У цьому інтерв’ю 65-річний Володимир Таран скаже, що свого часу йому вдалося здивувати японців своєю працездатністю. Вони, мовляв, звикли працювати тільки в одному напрямку. А сам Таран створює дизайн монет і банкнот, малює поштові марки та екслібриси, працює в жанрі ілюстрації, графічного дизайну, станкової графіки. Мабуть, мистецтво у нього в крові: старша сестра Тарана Людмила — письменниця, авторка прозових творів та поезій.
А народилися Людмила та Володимир на Київщині в родині сільських вчителів. Брат і сестра пов’язали свою долю зі столицею — там жили, там і вчились. Після закінчення київського Політеху Володимир працював художником-прорисовником на студії «Київнаукфільм», де опановував мистецтво анімації. Після цього тривалий час був співробітником Банкнотно-монетного двору Національного банку України.
Володимир Таран і досі малює українські гроші. Він — співавтор ескізів до банкнот 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень зразка 2003–2005 років. Ескіз його першої монети «Софіївський парк в Умані на Черкащині» 1996 року вибрав тодішній голова Національного банку Віктор Ющенко. Після цього було ще багато перемог та гран-прі на різноманітних конкурсах по всьому світу.
Таран часто вживає займенник «ми», маючи на увазі давню і плідну співпрацю з художниками Сергієм та Олександром Харуками. Ще у 1996 році вони організували мистецьку групу «АРТТРІУМ», у назву якої зашифрували натяк на те, що працюють художник «у три уми». Вийшла цікава гра сенсів, а у Тижня — не менш цікава розмова з художником Тараном.
— Пане Володимире, у 2026-му українській гривні виповнюється 30 років. Чи відчуваєте ви себе причетним до творення національної валюти?
— Я присвятив чимало свого продуктивного часу справі національної валюти. Як-не-як дев’ять років відпрацював на банкнотній фабриці. Тому так, почуваюся причетним (сміється).
— Свого часу банкноти для УНР малював Георгій Нарбут. Його ім’я увійшло в історію, ба, власне, саме про Нарбута кажуть як про «творця гривні». Вам не прикро? Не «ревнуєте»?
— Аж ніяк. Якщо ти продовжуєш справу, започатковану майстрами ще в добу Визвольних змагань 1917–1921 років, то це честь, а не привід для ревнощів. Ми із Нарбутом до певної міри колеги, тільки він робив своє, а ми з хлопцями — своє. Ви тільки подумайте: прожив Нарбут 34 роки, а який доробок залишив нам у спадок! І зараз від його набутку можна відштовхуватися, бо його шрифти й графіка є дуже впізнаваними й відразу відсилають до певного часу. Він — постать-маяк, на яку мимоволі орієнтуєшся. Як боніст Нарбут створив властивий питомий український стиль. Його напрацювання вже стали класикою.
— Після УНР був довгий період радянської окупації. Доволі символічно, як на мене, що тоді на аверсі кожної радянської купюри був Лєнін. Здається, такої практики немає ніде у світі, бо на різних номіналах зображують різних діячів. Над радянськими грошима сміялися у світі?
— Не сміялися. Якщо розділити ідеологію та ремесло, то з позиції ремесла це були добрі гроші… Був такий росіянин Іван Орлов, котрий ще у 1890 році винайшов так званий орловський друк — багатоколірний друк з однієї форми, що унеможливлювало підробку. Оцей друк і використовували під час виготовлення радянських грошей.
Коли я навчався у Швейцарії, саме радянські банкноти демонстрували нам як варті наслідування у техніці друку. Навіть ті-таки портрети Лєніна були зроблені дуже професійно — це я як гравер кажу. Ну але ідеологія є ідеологією, від неї нікуди не дінешся…
— Аж ось настав 1991-й, і Україна стала незалежною. Не оцінюватимемо зараз перші грошові одиниці — «купоно-карбованці», вважатимемо їх «пробою пера», яка передувала національній валюті. Чи пам’ятаєте ви, хто та коли саме озвучив думку, що Україна гостро потребує власної валюти? Чи був це Віктор Ющенко, який очолював Нацбанк з 1993-го до 2000-го?
