Не мертвим, а навіки живим
Треба сказати, що все, що згодом перекипіло в Незалежність, – як Імпульс, як Сила незгідності, невдоволення, як творення чогось нового, – поставало навіть не в Спілці, (тим більш не в дисидентському, змордованому тюрмами, під постійним наглядом КГБ і повсюдних стукачів, середовищі) а в кімнаті Заввідділом поезії, зліва од дверей, на третьому поверсі видавництва «Дніпро», неподалік од Золотих Воріт. В дисидентах була незгода, та не було пасіонарності; деякі боялись тіні, деякі говорили телячим голоском, деякі ричали, непримиримо озлоблені, але достатньої творильної Енергії ніхто не мав, це було б видно по тому, що він писав. І скільки писав. Пише завжди вона, Енергія, вона ж і творить. Творення без Енергія більша нісенітниця, як без потенції любов. Другому навчились, першому, без Енергії Любові, не навчаться ніколи, з неможливості такого в принципі. І те, що потім Україною брались правити, творити творильні кастрати, нездалі породити жодної живої Ідеї, Істини, мертводухі облесники, що особливо подобається жінкам, балакуни солодким голоском про любов, і дозволило їм просрати все. Невдоволених, як тільки підгризало в шлунку, ставало все більше, та це не було невдоволенням мозку, Ідеї нового. Письменник не може бути вдоволеним, якщо він довольний, він не письменник. Але таких було мало. Нескінченно мала величина. Я приходив в «Дніпро», в ту кімнату, коли надовго приїздив до Києва. Там укладались перші публікації для альманаху «Вітрила», там добирались оповідання, статті, поезії для закордонної ще «Сучасності», там, в сизому люльчаному диму, в зблиску чарки, в стукові пляшки об паркетну підлогу, бо розливалася з-під стола, в читанні віршів, написаних вчора, щойно, з невигаслим ще Вогнем, в нових знайомствах і творчій приязні, яка буває лиш раз, в юності і на зламі епох, акумулювалась та творча Енергія, яка і виплеснулась потім на вулиці. Римарук був одною з ключових фігур покоління. Те місце біля Золотих Воріт, те Золото Вогню невидимого, що знебесніло звідти… Це може видатись дивним і невідповідним усталеній правді, але така Правда Бога, вона не питає в неї права на Правду: все зачиналося з наших зустрічей там. З Енергії, яка там акумулювалася, і яка стала поштовхом до подій. Колись там заміряють її фон, вона нікуди не дінеться. Зараз приладів для цього нема. Це потвердить думку, хоч вона і не потребує її. Я знаю від Того, Хто зводив нас всіх. Мислене народження Ідеї нового, відмінного від комуноСССР, належить трьом – одного вже нема15, інший маловідомий, третій – доносить цю Істину від Бога. Нове було породжено з думки трьох людей. Повторюю те, що було Сказано з цього приводу Богом. Незгідних також переадресовую до Нього. Коли зустрінетесь, підтвердить. Немає причин, як приховувати, так і нахвалятись Істиною. Інструмент не більший Творця. Добре пам’ятаю тих двох і себе тоді – нічого особливого зовні. Недолюблювати ту систему у нас було достатньо причин. Ми всі були ізгоями без найменших перспектив; ми всі були не од світу, що й потвердилось життям, за винятком одного, того, кого вже нема. В пізньому віці, вже після Незалежності, він мав сім’ю. Вони всі були дотичні до літератури. Я ніколи не назву цих імен, щоб не творити навколо них ореолу. Нехай думають так, як прийнято. В цьому випадку буде справедливим: блаженні, хто помиляються. Так буде краще. Недолюблювати – це дуже літературно сказано. Ми не мали майбутнього, в тих умовах, в тій системі, жодного місця; ми не найшли себе ні в тій, ні в новій, духовній копії попередньої; вже правлять онуки тих, що відпихали нас тоді і перекрили все. Справа не в ненависті – енергія ненависті, як низька частота не породжує нічого – справа в сильному надбажанні нового, як виходу всім, в здібності лобного мозку формувати мислеобраз, інформу. Справа в дарові творця. Ті двоє також були початкуючими літераторами. Як це відбувається в дійсності, як Енергія Думки, Слова, сильного бажання переростає в реальність, стане зрозуміло в майбутньому. Факт Бога є фактом: все поставало з мислі і акумуляції, а ніяк не інакш. Події є проекцією уже сформованої інформи16. Безпосередньо перед самою Незалежністю відбулася акція, якій приділили політичну увагу, але вона несла іншу, енергетичну, складову, і стала Іскрою в кімнату з газом. Потім у Незалежності зайшлося сотні батьків – усі самозванці.
