 23 травня 1771 року між російськими військами та конфедератами, обернулася поразкою останніх через трикратну чисельну перевагу ворога
Реакція короля на конфедерацію була очікуваною. Він рішуче був налаштований використати російські війська, що перебували на території країни з 1763 року, для швидшого придушення повстання. Але з цим у нього не склалося: протистояння тривало чотири роки. Участь у конфедерації взяли тисячі осіб у різних регіонах Речі Посполитої. Це не був локальний конфлікт шляхти одного регіону чи певного політичного угруповання: якщо подивитися на географію боїв конфедератів із коронними військами та численними підрозділами російського війська, то, розпочавшись на Поділлі, спротив охопив чи не всю країну. Але розпочата того ж року російсько-турецька війна, що тривала аж до 1774 року, дозволила російській імперії використати свої війська на Правобережній Україні — і добре відомо, у що це вилилося в 1768 році.
Коліївщина, що вибухнула в традиційному ареалі козацьких виступів, стала останнім козацько-селянським повстанням у XVIII столітті. За своїм розмахом вона поступалася лише Хмельниччині, з часів якої минуло 120 років. І це було найбільше й, мабуть, найкривавіше повстання від середини XVII століття. Чому Коліївщина виявилася настільки кривавою? Історики віддавна шукають відповіді на запитання, хто й чому розпалив ненависть на релігійному ґрунті серед селян та козаків. І це саме тоді, коли трактат між Річчю Посполитою та Російською імперією містив пункт про свободу віровизнання православних і коли кількість православних на Правобережжі була настільки малою, що тих, на кого поширювалися згадане положення, ще треба було пошукати. Але в першій половині XVIII століття Російська імперія добре вивчила методику та практику ведення дипломатичних дискусій із Річчю Посполитою на тему релігійних свобод та утисків. Це питання було чи не головним і для Прусського королівства, яке опікувалося протестантською спільнотою в тій частині прусських земель, що перебували під владою польського короля. Якщо подивитися на тогочасне дипломатичне листування, то риторика Берліна була дуже подібною до тієї, яку в другій половині XVIII століття в спілкуванні з Варшавою використовував Санкт-Петербург.
Читайте також: Пролетарі проти сонетів
Можна довго шукати причини Коліївщини в релігійному гнобленні селян на Правобережжі, серед яких було не так уже й багато офіційних православних. Але як пояснити те, що живі свідки повстання, яких на початку 1790-х опитувала спеціальна комісія чотирилітнього сейму, твердили про російське підбурювання (хоча на підтвердження цих свідчень не знайшлося жодних документів)? Російська імперія майстерно скористалася з поточної ситуації 1768 року, коли ультракатолицький запал барських конфедератів в ім’я оборони віри спровокував повстання проти католиків, уніатів та євреїв. Трагічні події уманської різанини належать до тих епізодів історії, якими не варто пишатися: коли вбивають за віру або прикриваючись вірою, у цьому складно знайти будь-який сенс. До речі, не обійшлося тоді й без прямих закликів до повстання з боку архімандрита православного Мотронинського Свято-Троїцького монастиря Мельхіседека (Значко-Яворського). Він говорячи сучасною мовою, був явним агентом Російської імперії. Те, як цей клірик майстерно розіграв історію з утисками православних ще в 1766 році, коли за сприяння Рєпніна потрапив на королівський прийом, свідчить про тривале й цілеспрямоване пропрацювання цього питання Єкатєріною ІІ та її радниками. І хоча безпосередньої участі в повстанні архімандрит не брав, його робота та активні заклики до дії знайшли свій відгомін у подіях Коліївщини.
«Мотрин монастир», малюнок Тараса Шевченка 1845 року. Настоятель Мотронинського Свято-Троїцького монастиря Мельхіседек був елементом російської політичної гри проти Речі Посполитої
Побачивши розмах і криваву лють Коліївщини, імперія дуже швидко прийшла на допомогу королю. Спільними зусиллями військ повстання було придушене, а розправа над повстанцями увійшла до своєрідного мартирологічного канону української історії та літератури. Для Станіслава Авґуста принаймні це повстання завершилося швидко, чого не скажеш про протистояння з конфедератами, яке тривало ще чотири роки. Конфедерати врешті програли — і тут також не обійшлося без допомоги Єкатєріни II. Здавалося, що тепер настане час для реформ, плани яких так довго виношував король та його оточення. Але сталося те, що часто буває, коли сильний допомагає слабшому. У кожної допомоги є ціна, і в цьому випадку йшлося про приниження, якого 1772 року зазнали і король, і Річ Посполита.
