Так званий законопроєкт про статус олігархів № 5599, який президент вніс на розгляд парламенту, — це своєрідний початок історії про порятунок. І не лише про порятунок країни, якій жменька багачів не дає нормально розвиватися вже кілька десятиліть. А також про порятунок самих олігархів від неминучої загибелі, що їм загрожує.
Хоча, звісно, Володимир Зеленський — аж ніяк не рятівник, не благодійник і не месія. Та й кого він насправді зібрався рятувати й навіщо затіяв усю цю історію, — завдання з багатьма невідомими. Його законопроєкт, як зазначають численні критики, доволі сумнівний і неоднозначний. Хтось навіть каже, що він небезпечний, бо приховує в собі ризики монополізації ЗМІ чи й влади в країні та може стати інструментом боротьби з політичними конкурентами. Тільки попри всі недосконалості цього документа, хоч би яким смішним і недолугим він видавався і які приховані небезпеки чи інтереси в ньому було приховано, — це чи не найгуманніший із можливих рецептів лікування задавненої олігархічної хвороби. Адже дає можливість усім зацікавленим сторонам не лише зберегти своє обличчя й те, що вдалося нажити умовно чесно (а насправді уникнути відповідальності за злочини), а й водночас залишитися живими у грі та почати писати історію свого життя з гарного чистого аркуша.
Читайте також: Хто замовляє музику у політиці
Принаймні в сучасній Україні це справді перша спроба розібратися з пухлиною, метастази якої не дають повноцінно дихати. Хоч якось визначитися з проблемою, окреслити її та знайти спосіб розв’язання. І навіть коли цей задум урешті не дасть жодного видимого результату, це все-таки добрий знак. Бо, по-перше, початок — це завжди непросто. А по-друге, якщо хтось сподівався побачити в законопроєкті Зеленського смертні вироки, то він був вельми наївним. Законопроєкт із гучною назвою «Про запобігання загрозам національній безпеці, пов’язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті (олігархів)» є радше набором дефініцій, які необхідно запровадити в законодавчий обіг. Скажімо, терміни бенефіціар, електронний засіб масової інформації, контролер, пов’язана особа, канал мовлення тощо. Самих носіїв «загрози» пропонують визначати лише за чотирма критеріями:
1) участь у політичному житті;
2) значний вплив на ЗМІ;
3) є кінцевим бенефіціарним власником (контролером) суб’єкта господарювання, що є монополістом у певній галузі;
4) підтверджена вартість активів перевищує один мільйон прожиткових мінімумів — приблизно 2,27 млрд грн, або $83 млн.
Таких достойників, якщо вірити українському Forbes, в Україні понад сотню. Але не всі вони можуть претендувати на звання олігарха. Для цього мусять відповідати аж трьом із чотирьох ознак. До того ж критерії належності до кожної з ознак у законі також детально прописано, тому якщо хтось має мільйони, але не займається політикою, то може навіть не мріяти потрапити в сонм найкращих людей країни. По суті, бути гідними такої честі мають шанс лише 13 найкращих. Принаймні таку цифру озвучив секретар РНБО Олексій Данілов, щоправда, не назвав конкретних прізвищ. Хоча один з олігархів, а за сумісництвом п’ятий президент України Петро Порошенко, переконаний, що законопроєкт зроблено саме під нього, бо, як написано в заяві його партії, він «має на меті захоплення влади шляхом присвоєння Зеленському позаконституційних диктаторських повноважень, де в позасудовий спосіб будуть призначатися правильні або неправильні політики, а контрольований Зеленським регулятор без суду визначатиме доброчесність чи недоброчесність ЗМІ, що означатиме як наслідок захоплення владою незалежних ЗМІ лише тому, що їх редакційна політика не подобається Зеленському. На жаль, цей законопроєкт викликає абсолютно тотожні аналогії з сучасною Росією та Білоруссю».
