Ще донедавна конспірологічні теорії та їхні адепти перебували десь на периферії суспільної уваги. Приміром, на сайті Свято-Успенської Почаївської лаври досі висять матеріали «експертиз», які буцімто доводять, що в індивідуальних податкових номерах зашифроване «число антихриста». Але про це ми звикли говорити хіба що як про курйоз: рух противників ІПН лишився в колективній пам’яті десь поряд із «планом Даллеса», «змовою масонів» та іншими прикрими феноменами пострадянського несвідомого. Проте з початком пандемії COVID-19 конспірологи взяли переконливий реванш, опинившись заледве не в центрі суспільної уваги. І хоч скільки б медіа та лідери думок кпинили з тих, хто вірить у «рідкі чипи», мутацію ДНК після щеплень та розпилення вірусів із літаків, відмахнутися від них неможливо. Бо, як виявилося, навіть такий маргінальний рух може стати рушієм серйозних деструктивних тенденцій.
Звичайно, неуспіхи кампанії вакцинації в Україні годі вважати «заслугою» самих лише ідейних «антиваксів». Загалом це закономірний і цілком передбачуваний результат недовіри громадян до влади, а також неефективності державних інститутів. Зрештою, так само передбачуваним був і теперішній дебют українських «антиваксів», які ведуть свою священну війну проти щеплень із ранніх 1990-х і нарешті дочекалися своєї зоряної години. Саме це середовище розпалює в суспільстві страхи перед щепленнями — навіть більші, ніж перед самою коронавірусною хворобою. Сьогодні антивакцинатори стали рушієм радикалізації та об’єднання всіх невдоволених «примусовою вакцинацією» та карантинними обмеженнями. Мітинг, що відбувся 3 листопада в Києві, показав, наскільки хвацько противники щеплень привласнюють для своїх потреб елементи практично будь-яких дискурсів. Псевдонаукові аргументи сусідили там із релігійними («Бог дав нам вільний вибір») і навіть феміністичними («Моє тіло — мій вибір») гаслами, а також апеляціями до Конституції та прав людини.
Читайте також: Лежати й дихати
Неважко здогадатися, що кінцева мета подібних виступів — створення якнайширшої коаліції для спротиву уряду, який намагається нарешті реалізувати пакет протиепідемічних заходів. Це закономірно породжує міркування про те, хто насправді стоїть за цими виступами. Наприклад, у ЗМІ вже звернули увагу на ідентичний дизайн плакатів під час мітингів «антиваксів» в Україні та Молдові. Причому на плакатах містилися посилання на сторінку організації Terra Freedom, лідером якої є такий собі В’ячеслав Валько, котрий мешкає в Молдові. 2014 року Валько балотувався до тамтешнього парламенту від партії з промовистою назвою «Вибір Молдови — Митний Союз», а тепер перекваліфікувався в борці з молдовським та українським «ковід-фашизмом». Якщо в цьому всьому ще мають розібратися відповідні служби, то, наприклад, участь Віктора Медведчука в підживленні конспірологічних теорій загальновідома. Це він, використовуючи власні медіаресурси, 2020 року поширював фейк про «американські біолабораторії» в Україні, що буцімто пов’язані зі спалахами інфекційних захворювань. Загальновідома й роль УПЦ МП у розпалюванні антивакцинаторських настроїв. Наприклад, ще в жовтні «канонічні православні» проводили в Києві мітинг проти щеплень зі священниками та молебнем.
Тож якщо виявиться, що підтримку українським антивакцинаторам справді надає Росія, це навряд чи стане великою несподіванкою. Наприклад, Москва охоче використовувала конспірологів у своїх інтересах під час вторгнення на Донбас. Коли 2014 року сепаратисти захопили телевежу в Слов’янську, замість українських телеканалів вони запустили в ефір матеріали «Концепції суспільної безпеки» — російської конспірологічної секти, яка з’явилася ще в другій половині 1990-х і діяла на теренах колишнього СРСР. «Звідси, зі Слов’янська, ми завдаємо потужного удару по біблійній матриці та сіоністському зомбомовленню!» — говорили диктори, впевнені в тому, що війна дала їм шанс для реалізації власних переконань, які є химерною сумішшю сталінізму, паранаукових теорій та окультизму. Це не поодинокий приклад. Так, 2013 року в Луганську та низці інших міст України з’явилися білборди з портретами царя Ніколая ІІ у супроводі підпису «Пробач нам, государю!» та цитати святого РПЦ Івана Кронштадського про те, що якщо російський народ не покається, то кінець світу не забариться. Це активізувалися так звані царебожники — псевдоправославна течія, представники якої вірять, що цар Ніколай ІІ своєю смертю спокутував гріх зрадливості російського народу. Поєднуючи у своєму світогляді крайній монархізм та російське месіанство, царебожники стали не менш активними учасниками сепаратистського заколоту, ніж згадані вище адепти окультного сталінізму.
