Підписаний нами у Вашингтоні договір є радше заявою про віддалені в часі наміри, аніж про реальну економічну співпрацю. Розбираємося, чому на реалізацію Угоди можуть знадобитися десятки років, коли чекати наповнення інвестиційного фонду і якою в цьому є роль Росії.
Небажана домовленість
Угода щодо корисних копалин між США та Україною (далі — Угода) нині є символом невизначеності, що нависає над відносинами двох держав після зміни влади у Вашингтоні. Договір нібито мав гарантувати подальшу підтримку Києва, однак після дати підписання (30 квітня 2025 року) ні риторика, ні відомі нам дії Білого дому не демонструють більшої прихильності до нас.
Ще декілька місяців тому умови підписаної Угоди здалися б нечуваними. Попри суттєве покращення порівняно з тим, що було опубліковано в лютому, головна проблема не була розв’язана: Угода не надає нам безпекових гарантій, але при цьому має вищу за українські закони юридичну силу. Ба більше, США не припиняють відверто підштовхувати нас до територіальних поступок для укладання перемир’я, щоб допомогти президентові Трампу виконати одну з його передвиборчих обіцянок.
З іншого боку, логіка Угоди цілком зрозуміла: закласти основу для стійкого миру через економічні стимули. Прописані в ній механізми мають допомогти нам залучити іноземний капітал, потрібний для відбудови й подальшого розвитку. Залучення США на підставах довгострокового економічного інтересу може стати засобом стримування Росії у майбутньому. Недарма ж ініціатива економічної співпраці надійшла саме від України й була формально оформлена в Плані перемоги президента Зеленського восени 2024 року.
Попри перераховані вище політичні переваги й недоліки, Угода сама по собі має безліч білих плям. По-перше, немає жодних гарантій, що видобуток мінералів на території України принесе ті доходи, яких сподіваються підписанти. Сама оцінка запасів є, м’яко кажучи, дуже приблизною.
По-друге, Росія не тільки не збирається поступатися окупованими територіями, а й хоче забирати у нас дедалі більше. Відповідно, присутність агресора суттєво скорочує площу, на яку фізично поширюється дія Угоди. З такого погляду здається, ніби США діють на шкоду самі собі: вони підштовхують Україну до територіальних поступок, втрачаючи можливість для заробітку. Тим паче що саме на сході України вартісні мінерали сконцентровані чи не найбільше.
Запаси віртуальних копалин
Умовами Угоди передбачено, що половина доходів держави від видобутку природних ресурсів буде спрямована в інвестиційний фонд реконструкції. Втім, як ішлося вище, обсяг цих доходів нині передбачити неможливо. Наприклад, у 2023 році Міністерство фінансів звітувало про надходження близько $1,5 млрд від галузей, передбачених Угодою (більшість — від видобутку природного газу).
Мабуть, усі вже чули про трильйони доларів українських копалин; наприклад, напередодні підписання називалося число $14,8 трлн. За словами Лори Льюїс, інженерки в галузі електронних матеріалів, професорки Північно-Східного університету (Бостон, США), навіть якщо Україна й володіє покладами заявлених мінералів, зокрема, рідкісноземельних металів, процес розвідування й побудови інфраструктури може затягнутися на 15–20 років.
Повідомлення про обсяги корисних копалин в Україні часто не розрізняють термінів «родовища» (скупчення корисних копалин у надрах землі) й «запаси» (підтверджені скупчення корисних копалин, що можуть бути видобуті). Тобто якщо йдеться про отримання відносно швидкого економічного ефекту від видобутку, потрібно говорити саме про «запаси».
Але в контексті українських рідкісноземельних металів ідеться виключно про «родовища», позаяк ми не маємо підтверджених, готових до видобутку скупчень. На початку 2025 року американська преса помилково писала про $500 млрд запасів рідкісноземельних металів в Україні. Ця сума є цілковито фантастичною хоча б тому, що на всій планеті Земля обсяг їхнього видобутку досі не досягнув $500 млрд.