Нове творилося з творчого середовища, з чистих потенційних творців, як правило, письменників, наділених творчою Енергією. Без неї ніщо нове й значне, в принципі, неможливе. Нове не робиться бухгалтерами й економістами, технарями і науковцями, партфункціонерами мертвої системи; в них неробоча творильна зона мозку – вони нічого стратегічного створити не можуть; пи..діти можуть, скільки завгодно, створити – ніколи. Кам’яна сокира. Ця істина майбутнього зараз нісенітниця. Але це говорить тільки про правдивість Істини, а її бачення як нісенітниці – на очах сліпих. Нісенітниця, що все зробили ті, хто прибилися на розбір шапок. Коли, в дозволений момент, тільки й потрібно було правильно проголосувати у ВР. Комуністи – їх з кегебістами була абсолютна більшість – проголосували з переляку, що їх судитимуть за підтриманий путч ГКЧП, а решта, що розкриються їх зв’язки з КГБ. Пилина не спала ні з тих, ні з тих. Натомість їх засипало золотим дощем всього радянського багатства. За два дні до того17 я написав заяву проти ГКЧП, – її підписали декілька молодих, в т.ч. Цибулько, Римарук, Лавренюк, – і пішов від Кулінарки на гору, в Спілку, збирати далі підписи. На вулицях і там не було ні-ду-ші: ні кгб-трибуна Яворівського, ні кгб-закладуна Павличка, ні яскравого, дорогого нашого, Івана Федоровича18, ні всіх інших ікон президій того й подальшого часу. Нікогісінько-нікого. Це було 23, початок 24 серпня. Коли у Москві зіграли відбій, всі раптом знов стали героями, з’явилися серед окрилених мас і орлами по їхніх мітингоспинах злетіли знов на трибуни, в президії, на сцени. В період 22, 23, початок 24 серпня 1991-го Київ, Хрещатик був спорожнілий, як одна покинута траншея. Нас, тих, хто ждали танків Варєннікова, було під Кулінаркою п’ятеро: художники Соловйов і Кошляк, Цибулько, Ульяненко і я. Дуже рідкі перехожі заскакували перекусити – котлету й каву – і різко зникали. Ніхто, не затримувався, хоч завжди там гайдабурила осіння зграя вічно неприкаяних митців, журналістів, стукачів і просто доходях. Тюрма й дурдом на пересилці. Тоді – нікого. Ті дні я пам’ятаю краще від вчорашнього, дні, які поміняли історію, дні, завдяки яким одні пішли у невідання, а так мало причетні стали героями. 24 вечором ми обмивали подію в «Півнику» біля стадіону «Динамо»19. Вже було велелюдно й тісно, на вулицях – гуляння. За одним столом, ближче до дороги, були Римарук, Герасим’юк, Соловйов, Цибулько, я. Народ все прибував, яєчні з шкварками, білими грінками й сардельками все меншало. Ігор курив люльку з ароматним тютюном, набиваючи її з пачки, і був, як завжди, стримано веселим, тільки в очах додавалось блиску. «Наливай, старий», казав мені. Посада дістати в будь-який час закріпилась за мною надовго. Тоді гроші не значили нічого, значило достати. Знати підхід до грузчиків в гастрономі, барменів, стражників під рестораном. Прийти з пляшкою означало більше, як зараз з мільйоном. Ігор курив і не хмелів. Випити міг багато і ніколи не бути п’яним; чим більше веселилась компанія, тим більше мовчав і дививсь, як з висі, с короткочасності свого життя. Десь по десятій вечора, добряче на газах, ми з Цибульком завалили до Марти на Карла Маркса – передати їй підписану заяву на «Свободу», вона була кореспонденткою її. Там, вальяжний, в славі опозиціонера, сидів у кріслі Дмитро Понамарчук, тоді наближений до Чорновола. Заява вже була неактуальною. Я стільки потратив часу на пошук і вговорення підписантів …Ніхто всерйоз не розумів, що сталося. Раділи, що провалився путч, і нам з Цибульком потрібно було валити далі. Щоб десь прибитися на нічліг. Нам там були не вельми раді. Куди б ми не приходили, Цибулько ставав душею компанії. Всі переключались на нього. Його втихомирлива, ведмежа аура всіх примирювала, агресія вивітрювалась, всі починали жартувати і підколювати, він хитролагідно посміхався, як гігант-дитя. Та в той вечір ми були лишні. Я забрав з холодильника нами принесену половину півлітри, Володька, вже роздобрілий, не хотів іти; я витяг його з лабет Свободи, злий на неприйняття заяви, на марно потрачений час, і ми пішли в ніч, не знаючи, що вона триватиме подосі.
