Про початок революції
З Миколаєва до Києва я вирушив у перші дні минулої зими. Тоді, після подій біля АП 1 грудня, до мене прийшов друг і запропонував зганяти до столиці – подивитися, що там відбувається. На кілька днів! Ці «кілька днів» тривають досі…
Що згадується зараз? Чомусь дуже добре пам’ятаю Лютеранську – грудневу ніч, коли зносили наші барикади. Нами проламують нашу ж барикаду, ми розуміємо, що в «коробочці», заходить «Беркут»…
Багато веселих моментів було потім. Але це запам’яталося найбільше.
Пригадую, як потрапив до шпиталю вперше. На тлі опіку дихальних шляхів загострився гайморит – температура 40, дихати неможливо…
Але все це дрібниці, адже Майдан насправді дуже об’єднав українців. Саме там можна було побачити, як хлопець із Криму б’ється пліч-о-пліч із хлопцем із Закарпаття – і вони найкращі друзі, вони один одному спини прикривають. Зараз так само. На війні немає розділення за регіонами. От навіть у нашому батальйоні воюють хлопці з усієї України.
Крім того, Майдан дав людям розуміння того, що від нас щось залежить, що ми щось можемо змінити в цій країні, що ми є владою.
Чи підготував він до війни? Певною мірою. Участь у тих-таки подіях 18 лютого 2013 року – досвід вуличних боїв… Після Майдану йти на війну було простіше.
Про війну
Ця війна – війна з Росією – триває не один рік і не одну сотню років. Ми ведемо її всю історію.
Спочатку я приїхав на Схід як волонтер. Потім познайомився з Олегом Куциним, командиром «Карпатської Січі», і він запропонував іти воювати. Ми приїхали до Пісків. У нас була тоді лише одна «Сайга» й одна СГД…
Читайте також: Павло Білоус: «Влада зрозуміла, що люди таки щось вирішують»
В аеропорт потрапив у грудні. Давно хотів туди. І себе перевірити, і сепаратистів постріляти, адже, скажімо, у Пісках зіткнень лоб у лоб із ними майже немає. Якщо там нас криють більше мінами та «Градами», то в аеропорту це переважно контактний бій. Ми поїхали в термінал разом із 93-ю бригадою. Що там було? Постійний холод, постійна вогкість, але й до цього звикаєш. По тобі стріляють, ти стріляєш…
Про перемогу
Ми, звісно, переможемо. Але завжди потрібно готуватися до найгіршого – у нашому випадку до повномасштабного вторгнення Росії. Краще бути готовим до всього, ніж дістати ще кілька «несподіваних» Іловайськів.
Навіщо були всі ці довбані «перемир’я»? Жодного справжнього я не бачив. У грудні? У нас тоді були трьохсоті… Так, ми начебто з ними «дружили», начебто все було нормально, начебто каталися через їхні блокпости… Але ДАП стабільно обстрілювали, була й спроба атаки, яку ми відбили. І перемир’ям навіть не пахло.
Про сором
Як це – їхати через сепарський блокпост?.. Соромно. Дуже-дуже соромно. Ти дивишся в їхні очі. Розумієш, що то твої вороги. Вони тебе обшукують. Перетрушують речі, рахують магазини, дивляться, що в машинах. Звісно ж, усе це супроводжується коментарями. «Нахрена вы туда едете?» «Привет, двухсотые!» Ти розумієш, що мало що можеш вдіяти в тій ситуації. І що тобі потрібно потрапити в аеропорт. Так, можеш відмовитися – сказати, що не принижуватимешся, що ось такий ти класний і гордий. Але ж там, у терміналі, хлопці, яких потрібно міняти. Вони не винні, що в нас «перемир’я».
Аеропорт став символом. Це була одна з причин його тримати: ДАП і кіборги, які не здаються, незважаючи ні на що.
Відчуття нереальності виникає, коли є час подумати, проаналізувати все: від Майдану до війни. Не віриться, що це відбувається у твоїй країні. Неначе все це комп’ютерна гра. Але ж події цілком реальні.
Про почуття
На Майдані, під час подій на Грушевського, якось прийшла бабуся – принесла порожні скляні пляшки з-під пива. Ось, каже, хлопченята, я назбирала, більше нічим не можу допомогти… Замість того щоб піти здати їх і купити собі хліба, вона принесла нам. Ми їй їжі підкинули, все таке… Тоді я розчулився ледь не до сліз. Усе всередині перевернулося.
