Шість місяців знадобилося Палаті представників Конгресу США, щоб ухвалити закон про закордонну допомогу, завдяки якій Україна отримала $61 млрд (які будуть використані до вересня 2024 року) на допомогу у війні з Росією.
Чому так багато часу пішло на те, щоб внести закон у порядок денний для голосування?
Це відбувається на тлі щораз ближчих президентських виборів і позиції республіканців, які домінують у Палаті представників. Вони мусять голосувати так, щоб не нашкодити республіканським пріоритетам, а такий пріоритет тепер — опанувати неконтрольований потік іммігрантів за відсутності ефективної імміграційної політики з боку демократів. Питання імміграції — це ще й один зі стовпів, на які спирається внутрішня політика Демократичної партії, хоча головною ідеологічною темою виборів буде справа абортів.
Довгострокова виборча стратегія демократів ґрунтується на аналізі демографічної ситуації і вже має свою історію.
У книжці «Демократична більшість, що формується» («The Emerging Democratic Majority», 2002) Джон Джудіс і Руй Тейшейра наводили аргументи, що фахівці з вищою освітою, і не білі виборці, лише мінімальна кількість білих представників робітничого класу, можуть становити основу майбутньої переваги демократів у національній політиці. У своїй новій книжці «Куди поділись усі демократи?» («Where Have All the Democrats Gone?», 2023) Джудіс і Тейшейра зазначають, що стратеги демократів, а за ними деякі прогресивні представники медіа прийняли викривлену простацьку версію, згідно з якою Демократична партія могла би взагалі обійтися без білих виборців з робітничого класу. Утім, зниження підтримки демократів серед латиноамериканських і чорних виборців декого схиляє до думки, що триває расова реорієнтація, завдяки якій республіканці можуть стати партією «багаторасового робітничого класу».
Читайте також: Зернинка до зернинки — от і повна мірка
Більшість демографічних тенденцій і далі сприяє демократам та шкодить республіканцям. Виборчі округи з потенційним електоратом демократів ростуть, тоді як головні виборчі блоки республіканців постійно зменшуються.
Величезна хвиля масової імміграції іде на користь Демократичній партії більше, ніж будь-яка інша тенденція. За винятком американців в’єтнамського походження, американці азійського походження виявляють прихильність до демократів у співвідношенні 62 % до 34 %. Іммігранти-мусульмани також надають перевагу демократам. Невелика, але дедалі більша кількість іммігрантів з Африки теж фаворизує демократів.
Демократи швидко й переконливо відреагували на кризу та пов’язаний з нею розпад сімей, у яких дітей виховують обоє батьків. Завдяки промуванню добродушного дядечка Сема, бюрократичного надавача благ як замінника чоловіка й батька, вони здобули підтримку своїх найвідданіших виборців — самотніх матерів.
2020 року демократи отримали 68 % голосів неодружених жінок. Хоча показник розлучень тримається на тому самому рівні вже десятки років, частка жінок і чоловіків, які ніколи не були в шлюбі, постійно зростає. Частка родин з дітьми зменшилася від 37 % 1976 року до 21 %, тоді як частка жінок, які ніколи не були одружені, серед популяції жінок зросла від 20 % 1950 року до 30 % за порційного зниження кількості одружених чоловіків.
Демографічні тенденції в Сполучених Штатах — регрес релігії, зростання кількості молоді, яка декларує соціальний і політичний прогресивізм в університетах, зменшення кількості сімей, у яких є двоє батьків, зростання кількості матерів позашлюбних дітей, які залежать від соціальної допомоги, і чергові хвилі іммігрантів, які надають перевагу демократам, а не республіканцям, — зумовлюють постійну експансію виборчих блоків демократів. Чому, маючи ці всі демографічні тенденції, демократи не можуть просто робити те, що роблять, попри нинішні політичні проблеми президента Байдена?
Читайте також: Внутрішня зміна
Вочевидь, демократи можуть собі дозволити терпляче чекати, поки довгострокові демографічні тенденції дадуть їм змогу здобути постійний статус більшості, навіть якщо час до часу вони програватимуть президентські вибори, наприклад через незадоволення виборців економічною ситуацією (інфляцією) чи непопулярним кандидатом, яким є Джо Байден.
Немає причин вважати, що після періоду частих змін партійного контролю над Конгресом у майбутньому не настане нова ера однопартійного демократичного домінування. Зрештою, ми вже живемо в епосі домінування демократів у президентських виборах. Від 1992 року демократи вигравали в загальному голосуванні за президента в усіх виборах, окрім 2004 року. У 2000 і 2016 роках Джордж Буш і Дональд Трамп програли в загальному голосуванні, але здобули більшість голосів колегії виборників. Якщо комбінація внутрішньоамериканської та зовнішньої імміграції перетворить Техас і Флориду на демократичні штати, то Республіканську партію в її актуальному пострейґанівському форматі можуть надовго відсунути від влади. Схоже на те, що найближчі президентські вибори будуть для республіканців спробою змінити динаміку демографічної тенденції, яка так давно спостерігається. Щоб цього досягнути, республіканці знову зробили ставку на харизматичного кандидата, далекого від класичного рейґанівського бачення партії, хоча він і поляризує суспільство.
Тож нас не повинні дивувати дії радикальних представників цієї партії в Конгресі, які ми могли спостерігати під час шестимісячного зволікання з внесенням до порядку денного голосування за закон про закордонну допомогу (вона не була пріоритетом). Що ж, найімовірніше, ми стали свідками й заручниками проминання однієї епохи й початку нової — цілком «демократичної» — ери.