Десь в 85-му, в Інституті літератури, пам’ятаю обговорення прози Микитенка і Медведя. Олексій читав напам’ять своє оповідання «Коли сивіє каміння» – про голод. Страшна крамола тоді. Здається, так і не видане потім. Ті, хто потім стали демократорами, все вислухали, все зрозуміли, всі принишкли, ніхто нічого не сказав. Щоб сказати потім, куди треба. Унікумів, що могли читати напам’ять сторінки прози, поезії, я знав декілька. «Володя, почитай», казав Загребельний за широким, гостинним столом у Кончі, і Сизоненко, одсвічуючи масивною лисою головою, читав Коцюбинського, Л.Костенко. Було йому тоді за вісімдесят. Суперпам’ять він отримав після поранення в голову й місяця коми в останні дні війни. Зараз молоді, з двома дипломами, здорові, як бугаї, гидують вчитати сторіночку, «гулюва булить». Гроші в ній підраховувати не болить. Дещо пізніш запам’яталася така сцена в Спілці письменників: на зборах, де висувався кандидатом в депутати Вєрховного Совєта СССР Гончар, Олексій Микитенко знов вискочив, як Пилип з конопель:
– Олесю Тегентійовичу!
– Дозвольте Вам дати доручення на з’їзд.
– Будь ласка, Олексію, – прозвучало від Президії.
– Олесю Тегентійовичу, поставте, дуругий наш, там питання про керівну роль партії. Чи може пора її відмінити ? І ввести, врешті-решт, багатопартійність?
Тут в залі запала тиш, немов оніміло саме повітря, немов воно стало аміаком і кляпом забило роти. За мить оговтавшись, зірвався в президії Павличко, ще хтось, всі разом щиро і полум’яно заприсягалися в любові до Партії, в одностайному засудженні провокатора. Всі. Ніхто не підтримав відповідної заяви. Це так вони любили волю і незалежність. І фарс, що й дотоді був нудотним фарсом, став карикатурою на фарс. Потім з ЦК КПУ їм була спущена вказівка: заснувати Рух за перебудову комуністичної партії України. Після зборів одного з старших і відомих тоді прозаїків спитали, «ви там були?», «я в сумнівних акціях участі не приймаю», голосно, на весь вестибюль Спілки сказав він. Потім за перебудову й за партію скоротили і вийшов Народний Рух. Перші установчі документи я сам бачив, коли після Путчу трусили ЦК Комсомолу, нині МЗС. Так само створювалися інші, керовані КГБ-КПСС структури, партії, банки, все. На з’їзді Руху у 89-му, Павличко в ролі Наполеона, з наглістю старого закладуна трибунив:
– Якщо ви будете кричати регламент, то можете вставати і йти додоми. Я хочу вам сказати, що Леонід Макарович телефонував мені і Драчу напередодні, і займався нашими організаційними справами. Мене тут учора звинуватили, що 99% нас за КПСС. Я говорив і зараз скажу: ми за співробітництво з Партією. Цей Секретаріат, який ми обрали, і газету, яку постановили назвати народною, ми без співпраці з Партією, не зможем зрушити. Якщо ви проти, то вже можете йти, або ми підем. Мене з Леонідом Макаровичем ніщо не зв’язує, тільки те, що я йому даю слово, це вже традиція… Товариші, я дякую Леоніду Макаровичу за його виступ. Ми тут зібралися і створили Народний Рух. Ми хочемо співпрацювати з Партією, її кращими силами, і, конкретно, з Леонідом Макаровичем Кравчуком20.