— Я аж так високо не літав (сміється). Вочевидь, такі питання розглядали у владних кабінетах, і часто кулуарно. Наскільки я пригадую, не Віктор Ющенко, а Вадим Гетьман був ідеологом виходу України з єдиної рубльової зони. Він же обстоював і національну валюту, і був одним із тих стовпів, на який зрештою сперлася українська гривня. Віктор Ющенко підхопив і продовжив справу Гетьмана.
— Вам доводилося спілкуватися з ними особисто? І з Гетьманом, і з Ющенком?
— З Гетьманом ні, а з Ющенком — доволі часто. Причому він же був не тільки ідеологом гривні, а також займався відбудовою Успенського та Михайлівського соборів. І ми як художники були йому потрібні, бо з такої нагоди працювали над дизайнами і марок, і пам’ятних монет.
Одного разу Ющенко придбав на блошиному ринку печатку, за допомогою якої можна було наносити на папір те чи інше зображення. Віктор Андрійович загорівся: «Зробіть мені, хлопці, — каже, — екслібрис під цю печатку». Ну, ми зробили… Було кілька ескізів, він обрав один, і, напевно, досі цією печаткою користується.
— А чи ділився він із вами власними ідеями щодо того, як мала би виглядати гривня?
— Ні, все це він лишав на відкуп художникам, до якихось вагомих втручань не вдавався. Але, зрештою, йому на стіл вже лягали вивірені та «вилизані» ескізи, які проходили довгий шлях обговорень, тож зрозуміло, що на цьому етапі його все задовольняло.
У 2018 році монети за ескізами Тарана та браттів Харуків були відзначені як найкращі
— В одному з інтерв’ю ви казали, що перелік діячів, які мають бути зображені на купюрах, затверджувала голосуванням Верховна Рада. Чи знаєте ви, як проходили підготовка до таких голосувань? Чи доходило до сварок через ту чи іншу персону?
— Цього я не скажу, бо ми вже отримували готовий перелік осіб. Хоча я не думаю, що доходило до значних суперечок. Хто буде проти, приміром, Шевченка, який зображений на ста гривнях? Або проти Ярослава Мудрого?.. Можливо, пізніше почалися розмови «чому зобразили саме цього, а не того». Але це моє припущення, бо я до тих сфер не був запрошений.
— Гаразд, ось ви отримали перелік персон для зображення. Але ж Шевченко один, а художників багато, і у кожного своє бачення. Як ви змагалися за право малювати? Проводили якісь творчі конкурси на найкращий ескіз абощо?
— Починалось же все не у 1996-му, а у 1991-му, коли Україна стала незалежною. Тоді відбувалась, так би мовити, «перша хвиля» художніх пошуків. На початках був конкурс серед вузького кола художників, дизайнерів. Митці пропонували свої бачення нових українських банкнот без особливого занурення у таємниці банкнотної справи, у технології та захисти. Обирали якийсь ескіз і пропрацьовували разом із фахівцями, приміром, Canadian Bank Note Company.
В Україні ж тим часом наробили нашвидкуруч купонів чи то пак «купоно-карбованців»: ввели перехідну валюту, щоб поставити на власні рейки грошову систему та відірватися від рубля… Але купони — і тут ви праві — були таким собі ерзацом справжніх банкнот.
А потім, у «другу хвилю», прийшли ми — художники, які чомусь навчалися, щось уже знали про специфіку банкнотного виробництва … І ми вже були «підневільні», працювали офіційно у штаті Банкнотної фабрики. Конкурсів далі не було, дизайн став нашим обов’язком. Ми мусили прислухатися до вимог «керманичів», хоча і вміли відстоювати своє.
— Про навчання ще поговоримо. А поки питання про гендер. Купюра в 200 гривень — єдина, на котрій зображена жінка (Леся Українка) — вийшла у 2001 році. Перші номінали взагалі обходилися без жінок. Чому так?
— Часи були інші (посміхається). Наше ж суспільство розвивається, не стоїть на місці… В умовному 1996-му ніхто не думав, приміром, про інклюзію. Це зараз у нас пандуси тощо, а тоді всім було байдуже… Ніхто не говорив про права ЛГБТ, до яких ми зараз ставимося інакше, аніж 30 років тому.
