Народ обирає представників, які певний проміжок часу тримають у руках важелі державної влади. Але зараз ця система захиталася під натиском і згори, і знизу.
Згори – це глобалізація, яка глибоко змінила національну політику. Національні політики дедалі більше поступаються повноваженнями своєї країни (наприклад, у питаннях торгівлі й фінансових потоків) на користь глобальних ринків та наднаціональних органів, і однієї чудової миті може виявитися, що вони не зуміють виконати даних виборцям обіцянок. Міжнародні організації, як-от МВФ, СОТ і Європейський Союз, розширили вплив. Багато що тут має свою переконливу логіку: як може одна країна вирішувати проблеми на кшталт зміни клімату чи ухиляння від сплати податків? Національні політики відреагували на глобалізацію ще й тим, що обмежують свої повноваження в деяких галузях і передають їх невиборним технократам. Кількість країн із незалежними центральними банками, наприклад, зросла від 20 у 1980 році до понад 160 сьогодні.
Виклики знизу не менш серйозні: від потенційних народів-сепаратистів (як-от каталонці й шотландці), індійських штатів, мерів американських міст. Усі намагаються відібрати владу в національних урядів. Є ще багато так званих мікросил, за визначенням Мозеса Наїма із Фонду Карнеґі за міжнародний мир: неурядових організацій та лобістів, котрі втручаються в традиційну політику й ускладнюють життя як демократичним, так і авторитарним лідерам. Інтернет полегшив організаційно-пропагандистську діяльність; у світі, де щотижня можна брати участь в опитуваннях на телевізійних реаліті-шоу або підписати петицію одним натиском мишки, механізми й інституції парламентської демократії з виборами лише раз на чотири роки бачаться дедалі більш застарілими. Член британського парламенту Дуґлас Карсвелл порівнює традиційну політику й мережу магазинів музичних товарів HMV: вона збанкрутувала у світі, де люди звикли слухати будь-яку музику на вибір у будь-який момент через популярний цифровий сервіс Spotify.
Читайте також: Що діється з демократією?
Проте найбільший виклик демократії надходить не згори й не знизу, а зсередини, від самих виборців. Побоювання Платона, що за демократії громадяни «житимуть сьогоднішнім днем, насолоджуючись моментом», справдилися. Демократичні уряди завели собі звичку мати великий структурний дефіцит. Це стало цілком нормальним явищем: залазити в борги, щоб дати виборцям бажане чимшвидше, не дбаючи про довгострокову перспективу. Франція та Італія не мали збалансованого бюджету понад 30 років. Фінансова криза миттю показала неспроможність такої демократії, що живе в борг.
Зі згортанням післякризового стимулювання політикам доведеться зіткнутися з нелегкими компромісами, яких вони уникали в роки стабільного зростання й доступних кредитів. Але закликання електорату пристосовуватися до нової ери суворої економії не додасть голосів на виборах. Повільне зростання й суворий бюджет провокуватимуть конфлікти в боротьбі за обмежені ресурси різних груп за інтересами. До того ж ця конкуренція супроводжуватиметься старінням населення на Заході. Старшому поколінню завжди краще вдавалося змусити почути себе, ніж молодим. Воно не пропускає виборів і організовує групи впливу на зразок потужної Американської асоціації пенсіонерів (AARP). І їхня перевага ставатиме дедалі помітнішою. Багато демократичних держав зараз зіткнулися з боротьбою між минулим та майбутнім, між успадкованими пільгами й інвестиціями в день завтрашній.
Пристосовуватися до скрутних часів буде щораз важче через посилення цинізму стосовно політики. У всіх розвинутих країнах скорочується членство у партіях. У Британії зараз лише 1% громадян належить до політсил (для порівняння: у 1950 році таких було 20%). Знижується і явка на виборах: проведені в 49 демократичних країнах дослідження засвідчили, що в період між 1980–1984 та 2007–2013 роками вона втратила 10 відсоткових пунктів. Опитування в семи європейських країнах 2012 року показало, що більш ніж половина електорату взагалі «не відчуває жодної довіри до влади». Того самого року проведене компанією YouGov опитування виборців у Британії продемонструвало: 62% респондентів визнали, що «політики завжди брешуть».