Утім, конспірологія зовсім не обов’язково має аж такі яскраві форми. Іноді химерні, але не менш деструктивні рухи вправно маскуються під звичайний громадський активізм. Наприклад, невдовзі після того, як стартувала реформа децентралізації, у медіа стали зрідка проскакувати повідомлення про так званих чорних реєстраторів громад. Ці групи шахраїв юридично реєстрували на місцях фейкові «громади» і починали саботувати діяльність легітимних місцевих рад: судитися з ними, зазіхати на майно, видавати власні документи тощо (див. Тиждень № 13/2021). Сторонньому спостерігачеві це могло здаватись окремими ексцесами, але насправді це системний рух, в основі якого лежить та ж таки конспірологія. Ідеться про теорію, згідно з якою українська держава має неправовий статус. Вона основана на спекулятивній тезі про те, що Кабінет Міністрів України виступає засновником низки юридичних осіб під кодом ЄДРПОУ 00031101, проте даних про особу з номером 00031101 Єдиний реєстр не містить. З цього роблять висновок, що 44 мільйони українців уже 30 років мешкають у державі, що не має належного правового статусу. А відтак, не має права збирати податки, видавати документи й таке інше. Спроби рейдерства територіальних громад — далеко не перша та не єдина витівка цих конспірологів. Наприклад, 2016 року СБУ ліквідувала в Чернігові «державу Титульного Суверенного Народу України». Ця організація, створена ще 2007 року, видавала власні номерні знаки для автомобілів та паспорти, мала власні фейкові установи й навіть вела листування з посольствами іноземних держав.
Читайте також: Місце призначення — Україна: "Ось що буде, якщо в країні лише 16% вакцинованого населення від Covid-19"
У тому, що Росія охоче використовує та підтримує подібні рухи, немає сумнівів. З огляду на свою маргінальність вони не здатні захопити владу, але можуть бути надзвичайно корисні для дестабілізації держави та суспільства — особливо в кризових ситуаціях на зразок політичного конфлікту, епідемії або війни. Не виключено, що в деяких випадках їх започатковують самі ж російські спецслужби. Проте поширення конспірологічних ідей та рухів заледве можна пояснити виключно «творчістю» ГУ ГШ та ФСБ. Конспірологія в усьому своєму різноманітті — це дітисько банального невігластва, а також певних глобальних тенденцій. Перша з них стосується розвитку інформаційних технологій, насамперед інтернету та соціальних мереж. Якщо раніше людина з химерними поглядами відчувала сильний тиск свого оточення, то тепер вона легко знаходить собі тисячі однодумців, котрі зміцнюють і підживлюють її переконання. Друга тенденція стосується феномену «постправди». Це слово описує становище, коли при визначенні істини особисті переконання та вподобання мають більшу вагу, ніж об’єктивні факти. Попри те що слово «постправда» оголосили словом року у 2016 році, коріння цього явища сягає 1960-х. Мірою поширення постмодерністської та неомарксистської філософії в західному світі зростало скептичне ставлення до самого поняття істини, у якій дедалі частіше бачили лише черговий «наратив», сконструйований одними, щоб накинути свою гегемонію іншим.
Інтелектуальні баталії тих часів давно відгриміли, проте загнати назад у пляшку джина релятивізму не просто. Можливо, у 1960-х Герберт Маркузе та його послідовники щиро сподівалися, що цей джин слугуватиме лише їм для деконструкції буржуазного ладу, але сьогодні його послугами користуються всі. Зокрема й ті, хто прагне звільнитися від «ковід-фашизму» чи «тиранії фармакологічної мафії». Причому вони тепер почуваються не єретиками чи дисидентами, а носіями «альтернативного світогляду», які мають рівні права бути почутими — незалежно від того, наскільки слабку доказову базу мають їхні переконання. Тому очевидно, що самого лише просвітництва й поширення елементарної грамотності тут не вистачить. Окрім усього іншого, пандемія COVID-19 засвідчила, що відновлення авторитету істини — це не лише предмет філософських диспутів, але й питання колективної безпеки.