Торік двотомні «Спогади» Надії Суровцової знову стали доступні для читачів (вперше ці багатосторінкові «Спогади» були надруковані у щорічнику «Наука і культура. Україна» у 1990, 1991 та 1993 роках, а згодом, у 1996-му, вийшли окремою книжкою). Видавництво «Комора» оздобило їх коментарями Оксани Юркової та архівними ілюстраціями, а промоцією підтримали Оксана Забужко й «Шалені авторки».
З’явилася навіть настільна гра «Шлях Надії» за мотивами спогадів, а ще пішохідна екскурсія Києвом Надії Суровцової. Ось її маршрут:
«Розпочнемо нашу екскурсію біля пам’ятника Богдану Хмельницькому на Софійській площі, поряд з архівом, що зберігає у своїх надрах пожовклі сторінки споминів Надії Суровцової.
Прогуляємося дитячими стежками Михайлівського скверу, де “білява дівчинка” пускала паперові човники в старому фонтані.
Пройдемо повз будиночок на Малій Житомирській, де родина Суровцових мешкала в 1900-х, і де маленька Надійка муштрувала золотих рибок і вела розмову з ляльками вигаданою мовою.
Насолодимося затишним двориком будиночка Тараса Шевченка на Козиному болоті, де бешкетниця любила ховатися в густій кроні старої шовковиці.
Попрямуємо до Молодого театру, де в нашій уяві постане творче коло Надії, що рясніє знаковими іменами: Курбас, Йогансен, Яновський, Семенко, Хвильовий…
Завітаємо до особняка на Терещенківській, епіцентру подій Української революції, у якому Надія працювала в 1918 році, ставши у 23 роки першою жінкою-керівницею дипломатичного відомства».
Не кожній книжці так щастить. Та, на жаль, за браком рецензій досі не відомо, чи загал прочитав ці прецікаві спогади, чи лише поповнив ними книжкові полички серед багатьох відкладених на потім видань.
Надія Суровцова в українському національному вбранні | ЦДАМЛМ України
Цьогоріч Надії Суровцовій виповнюється 130. Вона прожила довге життя — рідкість для кривавого ХХ століття. Їй вдалося (чи радше довелося) стати свідкою, учасницею, а потому й літописицею багатьох історичних подій. «Блажен, хто рокові часи не відчував на власній шкурі», — писав старший за неї на шість років Микола Зеров.
Читайте також: Ніколи не досить. Чому важливо говорити про репресії
Життя (а відтак і спогадів) Надії Суровцової стало б на кілька гостросюжетних романів.
«Спогади» починаються з несприятливого політичного клімату Російської імперії, коли молодий батько родини, ще не встигнувши закінчити університету, потрапляє на заслання (1890-го року репресії тривали, хоч імперії вже лишалося існувати не довго). Цей акцент невипадковий: авторка почала описувати своє життя 1949 року, теж перебуваючи в засланні на Колимі.
Надія Суровцова на засланні, 1954 Нижній Сеймчан, Магаданська
Між цими датами — Київ доби fin de siècle, навчання у Фундуклеївській та Уманській гімназіях і на історико-філологічному факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі, участь в українській студентській громаді.
1917 року — повернення в Україну на хвилі революційних подій, журналістська робота, навчання в Київському університеті та співробітництво в секретаріаті Міністерства закордонних справ УНР. Потому — перебування у Відні в складі дипломатичної місії Директорії — і докторська дисертація на тему: «Богдан Хмельницький і ідея української державності» (і як ця жінка стільки встигала?).
Читайте також: Жінка в український дипломатії. Час боротьби за державність
Викладання, журналістика, переклади в Європі — і раптом, 1925 року, повернення в СРСР. Суровцова й далі пробує поєднувати політику з наукою: працює в Наркоматі закордонних справ УСРР і паралельно досліджує життя Густава Олізара під керівництвом Дмитра Багалія в Харкові, на кафедрі історії культури України.
Після відмови стати сексоткою тридцятилітня Суровцова потрапляє під арешт. У 1927-му, ще до «процесу СВУ», бо репресії в тоталітарній державі не починалися з певної дати — вони просто не припинялися. А далі — 29 років у тюрмах, концтаборах і на засланні.
Читайте також: Від СВУ до СВО: тривалі наслідки компромісів 1930-го
Лише в 1956 році, завдяки свідченням тих, хто вижили в 30-х (Миколи Бажана, Остапа Вишні), їй вдалося повернутися в Україну (але не до Києва). «Нескорена», — назвала її польська інтелектуалка Іза Хруслінська (її стаття теж вміщена як післямова в «Спогадах» 2025 року видання).
Надії Суровцовій — 60, пів життя минуло в неволі. Проте це ще не кінець. Вона створює свій салон в Умані й гуртує довкола себе молодих митців та інтелектуалів, стаючи наставницею незламності вже для шістдесятників, збирає краєзнавчі матеріали й пише спогади.
«Я знову цупко трималася за життя!», — зауважує авторка наприкінці книжки.
Читайте також: Краєзнавство в тоталітарній державі: форма опору та чинник уніфікації
Власне, спогади закінчуються 1958-м роком — і не закінчуються, бо чимало текстів Надії Суровцової ще належить віднайти і видати. А поки є змога читати «Спогади», які ця красива й незламна жінка пронесла крізь усі свої життя.
Певний час тому мережу сколихнула інформація, що Павло Загребельний використав фрагмент зі «Спогадів» Надії Суровцової у своїй книжці «Кларнети ніжності» (без лапок і посилань). Текст з’явився спочатку в журналі «Вітчизна», а 1981 року був включений до його збірки «Неложними устами». Про це ще у 2010 році писав Леонід Плющ, проте тепер це стало відкриттям для багатьох, включно з дослідниками Суровцової. При пильнішому читанні її «Спогади» запропонують ще чимало відкриттів.
Читайте також: Жінки, що дивляться на війну: огляд воєнних щоденників
