Для істориків словосполучення «кінець історії» і має, і не має сенсу. Не має, бо історія існує, допоки існує наш світ. Натомість якщо шукати в цих словах логіку, то вона завжди потребуватиме уточнювальних запитань і розлогих пояснень. Наші предки не раз за всю історію ставили такі запитання. Можливо, це було під час християнізації наприкінці X століття. Або ж тоді, коли настав рік 7000 від створення світу і здавалося, що настає кінець не тільки історії, а й світу. Що ж, світ існує далі, а того 1492 року від народження Христа багато чого сталося. Принаймні європейці дізналися про існування Нового світу.
Прикладів з минулого можна навести багато, і всі вони відображатимуть прагнення людей поглянути на своє минуле, на те, що називається історією. Свого часу Френсіс Фукуяма, написавши книжку із цією назвою, марив про процвітання й тріумф ліберальної демократії у світі. Як показують уже понад 30 років з моменту виходу цієї книжки, світ розвивається цілком по-своєму. І кінця історії якось не видно.
Але якщо спробувати поставити уточнювальні запитання до цього словосполучення, то можна зазирнути в історію і спробувати спрогнозувати недалеке майбутнє. Щоправда, із цими запитаннями, звісно, не варто звертатися до істориків. Нещодавно на очі потрапив допис Сергія Будкіна, у якому він розмірковує, що може очікувати Україну після війни. Цікаві спостереження та приклади, зроблені очима економіста або радше інвестора. Один із прикладів того, що, на його думку, зміниться в Україні, — її статус транзитної держави. Під час читання цього фрагмента допису я відразу пригадав фразу про кінець історії.
Там, де економіст, інвестор і ділова людина бачать потоки товарів, логістичні центри та, звісно, прибуток, історику спадають на думку тисячі років історії, де, починаючи від згаданих у Геродота кіммерійців, швидким чи повільним транзитом степами й лісами пройшли мільйони людей, що говорили різними мовами та молилися своїм богам. Увесь цей калейдоскоп скіфів, сарматів, готів, аварів, болгар, мадярів, печенігів, половців, монголів століттями транзитом використовував цю територію. Тут завершувався один із відтинків Великого шовкового шляху, що давав змогу Європі та Азії займатися торгівлею.
Люди з півночі, що від X століття прагнули використовувати нові шляхи на осі північ — південь, таки доклалися до появи держави зі столицею в Києві. У наступні століття транзитність нашої території використали держави Центрально-Східної та Північної Європи для товарообміну зі Сходом. Східні товари, як-от прянощі, вина, тканини, ішли через українські землі аж до XIX століття, допоки Російська імперія не створила умови для морської торгівлі через чорноморські порти, де головну роль відігравала Одеса. Тепер уже кораблі, а згодом і залізниці розкрили нові можливості транзиту через територію України. Варто лише пригадати, що одна з перших залізниць була збудована з Балти до Одеси 1865 року задля експорту збіжжя.
Видається, що впродовж століть транзитність була одним зі складників нашої ідентичності. Наші предки в різні часи жили на території, якою рухалися різні товари — від найдорожчих тканин до невільників. Змінювалися держави та їхні столиці, але територія сучасної України справно забезпечувала постачання сільськогосподарських продуктів і сировини. Останні 200 років більша частина українських земель була орієнтована на північ і північний схід. Навіть залізниці називали Південно-Західною та Південною (із центрами управління в Києві та Харкові). Якщо подивитися на розклад ще 10 років тому, то кожен обласний центр України мав потяги до Москви, а потяг № 1 ходив туди з Києва. Наші ігри на найвищому політичному рівні в так звану багатовекторність не тільки порушували закони фізики, де вектор завжди має один напрямок, а й призводили до формування уявлень про своє особливе місце між Сходом і Заходом.
Читайте також: Народжені війною. Як упродовж століть збройні конфлікти формували українську націю
У XX столітті з’явився й новий вимір транзитності території України. Залізниці прокладали до морських портів. Чергові нитки газо- та нафтопроводів прокладали на Захід для продажу сибірських нафти й газу, і здавалося, що так буде завжди. Розпад Радянського Союзу й енергетичні війни Росії з Україною, де гран-прі була українська газотранспортна система, мали на меті лише одне розв’язання цієї суперечки: кінець України як транзитної держави. У цій війні за «трубу» наші аргументи були логічними. Але чого варта наша логіка проти помсти Росії?
Росія впродовж 15 років збудувала величезну інфраструктуру для транзиту газу в обхід України. Витративши десятки мільярдів доларів чи євро, вона прагнула поставити нас перед фактом: кінець транзиту. Результат відомий. Те, що проклали дном Балтійського моря, уже не працює, але ті газогони, що йдуть через Чорне море, справно забезпечують певну частку газу кінцевому споживачеві. Ба більше, українським маршрутом і надалі щодня йде невеликий обсяг газу. Війна війною, але…
Сучасна війна надовго вибудує мур між Україною та Росією. Така сама доля спіткає й українсько-білоруський кордон. Сьогодні важко уявити собі швидкий, принаймні за життя одного покоління, рух до якоїсь нейтральної нормальності у відносинах. А отже, на нашому північному та східному кордоні буде кінець шляху із заходу на схід. З транзитної країни ми перетворюємося на країну кордону. Нічого нового в нашій історії, якщо дивитися на тисячі років проходження східного чи західного фронтиру Європи чи Азії. Але через фронтир транзит відбувався, а тут ми опиняємося в ситуації Великого китайського муру. Ми — по цей бік стіни, на Заході. Наш східний кордон є тією межею, що відділяє нас від Сходу. І жодних контактів із тими, хто на тому боці.
Сьогодні майже всі маршрути, що поєднують Україну зі світом, ідуть на захід і частково на південь. Цим ми завершуємо нашу історію як транзитної держави й щиро прагнемо стати частиною західного світу, повернувшись спиною до Москви. Можливо, за кілька поколінь ми здійснимо пророцтво наших інтелектуалів і остаточно розірвемо зв’язки з тими, що були нам чужими до середини XVII століття.
Звісно, ми не знаємо, що буде за 5, 20, 50 чи 100 років. Тепер важко уявити, що в осяжному майбутньому це повернеться на довоєнні обсяги. А можливо, цього взагалі вже не буде. Хочеться написати «ніколи», але історія надто примхлива у своїй вдачі. Наприклад, глобальна зміна клімату може призвести до фундаментальних змін у нашому ландшафті, і тоді можуть виникнути нові транзитні напрямки. Принаймні в знаних моделях змін значна частина європейської (за географічним означенням) Росії буде затопленою.
Що ж, можна лише побажати історикам майбутнього вивчати одеські митні документи — звісно, якщо митниця збереже свій архів, а дослідники вивчатимуть його як матеріали Головного архіву Індій у Севільї чи так звані регістри Зунда в Копенгагені. Можна буде багато цікавого дізнатися про нашу історію через таку оптику матеріалів. Адже кожен кінець — це й новий початок.