Боротьба з олігархами для Володимира Олександровича це передусім хайп. Він не збирається нікому завдавати болю. Лише пропонує варіант, як можна розв’язати проблему без зайвих утрат і дати змогу тим, хто є причиною бід і кому загрожує небезпека, вийти сухими з води. Це ключовий момент. І концентрація уваги передусім на ЗМІ також не випадкова. Зеленський чудово знає всю силу медіа. Що з таким інструментом у руках можна маніпулювати свідомістю мільйонів, аж до обрання ними президентом клоуна. Вплив на ЗМІ — це якраз і є вартість індульгенції, яку Зеленський пропонує олігархам.
Інше питання, чи хочуть вони цього. Чи цю ініціативу з ними обговорено й узгоджено. Чи готові вони відмовитися від звичного для себе способу життя та почати грати за новими правилами. Це питання відкрите. Та й перша реакція гіпотетичних кандидатів в олігархи досить стримана. Ігор Коломойський у коментарі для Радіо Свобода заявив, що морально готовий потрапити до реєстру, бо звик, що його називають олігархом, тільки не хотів би виявитися там «білою вороною». Пообіцяв, що коли його офіційно іменують, то пошиє костюм і нашиє на нього зірку «Олігарх». Наслідки, прописані в нинішній редакції законопроєкту, його повністю влаштовують, і позбуватися своїх бізнес чи медіа-активів «під дулом пістолета» він не збирається. Колега Коломойського по цеху Рінат Ахметов, навпаки, не вважає себе олігархом і здивувався б, якби його таким назвали. Ахметов — найбільший український інвестор. «Компанія SCM уже понад 20 років інвестує в Україну і є найбільшим роботодавцем і платником податків», — зазначила речниця олігарха Анна Терехова в коментарі Радіо Свобода. А сам олігарх у відповіді на запитання агентства «Інтерфакс-Україна» про ставлення до законопроєкту з деолігархізації заявив, що завжди працював за законом і робитиме це й надалі. «СКМ не має потреби в жодних преференціях. Єдине, що нам потрібно від будь-якого уряду, — це чесна конкуренція й рівні правила гри для всіх», — переконує найбагатший громадянин країни.
Читайте також: Ціна егоїзму
Про суть і логіку своїх намірів президент таки доволі чітко висловився, тому немає сенсу шукати в цій ідеї якихось підводних каменів. «Ми не хочемо вбити великий бізнес, але ми точно вбиваємо поняття, зміст і вплив олігархічної системи в нашій країні. Впливу на мас-медіа не буде, впливу на політику не буде, впливу на чиновників не може бути. Але якщо це станеться, то ці люди отримають квиток під назвою «олігарх». Вони з’являться в спеціальному реєстрі, і тоді цей великий бізнес може втратити велику частину активів, — сказав Зеленський, коли анонсував свій законопроєкт. — Згідно з цим законом їм (олігархам. — Ред.) буде надано час — не дуже довгий, — щоб позбутися всього цього впливу. Ми їм навіть покажемо, як це можна зробити, якщо потрібно. Глухого кута для них не буде. Це нормальний закон, який поважає великий бізнес.
Звісно, на кому ставити тавро, визначатиме сам глава держави за посередництва РНБО. І цей пункт програми викликає чи не найбільше нарікань. Але хто вчинив би інакше? Хто на місці Зеленського відважився б віддати таку цікаву функцію в чужі руки?
Одним олігархічним законом не обійдеться. В ОП уже пообіцяли цілий супровідний пакет, що включатиме антитрастові закони, закон про лобізм та інші нормативно-правові акти, з допомогою яких Зеленський планує переформатувати економічні й суспільні відносини в країні.
Хоча, звісно, як і кожен інший законопроєкт, олігархічний також має шанси не бути ухваленим. Банально забракне голосів, якщо ставленики олігархів у Раді (які є в кожній фракції) за нього не голосуватимуть. Опоненти президента впевнені, що на це в Зеленського й сподіваються. Мовляв, ніхто нічого не збирається ухвалювати, усе це для піару, підтримки рейтингу та окозамилювання. Але голова партії «Слуга народу» Олександр Корнієнко запевняє, що ще до кінця нинішньої сесії в планах монобільшості таки проголосувати за закон про олігархів у першому читанні. Якщо ж це не вдасться, то «слуги» обіцяють винести законопроєкт на референдум, щоб його долю визначив народ. «Якщо таке питання отримає схвальну відповідь від українського народу, то далі Верховна Рада протягом стислого терміну має реалізувати його у вигляді законопроєкту. Тоді не можна буде за нього не проголосувати», — впевнений Корнієнко.