Коли я бачу лицемірство нинішнє, цей трагіфарс під личиною свободопатріотизму, я бачу його через призму того, з відстані літ, і цей є найгіршою проекцією. Трагіфарс кривляк не взявся на порожньому місці: його вдобрили своїм лицемірством всі кгб-незалежники, всі комутанти, як добре сказав один із них. Тих, хто не були ними, були одиниці і їхня поодинокість не стала критичною масою. Тих, хто як всі, був легіон і вони, в гризні за владу, за місце у ВР годівниці – інших вже не було – всіх їх відпихнули, розтоптали й знищили. І тим, що пропихали себе, покоління гнилодесятників, одпихнуло одібраних Богом і пропихнуло тих, хто були добрані сатаною. Кожен чтить тепер себе патріотом. Коли стало модно, чого б ні. Будьте ласкаві сказати: а де і ким ви були з 80-го по 91-й? Як і чим посприяли цьому. Торжеству патріотизму. А то за стіл є всі, а принести, хто? Який ваш внесочок у свободу і Незалежніть? Га? Я щось не чую. Коли робилося Все, вас не було, а коли зробилося, ви прибилися – і стали вітями, петями, юлями, мулями, шоблами навколо вас, облесниками у вишиванках, це ж нічим уже не загрожувало, показний патріотизм. Я пам’ятаю Перший Збір КУНу21, перші збори всього. Я пам’ятаю, де були офіси партій, товариств, опозиційних видань і атмосферу там. Ви щось розкажете про це? Ви, хто стали її іконами, проясніть, звідки ви взялись? Лжеспасителі України. І лжеспасуни, що облестили її, стали вбивцями колись обнадієної країни.
Який ваш стосунок до народження Держави, який ваш внесок? Вся ця комунолепра, вчасно переповзши з системи в систему, з годівниці до годівниці, тільки повнішої і з дорожчим харчем, вся ця гниль, що потім розпродала значну економіку світу і віддала за спасибі атомну зброю, понині сіяє світочами на збіговиськах-конференціях, сяє діамантами запонок в білосніжних сорочках, щось лепече про неньку і свою люпов, вся ця діамантова лепра, порушивши ядерний світовий баланс зробила неуникною війну з переходом в атомну. Із них, переляків з пелюшок, були такі політики й далекозорці, як із заячих бібрахів кулі. Їх пхало і пропихало одне і те ж відомство, і це зрозуміло кожному, хто жив тоді. Цілковито залежні, цілковито підконтрольні, прозлодюжені наскрізь, незалежні тільки від совісті й співчуття народові, вони поробили себе батькунами Незалежності і подосі жирують на її шиї. Де ви були тоді? Легендуни свого патріотизму, героїзму й історичної ролі. І де тепер ті, звідки все починалося: письменники, журналісти, критики, мовознавці. Їх ніхто не знає і не пам’ятає. Бо вони ніхто в цій – своїй – Державі. Такого антидобору, пропихання одних, ні до чого не годних, тільки улесно брехати, обіцяти й красти, і відпихання інших, чесних, совісних, здібних, богобоязних, навряд чи бачила історія. Цей антидобір, гіршого з гірших, найпідлішого з підлих, і призвів до засилля держбанди, яка представляє себе Державою. Будучи геноцидарнею народу і всього кращого в ньому. Їх несправедливо звинувачують в корупції, поборах. Це неправильно. Це все одно, що винуватити лиса в тому, що він душить курей. Вовка – що загризає диких кіз і овець. Це природнє право в природньому світі. Без страху Бога. І правильно роблять, що потім нагороджують себе званнями, грамотами, орденами. Мільярдами з держказни. Це ми дурні, що дали їм обдурити себе і ввірити їм, лисам у хліві, над всією птахофермою владу. Це ми, а не вони, передали їм свободу і Незалежність у приватну власність. Тепер вони галдять від свободи ймення, а від тих, хто її робив, не зосталося і наймення.
