Хутір Щастя

 

 

 

 

 

Село Матіївка (з наголо- сом на «ї») розташоване за 240 км від Києва, прямісінько навпроти Батурина: з гори, де раніше була фортеця мазепинської столиці, за Сеймом видно хати найближчих матіївських кутків – Індії (названого так через піщаний ґрунт) і Городищечка (звідси російські війська обстрілювали місто з гармат).

 

У часи Мазепи Матіївка була свого роду Троєщиною – через Сейм перекидали дерев’яний міст. Зараз міст, який щовесни зносило льодоставом, уже не відбудовують, а батуринський перевізник Михайло Авула хворіє «на ноги» й не працює – і колишній столичний статус Матіївка давно вже втратила.

 

Зате село може похвалитися статусом літературним – Матіївка є своєрідною столицею творчого об’єднання ДАК, головними представниками якого називають бахмаччан Володимира Кашку й Костя Москальця. Останній і досі з квітня і до Покрови мешкає в Матіївці. Місцеві мешканці навіть не здогадуються, що «Костик з Індії» є автором пісень Віктора Морозова й «Плачу Єремії», зокрема, й найбільшого молодіжного хіта новітніх часів «Вона».

 

Загалом же – село як село. Двічі на день сюди їздять маршрутки з Бахмача, досі працюють дві ферми, пилорама, три приватні магазини. Ми ж запрошуємо вас іще далі – на хутори. Саме тут, нібито зовсім поруч від колишньої гетьманської столиці й нинішньої траси «Київ – Москва», і знаходиться справжня українська глибинка з її неповторним колоритом.

 

 

До Матіївської сільради належать ще 11 населених пунктів, розкинутих у радіусі десятка кілометрів. Один із них – хутір Обирок. На диво якісний асфальт із Матіївки, прокладений якихось три роки тому, закінчується кільцем-розворотом. Далі – луки, болота й ліси в межиріччі Сейму і Десни.

 

На генштабівській карті-кілометрівці, яку легко знайти в Інтернеті, в Обирку позначено кількадесят дворів. Зараз із них заселено вісім. «Степан. Дід Степан», – простягає він для привітання величезну й сильну долоню. Йому 74 роки, їй – 64. Перший чоловік доярки Тамари загинув у 1982-му, коли під хмелем переходив Сейм по крижинах, і вона залишилася сама з трьома малими ді- тьми. Тоді до неї прийшов пастух Степан, і з того часу вони живуть у громадянському шлюбі.

 

«Ой, раніше тут ще гарніше було, – каже баба Тамара, дивлячись, як полем крокує чорногуз.– Сейм розливався довкола, так що Обирок був ніби на острові. До Батурина на човнах навпростець їздили. Вийдеш вранці, довкола хвилі ходять, і лебеді плавають у жовтих ліліях».

 

Зараз Сейм не розливається – в Росії побудували якусь дамбу, але обирківські люди й далі ловлять рибу як не в річці, то в численних озерах. Інший промисел – качки й зайці, яких безліч у довколишніх лісах. Тому в Обирку живе ще й лісник. Неподалік лісника мешкає баба Женя, яка встигла посваритися чи не з усіма сусідами. Внучка баби Жені, Свєтка – єдиний представник молоді на хуторі. Щодня вона велосипедом їздить 5 км у Матіївку в 5-й клас. Батько Свєтки працює в Києві:  охороняє від розгніваних киян чергову ущільнювану забудову – на Виноградарі, на розі Ужвій і Правди.

 

 

«Усі шукають раю на землі, – філософськи зазначає ще один мешканець Обирка, Валєра Богомол. – Он я їхав у маршрутці, то якийсь казав, що треба такі закони ввести, що як украв, то вішать. А хто без гріха?»

 

Валєра розмовляє зі мною з триметрової глибини – він чистить криницю, вичерпуючи з дна глину. Богомол – вуличне прізвисько, бо він євангеліст. Матіївкою й Обирком ходять чутки, що на Богомоловім городі в Батурині знайшли руїни якоїсь "Десятинної церкви", і тепер держава купить євангелістам нову хату в центрі Батурина.

 

«Батурин став городом, – з повагою кажуть в Обирку. – Страшно сказать, хата в центрі більше 100 тисяч стоїть!»

 

100 тисяч – ідеться про гривні, звички рахувати в доларах тут ні в кого немає. На самому хуторі хати коштують значно дешевше, тисячі дві-три. Однак жодних документів на них немає, і легалізація майна обійдеться ще в кілька тисяч. Але документами в Обирку не переймаються – плати собі й живи. Це називається «на віру».

