Кілер КДБ

У листопаді 1961 року, в розпал холодної війни, канцлер ФРН Конрад Аденауер напередодні сво­­єї зустрічі з Джоном Кеннеді дав дозвіл на відкриття для загалу «справи Сташинського». Поява 17 листопада 1962-го в пресі інформації про агента КДБ, який на замовлення радянського уряду скоїв два політичні вбивства в Німеччині й здався поліції, стала справжньою сенсацією, яку ЗМІ назвали «чорною п’ятницею» КДБ й однією з найбільших поразок очільника СРСР Микити Хрущова на міжнародній арені. 

 

Ключовими у цій справі є події 50-річної давності, адже 15 жовтня 1959-го Богдан Сташинський виконав своє головне завдання – вбив провідника українського націоналістичного руху Степана Бандеру.

 

Як Богдан став Олегом

 

За іронією долі майбутній вбив­­ця провідників Організації українських націоналістів (ОУН) – Лева Ребета і Степана Бандери – походив зі Львівщини, з родини, тісно пов’язаної з українським підпіллям. На час першого контакту з МДБ (таку назву КДБ мав до 1954 року) в 1950-му 19-річний Богдан Сташинський був звичайним студентом педінституту. Вкотре їдучи з навчання «зайцем» електричкою зі Львова до рідного села Борщовичі, Богдан натрапив на перевірку квитків, що й спричинило його залежність від силових органів та подальшу згоду на співпрацю.

 

Першим завданням Олега (псевдо, яке отримав Богдан) стало інформування про контакти молодшої сестри з націоналістичним підпіллям. У 1951 році, за дорученням «органів», Сташинський приєднався до одного з повстанських загонів, щоб здобути інформацію про вбивць Ярослава Галана, одного з найодіозніших публіцистів повоєнної Галичини, який виступав із жорсткою критикою греко-католицької церкви, ліквідацією якої на той час інтенсивно займалася нова влада. Галана було вбито у жовтні 1949 року, вбивцю так і не знайшли.

 

Перебуваючи з повстанця­­ми, Олег не лише здобув інформацію про обставини замаху на Галана, а й зустрівся з одним із виконавців вбивства Михайлом Стахурою. Наскільки справа, доручена Сташинському, була важливою для «органів», засвідчив суд над підпільниками. На відкритому й показовому суді під головуванням генерального прокурора Українсь­­кої РСР Романа Руденка натхненником убивства Ярослава Галана та Григорія Костельника (священика, який очолив процес «приєднання» греко-католиків до Російської православної церкви) було визнано Ватикан. Виконавців замаху Михайла Стахуру та Іларія Лукашевича засуджено до смертної кари. А батька одного із засуджених отця Дениса Лукашевича, який, між іншим, перейшов у православ’я, засудили на 25 років ув’язнення.

 

Відтоді Сташинський розриває стосунки з родиною й переходить на постійну роботу в МДБ. Спочатку він займався розкриттям та ліквідацією боївок УПА, а в 1952–1954 роках пройшов спеціальні курси у Києві й був закинутий до Східної Німеччини.   

 

«Робота» в Мюнхені

 

Першою справою, яку доручили Сташинському за кордоном, була підготовка вбивства одного з провідників ОУН, редактора газети «Український самостійник» Лева Ребета. У квітні 1957 року Сташинський розпочав стеження за Ребетом. У вересні йому вперше озвучили завдання й показали зброю, якою потрібно було скоїти вбивство. 12 жовтня 1957-го, на сходах офісу, де працював редактор «Українського самостійника», Сташинський вистрілив зі зброї з отруйним газом і зник із місця злочину. Впродовж двох років, допоки агент КДБ не здався владі, офіційною версією смерті Ребета вважали інфаркт.

 

Влітку 1958 року Сташинський отримав нове завдання – відвідати у Роттердамі панахиду за полковником Євгеном Коновальцем. Саме тут агент КДБ вперше побачив і почув виступ Степана Бандери. А вже з січня 1959-го розпочалося повноцінне стеження за Бандерою, який ховався за прізвищем Попель. Дивно, але адресу Бандери-Попеля Сташинський дізнався зі звичайної телефонної книжки, хоча керівники КДБ стверджували, що цієї інформації там не було. Пізніше, на суді, Богдан Сташинський згадував реакцію свого керівника-Сєрґєя: «Сєрґєй був дуже задоволений і захоплений: «Нарешті нам пощастило натрапити на слід Бандери». Досі встановити його адресу не вдавалося, все було таємницею; тепер було відомо все, що вони хотіли знати».