Ціна російської допомоги
Слабкість короля й країни, якою він правив, не була секретом ні для Російської та Австрійської імперій, ні для Прусського королівства. Усі вони поодинці могли без особливих проблем виграти військову кампанію проти Речі Посполитої. Складність полягала в прецеденті. Щоб забрати частину території іншої країни без військових дій і підписання мирної угоди, потрібно було вигадати щось, що можна було би використати як аргумент на користь безповоротності такого вчинку. Кожна зі сторін, що взяли участь у Першому поділі Речі Посполитої, виходила зі свого бачення ситуації. І як усі вони запевняли, що цей поділ — перший і останній — більше вже не буде! Що ж стало поштовхом для цих дій?
Історія тягнулася, мабуть, більшу частину XVIII століття, коли ідею поділу Речі Посполитої виношував ще Авґуст II, але тоді вона не знайшла відповідної підтримки. Починаючи з 1763 року, плани поділу сусідньої країни представляли на розгляд Єкатєрінє II, і вони практично відповідали тому, що отримала Росія в 1772 році. Інші учасники поділу також мали свої плани та свою аргументацію. Можна погодитися з думкою, що барська конфедерація, особливо її завершальний період, використали як претекст до дії. Історія першого поділу Речі Посполитої — дуже добрий приклад загальноєвропейського конфлікту в XVIII столітті зі складним сюжетом, який ще й сьогодні ставить перед істориками чимало запитань. 18 вересня 1772 року Австрія, Пруссія та Росія на підставі підписаних раніше в Санкт-Петербурзі двосторонніх угод поставили Річ Посполиту перед фактом поділу. Разом із тим закликали до зібрання сейму, на якому мали би визнати, що Пруссія отримала Вармію та Королівську Пруссію без головних міст Гданськ та Торунь, а Росія — Інфлянти, територію сучасної Естонії та Латвії, а також східну частину Великого князівства Литовського.
Ян Матейко, «Занепад Польщі», 1866 рік. Під час «розділового» сейму 1773 року шляхтич Тадеуш Рейтан ліг біля дверей із вигуком: «Убийте мене, не вбивайте Вітчизну!». У лівій частині полотна над присутніми височіє фігура короля Станіслава Авґуста, з годинником в руці. Зверху, у ложі — російський посол Ніколай Рєпнін
Історія надто тісно переплітається з політикою навіть тоді, коли ми не бачимо явних ознак цього. Для обґрунтування своєї участі в поділі Речі Посполитої Австрійська імперія використала історичний аргумент аж із XII століття. Раз угорський король володів Галичем, а в титулатурі угорських королів ішлося, зокрема, про «Galiciae Lodomeriaequae rex» («Короля Галицького, Володимирського»), а ще була історія володіння Галичем та землями, що стали Руським та Белзьким воєводствами в 1370–1380-х, то чому б не приєднати ці землі до держави, на чолі якої той, хто станом на 1772 рік є угорським королем? Дивне в цьому лише те, чому територія, яка охоплювала терени від Кракова, який не увійшов до складу володінь Габсбургів, і аж до винайденого кордону на Збручі, не була включена до Угорської Корони. У Відні вирішили створити провінцію під назвою «Королівство Галичини та Лодомерії» зі столицею у Львові. Ось так давній Галич дав назву новій провінції, а в контексті української історії утворив новий регіон — Галичину. І хоча саме місто не відігравало помітного значення, воно стало символом нової історичної реальності, яка й досі існує у вигляді образу та міфу Галичини від Кракова до Тернополя.
Сейм 1773–1775 років увійшов до історії Речі Посполитої як такий, що легітимізував втрату 30% території країни з населенням від 4 до 5 мільйонів осіб. Він розпочав свою роботу 19 квітня 1773 року на вимогу іноземних послів: російського Отто Маґнуса фон Штакельберґа, прусського Ґедеона Бенуа та австрійського Карла Ревицького. Знаючи реалії та парламентарні практики, вони підкупили значну кількість сенаторів та послів, які перед сеймом зав’язали конфедерацію, щоб його не можна було зірвати. Маршалком сейму обрали одного з лідерів конфедерації Адама Понінського, який віддавна отримував постійні грошові виплати з російського посольства. Щоб не сталося нічого надзвичайного, сеймом опікувалися російські військові підрозділи. Спротив нечисельної опозиції, який майстерно зображено на картині Яна Матейки «Рейтан — занепад Польщі», нічого не міг протиставити грошам та фізичному залякуванню противників розчленування держави. Уже 18 вересня 1773 року підписали угоди з Росією, Австрією та Пруссією, а 30 вересня сейм затвердив трактат про поділ Речі Посполитої.
