Кінбурн – Гострий Ніс

Узимку тут літають ор­лани-білохвости, завивають пронизливі холодні вітри, а лиманом пропливає сіра дніпровська крига. Навесні до лагун заходить на нерест кефаль і розквітають орхідеї. Влітку з’являються пелікани, пускає свої коси ковила і влаштовують шлюбні ігри каракурти. Осінь настає повільно, підбиваючи підсумки ще одного прожитого сезону.

Кінбурнська коса, земля поміж Чорним морем і Дніпро-Бузьким лиманом, вабить гостей своєю природою, історією та приязними мешканцями, нащадками прогноївських козаків.

На Кінбурні праця перемежовується з відпочинком, одне породжує інше, а разом складається в любов до цього невеличкого кавалка землі. Єдине, що хвилює місцевих мешканців, а також прихильників Кінбурна на «материку», – це зовнішнє втручання. «Ми маємо протриматися до створення Національного парку, а тоді вже косі нічого не загрожуватиме», – усі як один сподіваються вони.

Основний транспорт на Кінбурнській косі – «газики» й «уази­­ки» радянського виробництва. Однак щороку більшає сучасних джипів: вони прокладають заповідним степом нові траси, винищуючи ніжну місцеву флору та вичавлюючи пташині й гадючі гнізда. Джипи є символом нахабного прориву цивілізації в життя трьох рибальських поселень на Кінбурні, тож викликають своєю появою щиру ненависть місцевих.

«Парадоксально, але коса стала жертвою власної публічності: треба заробляти гроші на життя… Але прихід людей із гаманцями перетворить її на відстійник», – каже Олександр, власник кількох катерів, що доправляють відпочивальників з Очакова на протилежний бік коси. Не погодитися важко: після перших відвідин хочеться приїздити до Кінбурна ще і ще, однак неозброєним оком видно, як змінює незайманість коси щорічна навала охочих поніжитися на безлюдних пляжах росіян, українців, поляків.

«Сам по собі приїзд відпочивальників багато не змінює, – пояснює голова комітету «Кінбурн – життя» отець Михайло Шполянський. – Змінить забудова нових готелів на семистах нібито вже розданих ділянках. Після цього коса перестане існувати».

Роздачу ділянок (ймовірно, за хабарі) пов’язують з іменем уже відставленого губернатора Олександра Садикова. Однак він є лише уособленням прагнень усіх тих, кому не шкода вкласти гроші в землю на «Гострому Носі» – саме так перекладається назва коси з туре­цької мови.

Ще 2007 року Верховна Рада ратифікувала «Протокол про збереження біотичного та ландшафтного різноманіття» до Бухарестської конвенції, виконання якого тісно пов’язане зі збереженням цінних природних комплексів Кінбурна. Натомість Миколаївська облрада вирішила відчикрижити у майбутнього парку 1550 га земель під «територію перспективного розвитку». З них близько 400 га особливо цінних ділянок на узбережжі Чорного моря. Наразі це рішення заморожене, однак важко відповісти, в якому напрямку події розвиватимуть­ся далі. Уже сьогодні ціни на ділянки в кінбурнських селах нагадують підкиївські, а це лише початок можливого дерибану всього півострова. Однак якби дерибанщики хоча б уявляли, навіщо, окрім грошей, їм потрібен Кінбурн, можливо, знайшли б для інвестицій інші місця.

 
ФОТО: Роман Кабачій

У 1950-х нижньодніпровські піски насаджували сосною, ця тенденція не оминула й Кінбурн: із 18 тис. га ландшафтного парку тут близько 6 тис. га – штучні ліси. Вони є і багатством, і бідою півострова: сосна швидко устилає південний пісок сушняком, підпалити який може навіть необережно кинутий недопалок. Місцеві досі згадують, як у 2000–2001 роках на косі згоріло близько 1000 га лісу. Тоді загинуло чимало звірів і птахів, а пожежа загрожувала підійти й до прибережних поселень. Рятуватися від нещастя на Кінбурні особливо важко, адже наявні шляхи прокладені в сипучих пісках, а потрібна пожежна техніка зберігається на «великій землі» – в Очакові, Голій Пристані. Подальше «освоєння» ко­­си, може, і прокладе нові асфальтові дороги, а ось чи убезпечить від пожеж? Навряд чи.

