Максим Віхров Головний редактор «Тижня»

Хибний світанок

Політика
22 Листопада 2021, 10:45

Відставка Дмитра Разумкова з посади голови Верховної Ради у жовтні 2021 року зрушила лавину прогнозів і пророцтв щодо його політичного майбутнього. Інтрига тут справді є, адже соціологи дають йому понад 8% підтримки («Рейтинг»), а це в теперішніх умовах чималий капітал, із яким можна починати самостійне плавання. І схоже, що Разумков уже набирає собі команду. Так за місяць після відставки він оголосив про створення міжфракційного об’єднання «Розумна політика», до якого ввійшли 25 нардепів, переважно з-поміж «Слуг народу». За словами Разумкова, на цій основі він планує будувати власну партію. До речі, партію з назвою «Розумна сила» було зареєстровано ще у вересні, але сам Разумков називає це лише збігом назв. Так чи так, усе вказує на те, що в Україні невдовзі з’явиться ще один політичний проєкт.
Щодо змістовного наповнення, Разумков зазначав, що буде «ближчим до лівого центру». Наприкінці жовтня на одному з політичних токшоу він трохи детальніше розповів про ідеологію своєї майбутньої партії. «Мені ближчий розумний консерватизм. Бо ми повинні змінювати країну на краще. Але реформи слід здійснювати зрозуміло для людей, бізнесу та наших міжнародних партнерів. І головне, вони повинні мати чіткий план: що за чим відбуватиметься та до яких позитивних наслідків це може привести», — міркував політик в ефірі телеканалу «Україна 24». Не забув Разумков і про «відповідальність перед людьми», маючи на увазі верстви, які потребують державної підтримки в теперішній важкий час. Також він наголосив, що його партія базуватиметься на принципах, «з якими ми йшли у 2019 році». Які саме принципи мав на увазі Разумков, установити нелегко, адже передвиборча кампанія Володимира Зеленського і «Слуги народу» спиралася лише на гасло «Зробимо їх разом». А ще важче зрозуміти, як усе це стосується власне консерватизму.

Читайте також: Подивитись у дзеркало. Як змінилося українське суспільство за 10 років

Водночас у своєму інтересі до консерватизму ексголова­ Верховної Ради не самотній. Ще навесні 2021 року «соціал-консервативну» партію «Україна — наш дім» презентував Борис Колесніков (див. Тиждень № 44/2021). 

Найімовірніше, ця ідеологічна «фішка» дісталася ексрегіо­налу разом з партійною символікою, запозиченою в російської партії «Наш дом — Россия», яка свого часу також декларувала «здоровий консерватизм». Колесніков описує свою партію як «ідеологічну й центристську» та наголошує на прагматизмі, поміркованості, професіоналізмі влади й на соціальній відповідальності держави. Одне слово, майже те саме, що говорить Разумков. Фундаментальна відмінність між ними поки що лише в стилістиці: якщо Разумков вибудовує собі імідж відмінника-технократа, то Колесніков розповідає про «соціал-консерватизм» із невигубними інтонаціями «міцного господарника».

Варто пригадати й те, що під час виборів 2019 року консерватором називав себе також Ігор Смешко зі своєю партією «Сила і Честь». До питання ідеології він підійшов ґрунтовніше, ніж Разумков або Колесніченко. Ще за декілька років до виборів Смешко з’являвся в медіа з рефлексіями щодо історії українського консерватизму, а у 2018 році став співавтором книжки «Ave. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського». На минулих парламентських виборах «Сила і Честь» здобула 3,8% голосів, а за самого Смешка в першому турі президентських перегонів проголосували 6%. Утім, можна припустити, що цими результатами Смешко має завдячувати не тільки власним міркуванням про Скоропадського та Липинського, а більше регулярним ефірам у Дмитра Гордона. Але так чи так, маємо всі шанси побачити Смешка й на прийдешніх виборах. За даними соціологів, «Силу і Честь» сьогодні підтримує 6,4%, а бачити її лідера президентом воліють близько 7% громадян («Рейтинг»). На загальному тлі такі показники видаються якщо не блискучими, то принаймні не безнадійними.