Запізнілі реформи
Ухваливши під тиском російських військ та хабарів новий статус-кво, у подальшій роботі посли ухвалили чимало реформаторських рішень. На першому місці варто відзначити утворення «Постійної ради» — своєрідної версії Кабінету Міністрів, до якого входили король та 36 радників (18 сенаторів та 18 представників посольської ізби) терміном на чотири роки, але за умови, що раз на два роки 2/3 складу Ради змінювалося. Рада мала п’ять департаментів — прообразів сучасних міністерств: Департамент закордонних справ, Військовий департамент, Департамент поліції, Департамент фінансів та Департамент юстиції. Рішення Ради ухвалювалися більшістю голосів і діяли між сеймами. Утворення подібного постійного органу виконавчої влади змінило й давні функції короля, наявність яких, попри слабкість позиції будь-кого на престолі, все ж таки не дозволяла нехтувати особою володаря. Тепер король втратив право самостійно надавати офіцерські звання, міністерські посади, сенаторські уряди та роздавати королівщини (староства).
Другим важливим реформаторським рішенням сейму було утворення 14 жовтня 1773 року Едукаційної комісії. Станіслав Авґуст Понятовський особисто обстоював створення державного органу, який мав опікуватися освітою. Ця ініціатива мала загальноєвропейське значення, адже вперше утворювалася державна структура, що відповідала б сучасному Міністерству освіти. Ідеї Просвітництва, що народилися в ґроні філософів, які здебільшого писали французькою, знайшли втілення в країні, де король був франкофілом і щиро прагнув підняти освітній рівень населення Речі Посполитої. За збігом обставин утворення комісії збіглося в часі з тим, що Папа Климент XIV ліквідував у 1773 році орден єзуїтів, які опікувалися початковою та середньою освітою в Речі Посполитій. Враховуючи статус і мережу католицької церкви, саме їй довелося втілювати головні освітні ідеї в дусі поміркованого Просвітництва.
Читайте також: Адам Джонс: «Минуле завжди наявне в теперішньому, воно є предметом реконструкції та політичної мобілізації»
Що ж, інколи так трапляється, що ганьба товаришує або йде поруч із реформами. Але наївність або самозаспокоєння також ідуть поруч. Реформуючи країну, що втратила третину території, вихід до моря, який тепер був обставлений новою угодою з Пруссією та, звісно ж, новими митами, втративши економічно розвинені міста як на півночі, так і на півдні, не маючи союзників та перебуваючи в повній залежності від Російської імперії, король прагнув бути слухняним виконавцем волі Єкатєріни II. Чергова російсько-турецька війна, що розпочалася в 1787 році (а перед тим 1783-го, імперія ліквідувала Кримський ханат, що від 1774 року також перебував під протекцією Росії), ймовірно, стала поштовхом до протверезіння частини шляхти. Аналогії були надто знайомими й говорили про те, що наступною буде Річ Посполита.
Сейм, що розпочав свою роботу 6 жовтня 1788 року, тривав чотири роки, ставши безпрецедентним явищем в історії річпосполитського парламентаризму, і був одним із найбільш демократичних форумів того часу. Політичне тло перед та упродовж роботи сейму було дуже строкате. Дослідники виділяють цілу низку політичних угруповань, серед яких значна частина й далі була орієнтована на союз із Російською імперією. Це, звісно ж, грало на руку Єкатєрінє ІІ, яка в такій ситуації вправно — руками своїх послів — виконувала роль арбітра. Король та його двір і надалі залишалися вірними попереднім угодам. Новий трактат, який Станіслав Авґуст мав на меті укласти з Єкатєріною II та в якому йшлося би про військову допомогу Росії у війні з Османською імперією, міг стати гарантією певної свободи у внутрішній політиці. Попри свою відданість імператриці, король не полишав амбітних планів реформувати Річ Посполиту. І цьому мав би сприяти сейм, що вже за усталеною традицією проходив під захистом конфедерації. Дискусії, що точилися на сеймі, торкалися питань, які могли би докорінно змінити устрій держави. Зокрема, частина послів прагнула реформування Речі Посполитої в бік конституційної монархії за зразком Великої Британії, яка вже століття бурхливо розвивалася після своєї Славної революції 1686 року. Тоді британський король був обмежений у правах, а держава, хоч і з великими складнощами, намагалася дотримуватися принципу верховенства права.
Форсуючи укладання нового військового союзу між Річчю Посполитою та Російською імперією, Станіслав Авґуст розумів усю складність реформування армії, яке довгий час залишалося нерозв’язаним питанням. Проєкт реформи сєрадзького воєводи Міхала Валевського був ухвалений одностайно. Армія Речі Посполитої мала налічувати 100 тисяч осіб — такий розмір війська цілком відповідав кількості населення й, можливо, території, проте не враховував фінансових можливостей країни. За підрахунками британського історика Едварда Палмера, на середину 1780-х у Речі Посполитій розмір оподаткування однієї особи становив 1 шилінг, у сусідніх Пруссії та Росії він становив 6 шилінгів, у Швеції — 9, в Іспанії — 10, в Австрійській імперії — 12, у Франції — 21, у Великій Британії — 34, а в Голландії — 35. Коментарі зайві. Можна було ухвалити будь-яке рішення щодо війська, і це був правильний, хоч і надто запізнілий крок. Але де було знайти кошти на армію, коли в той час приватні доходи Чарторийських чи Радзивилів були більшими, ніж державні?