Попри все, немає жодних сумнівів щодо наявності в нас значних родовищ корисних копалин, потрібних США. Наприклад, Україна має одні з найбільших у Європі родовищ літію. І нехай інші європейські держави мають більше розвіданих запасів, їм складно підтримувати обсяги видобутку. Якщо Україна зможе провести вдалу розвідку і наростити видобування літію, ми станемо важливим гравцем на ринку цього металу. Подібна тенденція стосується багатьох інших мінералів: графіту, мангану, титану тощо. Питання лише в тому, скільки часу знадобиться для налагодження видобутку і які доходи дозволить отримати наявний на той час ринковий попит.
А часу потрібно багато. Навіть за умови зупинки бойових дій в Україні на багато років постане проблема розмінування. Можливо, певні доходи будуть отримані через продаж ліцензій на видобуток. Але держава зацікавлена продавати їх із дисконтом, щоб пришвидшити приплив інвестицій. Хай там як, ідеться про десятки років активних робіт.
Грабуй, поки можеш
В Угоді щодо корисних копалин немає жодних згадок про активи, захоплені росіянами. В руках окупантів нині перебувають, наприклад, два з чотирьох українських родовищ літію, родовища титану та інших рідкісноземельних металів, запаси вугілля на Сході та запаси природного газу на морському шельфі. Нині переважно окупована південно-східна частина України, включно з Донецьким вугільним басейном, містить 80 % українських запасів гідрокарбонатів. З 2014 року Росія займається інтеграцією нашої видобувної промисловості у свою господарську систему.
В ухваленій у 2024 році Стратегії розвитку мінерально-сировинної бази Російської Федерації йдеться про потребу інтеграції мінерально-ресурсних комплексів так званих ДНР і ЛНР, а також Запорізької та Херсонської областей у російську економіку. Зокрема, згадуються родовища вугілля, залізних і марганцевих руд, рідкісноземельних металів, а також інших мінералів, що використовуються в будівництві.
Така інтеграція є основою російської окупаційної економічної політики: загарбане господарство одразу підпадає під державні стратегії розвитку.
До речі, таким чином ворог також компенсує вплив санкцій — визискуючи ресурси на окупованих територіях. Наприклад, росіяни активно користуються загарбаним портом Маріуполя, щоб вивозити до себе чи експортувати викрадені українські мінерали, зерно, продукцію хімічної та металургійної промисловостей.
Знищуючи та грабуючи Україну, Москва зменшує вплив на ринку одного зі своїх конкурентів. Як найбільша країна світу за площею території Росія володіє величезними покладами природних ресурсів. Однак їх видобуток часто ускладнений через нестачу інвестицій і застарілість технологій. Тому не дивно, що росіяни також почали пропонувати США співпрацю в мінеральній сфері.
В Угоді Росія згадана лише побіжно: як агресор і як сторона, що не отримає вигоди від української відбудови. Однак там мав би бути згаданий факт, що Росія отримує економічні вигоди через грабунок України ще з далекого 2014 року. Простими словами, Угода не містить жодних положень щодо вартості окупації та економічної відповідальності агресора.
Стосунки без зобов’язань
Угода щодо корисних копалин частково побудована навколо припущення, буцімто економічні інтереси США в Україні стануть запорукою американської зацікавленості в існуванні мирної та стабільної України. Однак реалізація інтересів підписантів залежить від величезної кількості чинників, на які в Угоді немає жодних відповідей.
Згадаймо, наскільки економічно взаємозалежними були Україна та Росія до 2014 і навіть до 2022 року. Москва вела з нами вигідну для себе торгівлю, отримуючи від нас у тому числі продукцію й технології військового призначення. М’яко кажучи, російське вторгнення не мало для окупанта жодної економічної доцільності. Тож малоймовірно, що ця економічна доцільність уже з боку США стане запорукою миру в майбутньому. Хто б що не казав, а класичне кіссінджерівське «realpolitik» завжди стоятиме для Вашингтона на першому місці.
Попри висловлений у цьому матеріалі скептицизм, Україна, поза сумнівом, не могла не підписати цієї Угоди. Нині вона є лише одним із компонентів фундаменту у тривалому процесі досягнення сталого миру і початку відбудови зруйнованої країни. Цей фундамент видається надзвичайно хитким і таким, що зводиться на засадах абсолютної несправедливості. Втім, такими є обставини у світі, де першість належить сильним.