 

Здобутими Сташинським даними про Бандеру зацікавилася радянська спецслужба, й агента вперше в житті викликали до Москви на зустріч із керівництвом КДБ. Там йому дали нове завдання – вбити провідника ОУН. Вперше Сташинський отримав нагоду вбити Бандеру, коли застав його самого біля гаража поблизу будинку, але завагався й не виконав наказу. Втім, коли Сташинський вдруге зі своїм завданням вирушив до Мюнхена (15 жовтня 1959 року), то зустрів Бандеру без охорони в під’їзді будинку. Хоча провідник ОУН був завжди озброєний, зустріч із молодою людиною з газетою в руках йому навряд чи здалася підозрілою. В газеті була зброя, з якої вбивця вистрілив отруйним газом. Бандера помер у машині швидкої допомоги.

 

Попри вдосконалення зброї, якою було вбито Бандеру, лікарі виявили в організмі провідника ОУН сліди ціанистого калію, і вже 19 жовтня 1959 року з’явилася офіційна заява: «Проведені в суботу 17 жовтня в Судово-медичному інституті роз­­слідування для встановлення смерті виявили, що Бандера помер унаслідок отруєння ціанистим калієм. Тепер комісія зі справ вбивств перевіряє, чи це самогубство, чи вбивство».

 

 

 

 

«Чорна п’ятниця» КДБ

 

Мюнхенські події стали переломним моментом у відносинах Богдана Сташинського і КДБ. Сташинського викликали до Москви і представили керівникові Комітету державної безпеки Алєксандру Шелєпіну, який нагородив агента бойовим орденом Червоного прапора. Натомість Богдан порушив питання, яке на той момент його найбільше турбувало, – попросив згоду на одруження з німкенею. За звичайних обставин керівництво спецслужби на це не погодилося б, але Шелєпін усе ж таки дозволив Сташинському частково розсекретитися перед майбутньою дружиною – у разі її згоди прийняти радянське громадянство й стати працівником КДБ цей шлюб став би можливим. Майбутньому подруж­­жю пропонували роботу в одній із країн Західної Європи. Інга Поль, за пізнішим визначенням кадебістів, була внутрішньо сильнішою від Сташинського. І хоча ідея співпраці з радянською спецслужбою їй не подобалася, вона погодилася «підіграти» Богданові й пристати на умови його керівництва.

 

Молоде подружжя під прізвищем Крилови оселилося в Москві, хоча за легендою для родини Інги Сташинські мешкали у Варшаві. Розчарування у радянській дійсності настало дуже швидко. До того ж невдовзі Сташинські виявили вмонтовані у їхній квартирі підслуховувальні пристрої. Розвідник усвідомлював, що його керівництво добре обізнане з настроями, які панували в родині. Напруження сягнуло апогею на зламі 1960–1961 років – у той час подружжя Сташинських навіть зверталося до Шелєпіна з проханням дозволити виїхати працювати до Німеччини, але дістало непряму відмову.

 

У січні 1961 року вагітна Інга Поль отримала дозвіл провідати батьків. Сташинському, попри попередню згоду, виїзд усе ж таки заборонили. 8 серпня, під час пологів, немовля Сташинського і Поль померло. Розвідник переконав керівництво КДБ дозволити йому виїхати з країни й підтримати дружину, адже, перебуваючи у стресі, Інга могла розповісти багато зайвого.

 

12 серпня 1961 року, напередодні похорону сина, подружжю вдалося втекти з-під посиленої охорони й перебратися до Західного Берліна. І вчасно: наступного дня почали зводити Берлінський мур. Богдан Сташинський здався владі. За рік відбувся судовий процес, на якому колишнього агента засудили на вісім років ув’язнення, а головним винним у вбивствах визнали радянський уряд. Відтоді подальша доля сім’ї Сташинських залишається невідомою.[1572][1573]