Занепад Речі Посполитої
Порятунок вбачали в зміні устрою. Це відбувалося на тлі гострого протистояння між Пруссією та Росією, коли Пруссія запропонувала Речі Посполитій союз та погодилася на реформи її ладу, намагаючись послабити вплив Росії, яка внаслідок ведення двох війн — з Османською імперією та Швецією — погодилася на збільшення армії згідно з ухваленим на сеймі рішенням. Конституція в сучасному розумінні цього слова була ухвалена 3 травня 1791 року. Вона запроваджувала нові кардинальні положення, такі як дідична монархія, обмеження шляхетської демократії, частково зрівнювала міщан зі шляхтою та надавала селянам державний захист. Здавалося, що ось вона — омріяна королем основа для давно назрілого реформування країни. Але це виявилося запізнілим тріумфом ідей, що надто довго шукали свого втілення.
Очікуваний спротив Росії та зрада Пруссії не повинні були стати несподіванкою для тогочасних політиків. Як і те, що частина магнатів — Станіслав Щенсний Потоцький, Францішек Ксаверій Браницький, Северин Жевуський та інші — зав’язала в Тарговиці конфедерацію проти ухваленої конституції. Ці конфедерати були виконавцями волі імператриці Єкатєріни II, яка після завершення кампанії 1791 року в російсько-турецькій війні змогла зосередитися на Речі Посполитій. Дивує присутність серед конфедератів Северина Жевуського, адже він був серед послів, яких у 1767 році російський посол Рєпнін арештував на сеймі та вивіз до Російської імперії. Мабуть, час і гроші зробили свою справу. Спільні дії конфедератів та російських військ у протистоянні з армією Речі Посполитої мали вплив. Шанс на збереження Конституції зменшився до нуля, коли сам король Станіслав Авґуст перейшов на бік конфедератів. Останній сейм, що зібрався в Гродні 17 червня 1793 року, скасував усі рішення чотирилітнього сейму разом із Конституцією, зменшив розмір армії до 15 тисяч та відновив протекторат Російської імперії над тим, що залишилося від Речі Посполитої.
Читайте також: Коли король є і його немає
Пруссія та Росія швидко знайшли порозуміння та провели Другий поділ Речі Посполитої. Перша отримала під свою владу практично всю Великопольщу та частину Мазовії, а також міста Гданськ і Торунь. Натомість до імперії відійшли Київське, Брацлавське, Подільське, Мінське, частини Віленського, Брестського, Новогрудського та Волинського воєводств. Сейм, як двадцять років перед тим, ратифікував ці зміни. Повстання, що огорнуло Річ Посполиту, винесло на поверхню нові явища та нових героїв. Очільником повстання став Тадеуш Костюшко, герой війни за незалежність США. Новою практикою в протистоянні з регулярними військами Російської імперії та Прусського королівства стало залучення до лав повстанських військ селян. Попри перші успіхи та впевнену перемогу повстанських військ під Рацлавіцами, через нерівні сили воно зазнало поразки. А це зі свого боку потягнуло неминуче рішення про Третій поділ, що означав фактичну ліквідацію Речі Посполитої.
Три країни, що поділили між собою Річ Посполиту, призначили позбавленому усього королю утримання. Акт зречення від престолу Понятовський підписав 25 листопада 1795 року. Після смерті Єкатєріни II його запросили до Санкт-Петербурга, де з почестями прийняв її син імператор Павєл I. Смерть прийшла до Станіслава Авґуста несподівано 12 лютого 1798 року: він пережив свою державу лише на три роки, прагнучи у своїх мемуарах представити власну версію подій, що сталися в часи його королювання. Історія Станіслава Авґуста Понятовського, останнього польського короля та останнього великого литовського князя, доволі показова. Він був заручником багатьох обставин: родини, що бачила в ньому інструмент свого впливу; політичного устрою держави, що застрягла в минулому й не прагне змін; особистого вибору, коли, засліплений коханням, він своїми руками підпорядковував власну країну сусідам, адже до останнього вірив та сподівався, що вони їй не нашкодять. За таких обставин важко бути реформатором, бо можна мати прогресивні ідеї та щиро намагатися їх втілити, але сильні не жаліють слабких. А саме таким і виявився Станіслав Авґуст Понятовський — слабким королем у слабкій державі.