Так само і гендерна рівність — ніхто в ті часи не замислювався про паритет чоловіків та жінок у зображеннях на купюрах. Це ж був пострадянський період, який звужував погляд на ті цивілізаційні досягнення, що вже існували на Заході. Тобто це «не зі зла», такі тоді були часи…
— Але якби у вас був карт-бланш на створення будь-якого жіночого портретного ряду на українських купюрах, кого ви зобразили б?
— Нам, тобто мені й братам Харукам, завжди хотілося піти від політики у мистецький ландшафт. І ми якраз обговорювали, кого з митців ми хотіли б зобразити. Одна з постатей — це Катерина Білокур, інша — Алла Горська. Щодо Горської, то була навіть підготовлена сувенірна купюра із її «Боривітром», яка, однак, так і не вийшла…
…А ви тим часом зверніть увагу на пропозицію нового ряду євро: там одна з тем — птахи. Уявляєте? Птахи! Ми цю ідею з птахами на купюрах просували ще задовго до того, як її затвердив європейський Центробанк… Тобто ми їх випередили.
Птах як художній образ — це взагалі ідея дуже цікава. По-перше, це символ свободи, незалежності, миру, тобто всього того, що зараз є дуже актуальним для нас.
По-друге, птахи як персонажі присутні у фольклорі, і в українському зокрема… То чому б, зрештою, нам не відійти від зображень політиків? Світ змінюється, формує нові цінності та смисли, пропагує нові підходи… Тут прикро тільки те, що нас знову випередили, й ідею птахів реалізують на євро. А могли б на українській гривні.
Птахи на єврових банкнотах. Поки що це лише ескізи. Таран вважає гідною ідею розмістити на грошах зображення птахів
— Тепер поговорімо про навчання. З 1994 року ви стажувалися у швейцарській фірмі De LA Rue Giori, де вчилися малювати гроші. Як проходило це навчання? Чому вас навчили? Або, можливо, якраз українські художники змогли чомусь навчити швейцарців?
— De LA Rue — це насправді британська компанія. Заснована вона давно і має давні традиції, спеціалізується на цінних паперах. А De LA Rue Giori — це вже, власне, філія швейцарців, їхній підрозділ. Так, вона надавала послуги навчання та підготовки фахівців. Чому нас навчили?.. Коли ти є графіком, то вчишся поєднувати ремесло банкнотної справи та мистецькі прийоми, адаптувати художній образ до технології спеціального друку.
Врахуйте і те, що йдеться про 1994 рік, тобто про час, коли ми не знали нічого про комп’ютери, а у Швейцарії нас навчали в тому числі й комп’ютерним програмам. Бо доти ми все робили вручну. Я гравіював зі звичайною лупою — уявіть!, — носом водив по мідному листу і збільшувальним склом у руках вирізав на ньому лінії. Я зараз навіть не вірю, що виконував таку важку й складну роботу. Пізніше з’явився мікроскоп, ще пізніше все це стало можливо робити вже на комп’ютері…
— А зараз — іще й із допомогою штучного інтелекту?
— Ну, ШІ не є замінником людського мозку, принаймні не в банкнотній справі. Це справа дуже кропітка й делікатна, яка вимагає зважати й на захист купюр. Тож ШІ мені не конкурент. Інколи я звертаюсь до нього, щоб він підказав мені варіативність композиції, але те, що він «радить», є, як правило, дуже примітивним. Хоча інколи й може наштовхнути на корисну думку.
Штучний інтелект ніколи не виходить за межі відомого. Він компонує з того, що вже було. Мистецтво все ж таки працює по-іншому. Будь-який художник прагне вийти за межі пізнаваного. І зробити це здатна тільки людина.
— Чи правда, що художники наносять на купюри таємні знаки, які засвідчують їхнє авторство? Чи наносили їх ви?
— Ну… так (сміється). Це нам якраз у Швейцарії розповіли про мікромітки на банкнотах, про які знає дуже обмежене коло людей.
— А навіщо вони потрібні художнику? Потішити самолюбство?