Читайте також: Британський публіцист: Демократія віддалилася від людей
Водночас межа між кепкуванням і розгортанням акцій протесту дуже швидко розмивається. У 2010 році Найкраща партія Ісландії, відверто поклявшись не виконувати своїх передвиборних обіцянок, набрала достатньо голосів, щоб здобути мало не половину місць у міській раді Рейк’явіка. А в 2013 році чверть італійців проголосувала за політсилу, засновану коміком Беппе Ґрілло. Такий народний цинізм стосовно політики міг би бути здоровим виявом, якби люди менше вимагали від держави, але вони й далі багато чого хочуть. Як наслідок – виходить отруйна й нестабільна суміш: залежність від держави, з одного боку, і зневага до неї – із другого. Залежність змушує державу занадто розширюватись і перевантажувати себе, тоді як зневага позбавляє її легітимності. Неефективність демократії невіддільна від її хвороб.
Проблеми народовладдя в самому його серці допоможуть пояснити відхід від нього в інших частинах світу. У ХХ столітті демократія досягла таких успіхів почасти завдяки американській гегемонії: інші країни, зрозуміло, не хотіли відставати від найбільшої потуги світу. Але зі зростанням впливу Китаю Америка та Європа втратили і привабливість як зразки для наслідування, і прагнення поширювати демократію. Адміністрація Обами нині, здається, паралізована страхом: а що, як демократія породжуватиме злочинні режими або допомагатиме джихадистам? І чому країни, які розвиваються, повинні вважати її ідеальною формою правління, якщо американський уряд не може навіть затвердити бюджет, годі вже й казати про плани на майбутнє? Чому авторитарні правителі повинні вислуховувати нотації про демократію від Європи, коли грошові мішки євроеліти обрали таких лідерів, які заважають чесній кредитно-грошовій політиці?
Водночас демократії світу, що розвивається, зіткнулися з такими самими проблемами, як і їхні посестри з багатого світу. Вони теж надто захопилися короткостроковими видатками замість тривалих інвестицій. У Бразилії бюджетники можуть виходити на пенсію в 53 роки, але країна майже нічого не зробила для створення сучасних аеропортів. Індія виплачує допомогу величезній кількості пільговиків, але надто мало вкладає в інфраструктуру. Групи за інтересами захопили політичні системи, антидемократичні звички їх підірвали. Британський історик Патрік Френч зауважив, що кожен член нижньої палати індійського парламенту у віці до 30 років належить до певної політичної династії. Навіть серед капіталістичної еліти підтримка народовладдя зменшується: індійські олігархи постійно нарікають, що хаотична демократія в їхній країні дала тільки розвалену інфраструктуру, тоді як авторитарна система Китаю будує автомагістралі, сяючі аеропорти і швидкісні потяги.
Читайте також: Посол США: Україна не схожа на недемократичну державу
Демократія і раніше була в глухому куті. У 1920–1930-х роках імовірним майбутнім здавалися комунізм та фашизм. Коли 1931 року Іспанія на певний час відновила парламентський уряд, Беніто Муссоліні порівняв це з поверненням до гасової лампи в добу електрики. У середині 1970-х колишній канцлер Німеччини Віллі Брандт заявив, що «Західній Європі зосталося лише 20–30 років демократії; далі вона без стерна й без вітрил почне потопати, оточена морем диктатури». Зараз не все так погано, але Китай становить куди реальнішу небезпеку для ідеї питомої вищості демократії, яка зрештою переможе, ніж становив за всю свою історію комунізм.
Однак за небувалими успіхами КНР криються глибші проблеми. Еліта стає закритим класом у собі й для себе. 50 найбагатших членів Всекитайських зборів народних представників разом «коштують» $94,7 млрд, що в 60 разів більше за 50 найзаможніших конгресменів США. Темпи зростання китайської економіки сповільнилися від 10% до менш ніж 8%, і падатимуть надалі. Це величезна проблема для режиму, легітимність якого залежить від здатності забезпечити постійне зростання.
Водночас (як іще в ХІХ столітті зауважив Алексіс де Токвіль) демократії завжди бачаться слабшими, ніж вони є насправді: зовні – повний безлад, але під ним ховаються сильні сторони. Можливість приводити до влади альтернативних лідерів з альтернативними курсами дає демократії змогу краще, ніж це робить автократія, знаходити творчі вирішення проблем і відповідати на виклики життя, хоча часто до мети доводиться йти довго й зигзагами. Але для успіху і молодим, і давнім демократіям потрібно стояти на твердих засадах.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com