Садиба Людмили Зелінської з Покровки є прикладом того, як козацькі предки будували зимівники. Поміж піщаних дюн – оточена акацією оаза: хата й город. І пісок не дме, і затишок від сонця гарантовано. Гості Зелінської – москвичі, одесити, кияни – на побут не нарікають. Навпаки, умивальник надворі, приготування їжі з екологічно чистих продуктів власноруч і просто неба – щастя для спраглих урбанізованих душ. А якщо додати ще чвертьгодинну прогулянку тихим степом до моря та смачний плов із мідій, який хазяйка готує з нагоди приїзду довгожданих відпочивальників, то вам не захочеться жодних євроремонтів. Хоча серед гостей Кінбурна трапляються й вибагливі. Їхні бажання намагається задовольнити єдиний у Покровці готельний комплекс «Крутая осыпь», званий жартома «Крутою особью».

Перебування на Кінбурнській косі вселяє приїжджим нічим не замінний дух давності цієї землі. Знаний ще давніми греками, Кінбурн мав тоді назву Борисфеніда. У XVII столітті на місці сучасного села Покровські хутори турки заснували фортецю Кіл-Бурун (у слов’янському звучанні Кінбурн), що разом з Очаковом стерегла вихід із Дніпра у Чорне море. 1771 року Кінбурн завоювали росіяни, а під час спроби турків його повернути козаки знову прославилися: допомогли розбити флот султана Абдули Гаміда I. Козацький ватажок Сидір Білий помер від завданих ран і з почестями був похований у Кінбурні. Фортецю ж розібрали після Кримської війни, нині від неї залишилися лише оборонні вали. Однак коли сьогодні на самому краєчку Кінбурна ваш погляд зупиниться на могутньому ударі зеленавої хвилі Дніпра об синювату морську, ціла історія півострова знову постане у своїй величі.

 
ФОТО: Роман Кабачій

За радянських часів відпочинок на кінбурнському узбережжі стала практикувати миколаївська інтелігенція. І зараз ви, сидячи, приміром, у непримітному сільському барі при магазині, зможете почути задушевні бесіди про літературу та мистецтво. Тепер на Кінбурні є й свої митці: художник Володимир Зебик оселився тут назавжди, допомагає в оформленні місцевих забігайлівок і школи в Покровці. А те, що свої роботи продає в Москві на Арбаті, нікого не дивує – сюди й не такі зірки заїжджають.

Отець Михайло Шполянський не є місцевим священиком – приїздить відпочивати з родиною. Проте має авторитет і вважається своїм: порадою, добрим словом завжди допоможе, прийме сповідь. Виходець із родини петербурзьких інтелігентів, які переселилися до Миколаєва, створив у брєжнєвські часи осередок дисидентів на Півдні, на два роки був ув’яз­нений за вільнодумство. Нині організовує разом із родинами відпочивальників дитячі спектаклі у власному бунгало.

Допомагає йому час від часу отець Сергій Павелко, молодий священик родом із Херсона. У Миколаєві очолює іконописну майстерню «Небо на землі». Ця школа вже випустила чимало митців. Наприклад, вони презентували своє вміння у Львові, де спільно з місцевою худож­ницею Іванкою Крип’якевич-Димид мали виставку «Де всі єдино будуть» у Національному музеї. Отець Сергій також активно долучається до справи порятунку Кінбурнської коси, будучи членом об’єднання «Кінбурн – життя». Останнє разом із Регіональною чорноморською мережею громадських організацій повсякчас порушує питання майбутнього коси у локальній пресі, демонструючи небайдужість суспільства до дій влади.

Осінь – пора роздумів про минуле та планів на майбуття. Майбутнє Кінбурна в руках людей, яким небайдужа його доля саме як природно чистої піщаної коси, перлини Причорномор’я. Закінчиться сезон, і о. Шполянський сяде в «уазик», щоб разом зі своїм домашнім дитбудинком (окрім трьох своїх уже дорослих дітей, виховує ще восьмеро прийомних) зібрати на узбережжі сміття, залишене «вдячними» відпочивальниками, і закопати його далеко в дюнах. А потім готуватися до наступного літа – нової боротьби за Кінбурн.

[1613][1614]