Читайте також: Лакмусовий папірець
Урешті, документ, запропонований Зеленським, радше тестовий. І для самого президента та його команди, і для залежного від олігархічних груп політикуму. Від долі законопроєкту (тобто того, як розвиватиметься його історія) залежатиме, скажімо, й глибина співпраці зі стратегічними партнерами. Вони дуже болісно реагують на небажання української влади реально боротися з виявами корупції. І сигнал про справжню причину відмови запрошувати Володимира Зеленського до Вашингтона, який саме підоспів до телефонної розмови з Джо Байденом, багато про що свідчить. Усіляко підштовхуючи українську владу до антикорупційної активності, американські чиновники вже прямим текстом озвучують, на що від неї очікують. «У березні ми публічно внесли до санкційного списку українського олігарха Ігоря Коломойського як такого, що не має права в’їжджати до Сполучених Штатів у зв’язку з його залученістю в значну корупцію», — заявив в.о. помічника державного секретаря США з питань Європи та Євразії Філіп Рікер під час конференції Democracy in action: Zero corruption, яка 7–8 червня відбулася в Києві. «Ми вітаємо кроки українського уряду, вжиті раніше цього року, щоб запровадити санкції проти корупціонерів, і ми вітаємо роботу українського громадянського суспільства для викриття корупції. Ми сподіваємося побачити подальші кроки українського уряду, зокрема в судах, щоб притягнути цих корупціонерів до відповідальності найближчими місяцями та роками». Навряд чи Володимир Олександрович планував такий розвиток подій. Тому власне й довелося вигадати такий лайт-варіант боротьби з олігархами, який можна вигідно продати електорату й від якого ніхто особливо не постраждає. Тільки це зовсім не означає, що така неприємна та шкідлива субстанція й надалі залишатиметься вагомим фактором українського життя. Хоч би як їм самим хотілося та хоч би як вони намагалися продовжити свій вік, більш ніж очевидно, що сонце олігархії в Україні починає заходити.
У попередників Зеленського до спроби розв’язати це заплутане питання не доходили руки з єдиної причини — особисту зацікавленість в наявності такої системи через свою пайову участь у ній. Проте у випадку Зеленського йдеться про чужорідне тіло, до якого олігархи, які зробили його президентом, ставляться як до власного лакея. Думають, що президент — їхня маріонетка і вони можуть робити, прикриваючись ним, усе що заманеться. Вони занадто швидко увірували, що всесильні, недосяжні для закону і зможуть змінювати неугодного главу держави до нескінченності.
Західні партнери підштовхують Зеленського до боротьби з олігархами. І ймовірно, що малими кроками процес піде вже сьогодні. Поступово впаде один олігарх (він власне вже шкутильгає і Зеленський дуже пишається тим, що зумів вдарити по Медведчуку), далі другий, третій — і все може швидко закінчитися. Імовірно, що якраз руками президента транснаціональні корпорації, яких цікавлять олігархічні активи, спробують розібратися з їхніми власниками. Для Зеленського це також політичні дивіденди та привід укотре сказати, що я, на відміну від попередників, зміг.
Проблема вітчизняних олігархів насправді в їхній паразитичній антиукраїнській суті. Вони сприймають українську державу як дійну корову й не хочуть розуміти, що збереження України незалежною та самодостатньо — це зокрема і їхній шкурний інтерес. Поза її парадигмою вони ніщо, навіть з усіма своїми грошима. Саме в цьому рятівна соломинка. І єдиний спосіб залишитися на плаву — стати українськими Рокфеллерами, вкладатися в цю державу, зміцнювати її та захищати. Відповідно, держава захищатиме їх та їхній бізнес. Робити те, чого вони, на жаль, ніколи раніше не робили й до чого нині навіть не здатні додуматися.