Коли міняється система, необхідно різко змінити всю правлячу верхівку, весь панівний клас, всіх представників мертвої ідеології. Це суто медичний процес. Для цього й була задумана люстрація. Яку перетворили в профанацію. Тепер ті, хто збиткувалися з мене й винуватили у виклику війни, сміялися, знущалися, «а хто буде визначати? ти хто такий», з піною кричать про люстрацію. Вони визначають її. Все перейменувати, всіх руйначів країни зберегти недоторканими. Колишні комуністко-комсомолки прозріли під бомбами. Збільшення бомб може взагалі призвести до просвітлення. Зовнішня люстрація є збереженням влади Зла. Потрібно Зло прибрати. Від Зла очиститись, та це не входить у плани Зла. Якщо при зміні системи вчасно не буде змінена правляча верхівка і панівний клас, якщо віджиле, мертводухе, старе перелізе в нову систему і буде мімікрувати під неї, і перехопить процес оновлення, новій системі, устрою хана. Це тіло з трупною кров’ю, мертвим духом. В людині є система блютуз: все, вписане в її інформаційній людині, вона передає людям. Дух інших неусвідомлено копіює її. І вони стають такими, як вона. Це дозволяє отрупаторам отрупнити все. Ціна їх влаштованого життя, смерть нового. Люстрація, яка мала на меті наповнення влади чесними людьми, тим і вадила безчесним, кому влада і держава були засобом існування. Ніяка країна їм не боліла й не була потрібна, інакше як для паразитування. Ціна їх панського життя – смертельна загроза державі. Вони влаштувались, облаштувались, пристосувались, виріс цілий владний клас, загинуло те нове й краще, що передбачалось. Тепер люстрація – як мертвому припарки. Мертве завжди підміняє суть профанацією. І все, що воно робитиме, буде нею. Справжнє робиться чистим помислом і горінням Бога. Саме цього в ньому і нема.
Тепер, коли кияни обурюються, «в Росії всі однакові: що путінці, що непутінці, нас бамбят!», дозвольте спитати вас:
– Чого ви не говорили цього сорок років тому?
Чому мені в Києві з 79-го, 80-го всюди казали, «гаварі, скатіна? па чілавєчіскі?»
Знаєте скільки, ні?
Мільйони раз.
Бог і послав їх, витрусити душу.
ЦЕ Його Слова, а не мої фантазії. В усіх інших випадках Бог діє по тому ж принципу: десь хтось волає про справедливість, десь хтось терпить горе, нещастя, приниження, образи. Страждає. Мучиться ні за що. Бог прийде і витрусить душу. Затямте всі.
У 89-му, після гостин у мене біля Будинку кіно, ми пішли прогулятись Хрещатиком, і вийшовши з переходу, навпроти Басарабки, Кононович затягнув, «Степан Бандера, він на чужині, він повернеться, звільнить Україну», був вечір, малолюддя, нас ніхто не здав. Але ніхто й не підспівав. А потім р-раз – і всі стали патріотами. [далі буде]
15 не Римарук
16 Інформації у вигляді Форми.
17 Я пізно приїхав в Київ.
18 Драча
19 Зараз Лобановського
20 «Три дні весни вісімдесят дев’ятого» Київ, 2000.
21 Конгресу Українських Націоналістів.