У виборців, роздратованих некомпетентністю чинної влади, буде попит на поміркованих і відповідальних політиків, які не викидатимуть коники, а сумлінно працюватимуть. І цього разу їм, напевно, запропонують уже не «міцних господарників», а поважних «консерваторів» 

А ось зі змістовним наповненням ситуація складніша. «Ідеологією нашої партії є неоконсерватизм, мета — будівництво конституційної демократії з християнсь­ко-демократичними цінностями та пан’європейським вектором розвитку України. Коріння якої було закладено гетьманом Павлом Скоропадським і В’ячеславом Липинським ще сто років тому», — розповідав Смешко в червні 2021 року. Широкій аудиторії такі пояснення навряд чи добре зрозумілі, проте й запитань, найімовірніше, не викликають. Але для тих, хто ознайомлений із темою дещо більше, спроба схрестити неоконсерватизм з християнською демократією (а тим паче з класичною консервативною традицією ХІХ століття, яку представляв той-таки Липинський) видається надто амбітним експериментом, щоб сподіватися на успіх. До того ж попри ідеологічне обрамлення програма партії «Сила і Честь» наразі видається досить еклектичною.

Хай там як, інтерес до консерватизму з боку політичного класу України не випадковий. З одного боку, наше суспільство через свою необізнаність ставиться байдуже до будь-яких ідеологічних течій. Соціал-демократія, лібералізм чи лібертаріанство, християнська демократія, консерватизм — усі ці терміни пересічному громадянину майже нічого не говорять. У кращому разі — викликають якісь непевні асоціації. Певний виняток становлять лише соціалізм і комунізм, але і їх сприймають тільки через призму радянського досвіду та відповідних очікувань (позитивних або негативних). Проте з іншого — звичні засоби пострадянського політичного маркетингу відчутно втратили свою ефективність. Свого часу Віктор Медведчук намагався привласнити собі соціал-демократію, а Юлія Тимошенко експериментувала з солідаризмом, але тоді це видавалося надлишковим: значно більшу ефективність демонстрували «гречка» й адмінресурс. Натомість сучасний виборець уже хоче чогось більшого за стандартний набір обіцянок за формулою «за все хороше і проти всього поганого». Не те щоб громадяни прагнули ґрунтовних багатосторінкових програм, але й змістовна порожнеча їх уже не задовольняє. Тому не дивно, що політтехнологи знову почали експериментувати з ідеологічними брендами.

Читайте також: Природа антагонізму

Те, що в полі їхнього зору опинився консерватизм, також має просте пояснення. Консерватизм — одна з головних політичних течій, що сформувала обличчя сучасної Західної цивілізації обабіч Атлантики. За понад два століття консерватори накопичили колосальний символічний капітал і привласнити собі бодай його крихту — мрія будь-якого політика. Звичайно, зробити це в українських реаліях доволі нелегко. Нашу консервативну традицію було надовго перервано більшовиками, а про досягнення західних консерваторів пересічний українець майже нічого не знає. Однак це відкриває необмежені можливості для політтехнологічної творчості. Сьогодні під виглядом консерватизму українцям можна продавати будь-що: від програми ультраліберальних реформ до створення мафіозної держави на кшталт тієї, яку в Угорщині збудував собі Віктор Орбан. Кремль також охоче використовує консервативну риторику для легітимізації ладу, який у будь-якого питомого консерватора не викликає нічого, окрім жаху й огиди (див. Тиждень № 23/2021).

А в нашому випадку йдеться про банальніший сценарій. Імовірно, на прийдешніх виборах консерватизм стане черговим брендом, який політтехнологи використовуватимуть для поліпшення електоральних результатів своїх клієнтів. Так само, як це сталося з лібертаріанством, яке у 2019 році «Слуги народу» оголосили своєю ідеологією. Але тепер ситуація змінюється. У виборців, роздратованих некомпетентністю чинної влади, буде попит на поміркованих і відповідальних політиків, які не викидатимуть коники, а сумлінно працюватимуть. І цього разу їм, напевно, запропонують уже не «міцних господарників», а поважних «консерваторів», які цитуватимуть Вінстона Черчилля, Марґарет Тетчер, а можливо, й Конрада Аденауера. І які говоритимуть не тільки про прості рішення та докорінне перезавантаження всього та вся, а більше про стабільність і відповідальність.

Великою мірою в такій ситуації не буде нічого дивного, та й зрештою трагічного. Консерватизм — занадто потужна традиція, щоб її міг дискредитувати хоч Борис Колесніков, хоч Віктор Орбан, хоч навіть Володимир Путін. Не втратить консерватизм і своєї актуальності для України, бо це не питання ідеологічних уподобань, а об’єктивна даність. До суспільства, у якому панують цінності самовираження, до суспільства добробуту, безпеки та свобод можна прийти, лише виконавши базову програму самозбереження, — і ця програма за своєю суттю є консервативною. Незалежно від того, яку політичну ідентичність матимуть ті, хто її впроваджуватиме. Проблема полягає лише в тому, що замість суті нам знову можуть запропонувати видимість, пакування без вмісту, декларацію без дії. А отже, запуск програми самозбереження буде знову відкладено на невизначений термін. 

100