Перший міф умовно назвемо «вони». Його носії зазвичай апелюють до думки, що є певний загальний масив людей, об’єднаних прагненням розвалити Україну, і що він зосереджений у самій «ДНР». Так от, жодних «вони» не існує. Насправді є:
1. Люди, які стоять на сепаратистських постах, бо їм видають зарплату, вони не ризикують життям й отримують бонус від величезного потоку машин.
2. Ті, хто втекли або звільнились із лав «ополчення» і повернулися на звичне маргінальне місце, захопивсь алкоголем і наркотиками.
3. Украй малий прошарок «ідейних», які починали ще зі Стрєлковим у Слов’янську й досі вірять у «країну від Одеси до Харкова». Іще одна їхня важлива риса — нездатність займатися нічим, окрім війни. Це і тримає їх досі в казармах за цілковитого невдоволення тим, що діється нині.
4. І, нарешті, абсолютно цинічне й прагматичне керівництво, якому чхати на всіх перелічених вище і яке «віджало» все, що тільки можна, підігнало під себе всі бізнес-потоки і стовідсотково виконує вказівки Москви. Йдеться не тільки про Захарченка та його найближче оточення. Говорити слід радше про такий собі середній прошарок, зацікавлений у війні не більше, ніж звичайний житель Бердичева, бо ж основні преференції у вигляді вкрадених вілл та чужих іномарок вона їм уже принесла. І її глобальне продовження тільки зайвий раз піддало б цих осіб невиправданим ризикам.
Звісно, я не сказав про загальну масу «ополчення» — переважно традиційних найманих робітників, що виявляють ініціативи не більше, ніж будівельники під час спорудження житла. Абияк перебиваючись від зарплати до зарплати, ці люди пішли на контрактну службу. Більшість із них кажуть відверто, що їм начхати на Одесу та Харків, а мислення багатьох не сягає і берегів Маріуполя.
Читайте також: «А пам’ятаєш, до війни…»
Другий стереотип щодо «республіканських» земель: «там нікого вже не залишилося». Тобто людей із українськими патріотичними поглядами, які нібито стовідсотково покинули свої міста. Таке чути особливо прикро й боляче з двох причин: по-перше, бо це не так, а по-друге — бо часто цю думку озвучують журналісти, які справді виїхали колись із Донецька. У відсотковому вираженні, думаю, можна говорити як мінімум про лояльну до української влади чверть «залишенців». А через останні «проколи республіки» з виборами й газом незадоволених саме «ДНР» помітно додалося навіть порівняно з літом цього року.
Часто цей стереотип переходить тут-таки в наступний: якщо вже «нікого не залишилося», то варто обірвати геть усі зв’язки з «республікою», а відтак продовольчий, енергетичний і транспортний колапс нібито забезпечить перемогу у війні й «вони самі попросяться назад». Не попросяться. «ДНР» на 99% перейшла на ринок Росії, звідки в Донецьк завозяться не тільки необхідні товари, а й лосось, кальмари, креветки, ікра, дороге шампанське, вина. Те саме з непродовольчою сферою, хоча ціни справді дуже б’ють по гаманцю. Приблизно ті самі процеси переорієнтації на постачальника з РФ відбуваються нині й у паливному секторі, а кожен охочий може без проблем потрапити в Україну через Росію.
Ще одне питання — безпека. Багато хто на «великій землі» вважає, що в Донецьку настали 1930-ті роки й людей мало не хапають просто на вулицях, щоб запроторити в каземати. Частка правди в цьому є, але тільки в тому сенсі, що в «ДНР» де-факто відсутня будь-яка юридична система й рівень вашої правоти у спірних питаннях вимірюється наявністю чи відсутністю на грудях автомата. Вас можуть затримати за підозрілий погляд у бік «комендантів», замкнути в підвалі через підозру в шпигунстві, а явні прояви українського (прапор, кольори національної символіки тощо) тут-таки зазнають переслідування. Але всім донеччанам про це чудово відомо, тож синьо-жовтих знамен ви тут не знайдете, біля будівель «МГБ» й «комендатури» побачите хіба що поодиноких перехожих, а в спілкуванні (навіть із друзями) відчуєте незвичну стриманість і прохолоду, зумовлені взаємною недовірою і страхом, що здадуть.
Читайте також: Як лікують на «народній землі»
Нарешті, кілька слів про сам Донецьк: якщо з’єднати прямою лінією «Південний», залізничний вокзал і «Мотель», отримаємо вичищений і виметений до блиску трикутник із діючими кафе, театрами, торговими мережами й кількома ресторанами та нічними клубами. Далі звичайне місто, яким Донецьк був і до цієї війни. Що ближче до околиць, то частіше трапляються розбиті траси й понівечені обстрілами будинки. І лише вкраплення на кшталт Жовтневого, де життя практично немає.
У «республіканському» Донецьку в рази поменшало людей. Тут почуваєшся в постійному напруженні через кулеметну стрілянину, подеколи лунають вибухи. Правової системи та гарантій безпеки — жодних. Але стверджувати, що місто перетворилося на Сталінград чи сумновідому для нас Прип’ять, — означає Донецька просто не знати.
