Майже 40 років монументальну мозаїку Алли Горської в Маріуполі закривала стіна, її вважали втраченою. Недовго нею змогли помилуватися й дослідити, уже 2022 року мозаїка була частково знищена під час російських обстрілів міста. Доля цієї мозаїки і її творчині — художниці Алли Горської, жорстоко вбитої КДБ, — втілює сценарій, який українській культурі відвела Росія.
Мозаїки Алли Горської «Боривітер», «Квітуча Україна», «Дерево життя»
Алла Горська належала до мистецького покоління шістдесятників. Зростала в російськомовній номенклатурній успішній радянській родині, її батько був директором багатьох кіностудій. У свідомому віці вона відкрила для себе українську ідентичність аж так, що писала щоденник українською. Талант і харизма зробили її душею покоління шістдесятників.
Читайте також: Отруєні українські пейзажі. Хрести в Бучі та в Биківні майже однакові
Їхня творчість якісно відрізнялася від панівного соцреалізму, поєднувала фольклорні мотиви з обірваною ниткою українського модернізму 1920-х. Розстріляне відродження й шістдесятництво — два найяскравіші спалахи, культурні вибухи, що встигли відбутися в періоди короткочасного послаблення тиску — українізації 1920-х і «відлиги» другої половини 1950-х — початку 1960-х. Це той потенціал, що показує, якою могла б бути висока українська культура, якби не постійні російські утиски, заборони й фізичне знищення митців.
Алла Горська. Портрети дисидента Івана Світличного, заарештованого 1965 року, і поета Василя Симоненка, вбитого 1963 року
У Європі й Америці молодь у 1960-х висувала антиавторитарні й антиколоніальні гасла, борючись за громадянські права. Таке відбувалось і в Україні. Українські шістдесятники й дисиденти вели правозахисну діяльність, прагнули до свободи культурного вираження, виступали проти русифікації. Після смерті Сталіна в СРСР настала тимчасова лібералізація, було публічно засуджено культ диктатора. Але це, як виявилося, були лише гасла, що мали мало спільного з дійсністю.
1962 року Алла Горська разом з театральним режисером Лесем Танюком і поетом Василем Симоненком відшукали могильник тисяч репресованих у Биківні поблизу Києва. Їм було від 24 до 32 років. Їх об’єднав київський Клуб творчої молоді — зародок громадянського суспільства з волонтерством пасіонарних особистостей, взаємопідтримкою і взаємодопомогою. Незабаром вони опиняться всередині власного Розстріляного відродження.
Читайте також: «Весь український Київ насправді обертався довкола Івана Світличного»
Алла Горська. Автопортрет із сином
Молоді люди були винні лише в тому, що повірили риториці влади про засудження Великого терору. Навіть неабиякі знайомства батька не допомогли: після 1962-го Аллі Горській, 32-річній мисткині, заборонили робити персональні виставки й готувати декорації до театральних вистав. Її двічі виключали зі Спілки художників — в СРСР це означало цілковитий хрест на професії, включно з неможливістю купити пензлики й фарби.
Потрібна велика мужність, щоб протиставити себе тоталітарній системі. Алла Горська з колективом художників створює вітраж «Шевченко. Мати» в Київському університеті імені Тараса Шевченка, такий експресивний, гнівний і правдивий, що, побачивши його, партійні цензори спільно з ректором університету розбили вітраж на друзки.
Вітраж «Шевченко. Мати», відтворений у Музеї шістдесятництва
Після Празької весни радянська влада відчула, що тоталітарна система захиталася, і заповзялася придушувати будь-які паростки лібералізації.
Ще один наївний акт спротиву відбувся 1968 року, коли Алла Горська й ще 138 митців підготували листа з протестом проти арештів української інтелігенції та відвезли в Москву, чим підписали собі вирок. Вони сподівалися, що з державою можна домовитися, що межі нормальності досі не перейдено, що влада не може провадити війну зі своїми громадянами.
Прозріння було важким і кривавим: 1970 року Аллу Горську і її свекра знайшли жорстоко вбитими, усі ознаки вказували на слід КДБ.
Василь Стус на похороні Алли Горської
Похорон Алли Горської став кульмінацією трагедії для покоління. Василь Стус присвятив її пам’яті вірш:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.
Заборона виставок, демонтаж робіт, виключення зі Спілки художників, жорстоке вбивство без права на пам’ять — усе це випало на долю однієї талановитої мисткині, якій не давали жодного майданчика для самовираження й зрештою позбавили життя.
Нині в Українському домі в Києві перша ретроспективна виставка Алли Горської «Боривітер» збирає черги відвідувачів. Її творчість і контексти життя по-особливому відгукуються під час повномасштабної війни.
Шістдесятники намагалися зберегти тоненьку волосинку пам’яті про високий лет української культури в 1920-х. Відкриття Биківні незворотно змінило світогляд покоління. Сьогодні українці по-новому дивляться на шістдесятників і їхній бунт проти імперії.
Черга на виставку, 24.03.24, фото Іллі Левченка