Лідер Української народної партії Юрій Костенко в одному зі своїх інтерв’ю зробив доволі неоднозначну заяву. «За президента Ющенка всі праві партії самоліквідувалися», – сказав він, дорікнувши Вікторові Андрійовичу за те, що в 2005 році замість формувати потужну правоцентристську силу, об’єднавши праві партії, той створив політичний проект НСНУ. А «політичні проекти мають на меті лише захоплення влади» і не здатні реалізувати партійні програми, закидає лідер УНП.
Юрій Костенко, свідомо чи ні, зачепив ту проблему, внаслідок якої поламали списи чимало політологів. Ідеологічна спрямованість більшості українських партій (окрім комуністів, Рухів із їх послідовниками та праворадикалів) завжди ставилася під сумнів. І річ не в світових тенденціях, не в тому, що епоха ідеологій, за визначенням Самюеля Гантінгтона, закінчилася. Річ у тім, що після проголошення незалежності жодна ідеологічна течія не мала домінантної підтримки в українському суспільстві. А політична ситуація не сприяла поширенню відповідної політичної культури ні в середовищі партій, ні в суспільстві загалом. І в результаті ми прийшли до того, що єдино прийнятною ідеологією для більшості партій та лідерів став популізм. Саме в популістських структурах ключову роль відіграє харизматичний лідер.
Але якщо повернутися від теорії до українських буднів, то критику Костенка можна лише частково назвати справедливою. Адже розпорошення правого флангу розпочалося разом із проголошенням незалежності та набрало обертів за часів Леоніда Кучми, і не без активної допомоги його адміністрації. Попередній президент ніколи не довіряв партіям, тим паче правим, а якщо й робив ставку, то хіба на завжди лояльний до нього так званий центр.
Водночас на Ющенка праві партії (ПРП, НРУ, УНП, КУН тощо) покладали великі надії. Втомлені конкуренцією, вони нарешті знайшли те, що могло їх об’єднати, лідера. Праві бачили Ющенка на чолі національно-демократичної партії, яка могла б постати на базі блоку «Наша Україна» після парламентських виборів у 2002 році. Вони сподівалися на те, чого ніколи не могло статися. Адже Україна була ще не готова обрати партійного (ще й ідеологічно заангажованого) президента. Це дуже добре розуміла частина оточення Ющенка – і єдиної національно-демократичної партії створено не було ні в 2002-му, ні в 2005-му. Великі надії обернулися великим розчаруванням. Натомість з’явилася партія «Народний союз «Наша Україна», яка лише підкинула хмизу в вогонь національно-демократичних суперечок. Зараз ця політична сила на межі політичного банкрутства. І їй не допоможе ні чергове «очищення» рядів, ні навіть виключення Віктора Ющенка з лав НСНУ – час втрачено. За останніми соціологічними опитуваннями, які здійснював наприкінці лютого – початку березня Центр ім. О. Разумкова, у разі проведення дострокових парламентських виборів жодна партія з правого флангу не проходить самостійно до парламенту, хіба в блоці Тимошенко (той набирає 20,3% з-поміж респондентів). У той же час блок Віктора Ющенка «Наша Україна», якщо він буде створений, балансує на межі – він набирає, за цими даними, лише 4,1%.
За відсутності потужних правих та правоцентристських партій на сцену виходять такі радикальні праві, як «Свобода». За активної кампанії та за умов погіршення ситуації в країні вона має шанс пройти у ВР. І головна небезпека полягає не в тому, що до парламенту потраплять декілька радикальних депутатів – свого часу у ВР були представники УНА – УНСО Юрій Тима, Олег Вітович та Ярослав Іллясевич, ліворадикалка Наталка Вітренко, проте вони практично не впливали на ключові парламентські рішення. Більшу небезпеку становить намагання головних політичних гравців поспекулювати на темі нібито радикалізації суспільних настроїв, а також активне залучення медіа в цей процес. Гра на протиставленні право- та ліворадикальних ідеологій може закінчитися не так мирно, як Майдан-2004. Але про це зараз мало хто думає. Епоха популізму триває.