Читайте також: Розстріляне Щастя
Уже під час війни в Дніпропетровську, коли ми їздили до військового шпиталю, на вулиці просто підійшов дядько, сказав: «Ось вам на сигарети» – і поклав гроші мені в кишеню. Теж зворушливо. Дитячі малюнки дуже розчулюють…
Навіть зібратися після ротації, посидіти з пацанами – це завжди сильні емоції. Нарешті поряд люди, яким довіряєш, які тобі стали практично рідними. Давні друзі, звісно, теж лишаються. Але вони не зрозуміють. Зрозуміти нас, навіть наші сьогоднішні жарти тепер важко.
Напевно, має бути якась межа між війною та мирним життям. Але я не знаю, де вона, не відчуваю її поки що. Уже двічі приїжджав додому і не відчував. Просто усвідомлюю, що вдома потрібно тримати себе в руках, інакше або зіп’єшся, або збожеволієш.
Про контрасти
Коли відбувався штурм Майдану 11 грудня, перший штурм, була дивна картинка. Заходиш на Майдан, стоять люди перед сценою, на якій стрибає Руслана й кричить: «Не бийте міліцію! Міліція з народом! Де ваші ліхтарики?!». А за кілька метрів – реальна бійня, з якої виносять трьохсотих.
Таким, як я був до війни, вже ніколи не буду. Війна змінює людей. Загострюються інстинкти, стаєш більш безбашеним… Раніше в тебе був блок, були гальма. Тут звикаєш до того, що тебе щодня можуть вбити. І реально стає все пофіг.
Але багато що дратує. Я був тут без перерви два з половиною місяці. Потім приїхав до Миколаєва – таке відчуття, ніби там інша реальність. Люди живуть своїм життям, радіють, запускають салюти, п’ють. І, здається, багатьом абсолютно байдуже, що лише за кілька сотень кілометрів гинуть хлопці, які воюють за них. Це не вкладається в голові.
Про Донбас
Цілісність моєї країни для мене є принциповою. Донбас наш, чому ми маємо його комусь віддавати? Тому що дядя Вова так хоче? До того ж після Донбасу його метою стане Південь України. А мені воювати тут набагато легше, ніж на вулицях рідного міста… Маємо унікальну можливість зупинити всю цю заразу біля кордонів країни.
Про очищення
Україна вже не буде такою, як була. Вже не буде ілюзії, що Росія – наш друг, що «діди воювали», не буде міфу про бандерівців. Народ став єдиним. Нас завжди намагалися роз’єднати, а зараз ми об’єдналися. Тепер у людей, які воювали, є друзі і з Тернополя, і з Криму, і вони між собою спілкуватимуться завжди, і діти їхні теж. Усі знатимуть, що там такі самі хлопці, такі самі українці.
Ми ніколи ні на кого не нападали. Але захищаємо своє. Зараз, навіть у Миколаєві, я бачу людей, які не підтримували Майдану, але змінили свою думку, коли запахло смаленим. Коли з’явилася загроза, що в місто прийдуть росіяни, що почнуть вибухати снаряди, накривати «Гради». І зараз у Миколаєві на базарі продають футболки з Бандерою. У Миколаєві!
Читайте також: Говорить Небо
Ми змінилися. Майдан і війна були необхідні для цього. Звісно, погано, що на фронті гинуть найкращі. Але разом із тим гине й те бидло…
Звісно, завдання Майдану ще не виконані, й, швидше за все, буде третій Майдан. Він буде зовсім іншим, але буде. Не відбулося люстрації. Ті самі г..и, що були на місцях, просто перефарбувалися, перейшли в інші партії.
Про відчуття часу
З грудня 2013-го все як на одному подиху. Важко повірити, що минув уже понад рік. Я весь цей час фактично не живу вдома. Живу взагалі незрозуміло де, у підвалах якихось…
Відчуття того, що війна скоро закінчиться, у мене немає. Позиційна війна – така, як зараз – може тривати роками.
Але я все одно буду тут. Не зможу сидіти вдома, сказати «все, я втомився, я йду», якщо знаю, що мої хлопці, з якими воював пліч-о-пліч, які мою спину прикривали, досі тут. І що тут воюють та гинуть інші. Ким ми будемо після цього? Для самих себе?
Так у моменти, коли перемога здавалася чимось нереальним, було й на Майдані. Було класно.