— Ні, це також захист від підробки. Адже той, хто береться скопіювати купюру, може відтворити в ній усе, крім ось такого мікротексту. Він зашифрований у найменших лініях купюри та є додатковим доказом її справжності. Ми інколи влаштовували між собою квести на пошук підпису: я, мовляв, зробив, а ти знайди. Хтось знаходив, хтось ні… До певного часу про це ніхто не знав, але наші наступники — вже після того, як ми пішли з банкнотної фабрики — почали зловживати такими криптограмами. Їх помітили, і виник скандал. Проте криміналу тут нема, така практика відома у всьому світі.
— Тобто НБУ про це нічого не знав?
— Ні. Але ще раз: це поширена практика, та й ми нічого забороненого не писали. Інколи якісь абревіатури, інколи якісь значки.
— А що «зашифровували» ви?
— Вписували лише свої прізвища, інколи окремі літери.
— Є таке твердження, що стабільною є валюта, котра має сім номіналів. Наприклад, американський долар представлений у таких номіналах: 1, 2, 5, 10, 20, 50, 100. У нас купюр значно більше. Але чи є це доказом ненадійності?
— Буває, що національну валюту дуже складно захистити і втримати від інфляції, тому — що поробиш? — доводиться вводити нові номінали. Зараз у нас виходять з обігу паперові гривні номіналом від однієї до десяти, але це нормально… Зрештою, у кожної країни свої принципи організації того, як функціонує грошова система.
До речі, знаєте, як заведено у китайців? На їхніх грошах не мають зображатися якісь руїни (навіть історичні), не повинно бути старих людей — тільки молоді, здорові й усміхнені. І ми це почасти перейняли, відмовившись від «старого» Шевченка і почавши зображувати його молодим. Щось у тому таки є, хоча б з погляду естетики. Дизайн мусить бути максимально позитивним і життєствердним. Але я не дуже вірю, буцімто фінансова система залежить від малюнку на банкноті, кількості номіналів в обігу тощо. Тож усе це досить умовні речі…
Вертикальна банкнота, створена Володимиром Тараном
— На тлі знецінення української валюти ухвалюється рішення перейменувати «копійку», якої в обігу не залишилося взагалі, на «шаг». Відомо, що таку ідею дуже лобіював Ющенко, але, за всієї поваги до нього — чи не запізно це зроблено?
— Я сказав би, що історична справедливість завжди важлива. Тим паче що в обігу залишаються 50 копійок, які можуть бути замінені на 50 шагів. Затрат тут нуль, тож зробити це варто. До речі, в часи УНР не встигли викарбувати копійки, але зберігся опис, як мала б виглядати така монета, її аверс та реверс. У мене була навіть думка зробити «уенерівську» копійку у стилі Нарбута чи Кричевського, я накидав тоді два відповідні ескізи, в обох стилях. Було б справді цікаво відтворити монету за описом і у такий спосіб повернути свою історію. Але ідея, на жаль, не здобула підтримки.
— Зараз ви більше створюєте ескізи монет. Вам така творчість цікавіша? А як же ваша новаторська вертикальна банкнота, яка була єдиним подібним витвором?
— Створення банкноти — процес завжди більш трудомісткий і складний, ніж створення монети. І завжди є люди, які можуть «зарізати» твій продукт уже на виході. З трьох моїх колекційних банкнот вийшли дві: вони мають захист і всі ознаки «справжності», ними, звісно, можна розрахуватися на касі супермаркету, але призначена вона передусім для колекціонування. Чому третю банкноту «призупинили»? Я не знаю. Якщо відповідальні особи ухвалили таке рішення, то щось їм доводити — справа марна.
А з монетами простіше. Там процес менш затратний, монет випускають більше, та й тематика у них розмаїтіша. Це прекрасна «гімнастика» для розуму. Додам, що стилістика монет останніх чотирьох воєнних років дуже змінилася. У нас почали підтримувати напрям, який зараз представляють литовські та латвійські монети. Вони лаконічні, але дуже цікаві. Прекрасний баланс форми та змісту — і саме в цьому стилі мені хочеться працювати.
— Ваші монети, тобто авторства вашого і братів Харуків, часто займають перші місця на конкурсах. А загалом ви створили близько 400 ювілейних і пам’ятних монет. Чи пишаєтеся ви собою? Чи відчуваєте, що ваша місія виконана?