 

 

Раз на день сюди приїздить маршрутка з Бахмача, а двічі – молоковоз. Здавання молока – одне з головних джерел доходу обирчан. Взимку літр приймали по 2 грн, тиждень тому – по 1,4, зараз – по 1,25. «Вони хочуть, щоб ми корів на м’ясо поздавали», – обурюється такою ціновою політикою баба Уляна, яка живе в центрі хутора. Бабі Уляні 78 років, вона витончено володіє пейоративною лексикою, має доньку в Москві й величезного нахабного кота Лаципера.

 

Корів в Обирку тримають усі. Ще є свині, кури, індики й качки. Є десятки соток городу, де росте все – від картоплі до маку в кукурудзі. Тому головне заняття обирчанина – поратися. 5:00 – підйом, нагодувати звірину й птаство, здати вчорашнє молоко, вигнати корів пастися, сніданок, робота на городі, в обід забрати корів з лугу, видоїти, обід, город, робота по господарству, нагодувати дрібну звірину, здати сьогоднішнє молоко, забрати корів, видоїти, вечеря, лягти спати о 21:00.

 

Раніше на Обирку буяло й кримінальне життя, гідне перших шпальт «Газети по-українськи». Остання хутірська драма виглядала так: двоє зіп’яну посварилися за жінку, один за допомогою друга вбив суперника, сів, вона втекла з другом, убивця з в’язниці обіцяє помститися. Але зі зникненням п’яниць зник і кримінал. «Я теж кинувся був у чарку, – згадує Богомол. – Але Бог направив». Валєра – чи не єдиний, хто не «жене», натомість він тримає бджіл. «Бджоли – це ж цікаво, – каже батуринський пічник Володя Бурдюг. – Я коли бджіл завів, то перестав поратися по господарству. Ляжу біля вулика, й дивлюся…»

 

Цікавість – характерна риса мешканців хутора. Вони завжди запитають, а що то за машина проїхала і що за люди в гості приходили. Щоправда, зі сторонніми спілкуються дуже скупо й неохоче. Тому й новини передають через своїх і про своє. Газет тут майже не передплачують. На іншому матіївському хуторі – Лісовій Поляні – ми потрапили на поминки, і замість серветок нам запропонували «Известия» за 1989 рік. Вони залишилися з часів Союзу, коли половину хат в окрузі використовували як дачі… пітерці й москвичі.

 

Зараз у Лісовій Поляні, де в 50-х роках жили 100 чоловік, мешкають двоє – Ніна і Микола Сергієнки. Вони хочуть переїхати в Батурин, до дітей – після цього хутір спорожніє. «Поки хати стоятимуть, то й хутір числитиметься, а потім на сесії облради ліквідують, – каже про можливу долю Поляни голова Матіївської сільради Антоніна Мотліч. – А як хтось житиме там, то й хутір буде. Та ви от і живіть!»

 

 

Kияни вже їдуть на хутори. Причому їдуть не завжди з благородною метою. Місяць тому на Обирок приїздили невідомі на джипах, пропонували місцевим продати хати й купити нові де-інде, мовляв, «вас тут не треба». Новітніх феодалів цілком можна зрозуміти – красива природа, річка, ліс і рай для полювання. «Тут Янукович із Плющем собі єгерське господарство хотіли зробити, щоб кабанів стріляти, тож і асфальт проклали», – це вам з виглядом експерта скаже кожен у Матіївці й на Обирку.

 

«Нікуди ми зі Стьопкою не поїдемо, – каже Тамара. – Мій прадід з Обирка, і я тут народилася і тут помру». Вони зі Степаном сидять на лавочці біля колодязя-журавля, тримаючись за руки. Вони не говорять про своє щастя. Хвалитися чимось або хвалити когось тут не прийнято – бояться пристріту. Але видно, що вони щасливі.

 

«Може скластися враження, що це місце забуте країною. Але саме тому люди тут по-своєму щасливі, – каже колишній мешканець Троєщини Гліб Кантер. 32-річний киянин уже півроку живе на Обирку, купив хату і порається на власному городі. – Цим людям не треба інфраструктура, бо це не село, а хутір. Їм не потрібні дачники чи нові пани. Їм треба сусіди, люди, які будуть тут жити».

 

P.S.: Прочитавши цей матеріал, ви, можливо, захочете й собі приєднатися до щасливих хуторян на Обирку. Але повірте: в радіусі 240 км від Києва таких хуторів – тисячі. І там теж чекають сусідів, а не дачників.