— Чи виконана моя місія, мені важко сказати. Роблю, бо… роблю. Роблю, поки можу, поки маю сили. Крім того, у мене такий дивний підхід: що більше мене б’ють, то більше я працюю… Якби тільки гладили по голові, було б менш цікаво, була б якась стагнація…
— А хто ж вас б’є? Нацбанк?
— Туди інколи звертаєшся з якимись ідеями — й стикаєшся з цілковитим нерозумінням, із чим ти прийшов. Але минає кілька років, а інколи й десяток, і потім до ескізів, які ми з братами Харуками створили, повертаються. І вони приймаються, причому «на ура». Виходить, що суспільство має дозріти до бачення, яке вже пропонували митці. Спочатку мене це дратувало, а потім я звик. Тепер інколи просто дістаю із «загашника» те, що там «відлежалося» і готове до сприйняття.
— У Японії ви двічі займали призові місця і їздили туди на вручення гранпрі. Чим ви змогли вразити японців і що скажете про їхню валюту?
— Ми вразили японців працездатністю. Показали тільки частину того, що ми робимо, і вони були шоковані. Бо як можна займатися одночасно і тим, і тим, і цим? Вони займаються тільки чимось одним: наприклад, тільки монетами, банкнотами чи марками. Їх це годує, і вони задоволені… Ми на їхньому тлі — фахівці широкого профілю. Тож нам вони сказали таке: «Ви, мабуть, надзвичайно багаті». На що ми дружно розсміялися…
А валюта у них цілком звичайна… До звичайного я швидко звикаю, тож потребую чогось цілковито нового. При тому що створення банкнот — це дуже консервативна галузь. Візьміть хоча б американський долар — чи сильно він змінився за роки й століття? Аж ніяк. Тому цікавим для мене є те, де закладено хоч якісь новації. Як, наприклад, у норвезьких купюрах.
— А взагалі наскільки Україна оригінальна щодо дизайну монет? Чи відстаємо ми тут від світових тенденцій?
— Я не сказав би, що ми відстаємо. Але зараз технології створення монет пішли далеко вперед, а йти в ногу з цими тенденціями — доволі затратний процес. Втім, з погляду класичного дизайну монет ми тримаємо цілком гідну марку.
— Ваша монета «Копання картоплі» чомусь викликала різку критику, хоча вона дуже оригінальна. Чому її не прийняли, як ви гадаєте?
— «Копання картоплі» входило в одну невелику серію, де, окрім цієї монети, були ще «Спадок» і «Колесо життя». Самому мені вони подобаються. Є у мене такі станкові роботи, які надалися до створення ескізів цих колекційних монет. Виконані вони у техніці «писарель». А «писарель» — «писанка» плюс «акварель».
Монета «Спадок» з мінісерії, якою особливо пишається Володимир Таран. Художник каже, що виконав цю монету у техніці «писарель»
— Виходить, ви, як і Іван Марчук, винайшли власний стиль? Тільки у нього «пльонтанізм», а у вас «писарель»…
— Ну так… Отож, були відкарбовані такі монети… Мені вони симпатичні й за технікою, і за художнім виконанням. А чому люди їх не сприйняли?.. Та тому, що просто не зрозуміли. «Ми космічна нація, ми он які ракети робимо, а тут архаїзм, копання картоплі», — говорили навіть депутати ВР.
Але ця монета — не про картоплю, а про любов. Люди, коли переселяються з міста в село, першим ділом садять картоплю. Тільки на другий рік у них з’являються помідори, а потім — квіти. Але спочатку — картопля. Ми — землероби, і нічого в тому поганого не має. Звісно, ми можемо і ракети зробити, і безпілотники. Але у нас усе крутиться навколо землі, чорнозему. Бо картопля — це про любов, про любов до землі, одне до одного, про любов чоловіка до жінки…
— Ніколи не думала, що картопля — це про любов… Але розкажіть насамкінець, яку монету мрієте створити?
— Кінетичну. Тобто таку, де у звичайну двомірну монету вставлено капсулу, де щось рухається, міняє сюжет… Наприклад, пісок. Або щось інше, здатне до руху. Складність тут полягає, звісно, у виконанні. Тож працювати є над чим.
