Не мертвим, а навіки живим
Ніколи цього не говорив. Я в національному русі з 80-го. В діаспорі кажуть визвóльному, з наголосом на передостаннє о. Хто не був, не проходить тест, як на паляницю. З тих, кого пам’ятаю з тих пір, в живих одиниці. Ніяк не відзначені, нічим не нагороджені, цілком безвісні. Що надзвичайно похвально: Сам Бог ходив у сірій накидці, що означає непримітність1. На небесах це вищий ранг Заслуги. Коли геройство відзначене, воно перестає бути геройством. Зараз ніхто не пам’ятає, як поставала Незалежність, якою була обстановка в Києві й Україні у 80-х, без неї не було б 90-х і всього, що маємо нині. Дозволю собі нагадати деякі пункти. Ідея України як такої виношувалась в двох середовищах: творчому й студентському, Спілки письменників і КДУ, і звідти ж і переросла в реальність. Всі, хто думають, що вона виросла з комуноВР і кедебізованого дисидентства, можуть вірити в цей міф вічно, але міф не дійсність. За одну підозру в нацсимпатіях студентів Київського університету, педінституту ім. Горького виганяли з комсомолу і відраховували. Тим назавжди викреслювали з життя. Десятки вбитих таким способом сьогодні нікому не відомі й не цікаві. Творче середовище Університету, світле ідеалістичне студентство, ще не понівечене життям, було ретортою майбутнього. При видавництві «Молоді» діяла літературна студія, з якої вийшло багато прозаїків, поетів, критиків. Її вів сліпий, зрячий душею, поет Забаштанський. Там плекалося майбутнє поповнення СПУ. Я приятелював, як молодий поет, з деякими із них. Київський університет, студія «Кобза» були не посиденьками для дипломів – чимсь більшим. Школами творчості. Аурою творення. Та, незважаючи на це, нагляд і жах там стояв циклопічний. Студенти приходили з занять і боялись говорити в кімнаті. Весь Київ, як і вся УССР, були яро комуністичні і російськомовні. Достатньо було слова на вулиці, щоб на тебе дивилися, як на ворога народу. Діти, що приїздили з села, не зразу піддавались дресурі; деякі, найбільші виховані, учительські діти, говорили й вели себе так, як їх привчили вдома; один мій приятель, заходячи в трамвай чи метро, з усіма вітався, схиливши голову, «доб-ри-й день», «ішо адін прідурок», думали всі. Більшість недавно перебралася з українського села, але так само ненавиділа його, як і російськомовне місто. «Гаварі, скатіна, па чілавєчіскі», чув я на свою адресу з перших днів у Києві. З літа 79-го. «Гаварі па чєловєческі», протрималось потепер. Всі, хто не очєловєчівся, виходило нєчілавєк. Де і коли ще була така сегрегація? Притім самими себе. Бо легше, як виявилось, людину з первісного племені навчити митись, носити костюм і краватку, ніж українця говорити українською мовою. Я сорок п’ять років б’юсь над цим і нічого не виходить. Ті, хто зараз пошилися в патріоти, скрізь – в мусарнях, приймальнях, судах, прокуратурах, у всіх держзакладах української РСР – на українське слово, на свого громадянина, реагували саме так. За одне читання праці Дзюби2 – навіки з інституту і життя. Всім, навіть самим вихованим, це дуже скоро ставало зрозуміло – і на все життя. Тотальний страх КГБ – це вам не мамині пиріжки. Це берієкраїна, де все трималося на одному, страхові КГБ. Дорога до успіху вела також через КГБ. Всі також це знали і в міру підлості користувались. Тому «гаварі по…» нікого особливо не дивувало, це було так, як сказати солдату «підрівняйсь!», всі знали стрій і не вибивалися з нього. В сім’ях українських письменників, єдиних, як і вчителі мови, носіїв її, діти й жінки говорили російською. За що їм було дуже соромно. З нами вони одні, а вдома… Тих, хто вибивалися з строю і наривалися на гнів системи, не-бу-ло; не-було-ло-дур-них, як тоді казали. Рішуче незгідних були одиниці. Готовий на Страшному Суді потвердити кожне слово. Коли система захиталася, заметалися і її, найбільш хитрі, пристосуванці. І всі вони, з ситих, холених, червоних годованців, за рік-два пожовтіли й поблакитніли. Потім, всі тридцять років, перебігали з партію в партію, з банди в банду і спасали народ. Сегрегація за мовною ознакою і зіграла з УССР злий жарт. Зведене на страхові КГБ, а не страхові Бога, нежиттєздатне. Людина завжди вибере корито, окрім Одиниць. Але одиниці і вирішують Все. Все, над чим чиниться несправедливість, врешті впомірнює Бог.
У 1983-му, через друзів-студентів, познайомився з молодими письменниками – Олексою Микитенком, В’ячеславом Медведем – вони друкувалися, мали книги і публікації. Дещо пізніше познайомився з Михайлом Саченком, геніально поетичним і геніально забутим поетом і режисером. Потім я знав майже всіх поетів, з усіма спілкувавсь, але такого, абсолютного генія в поведінці – він бачив поезію у всьому і так само жив, і говорив нею – більше не було. Він належав до покоління постшестидесятників – Воробйов, Кордун, Григорів, Ілля – розтоптаного і викинутого з літератури покоління. Саченко ж познайомив мене з Дзюбою, коли в нього вийшла перша книжечка «Осінні вогнища». Він фанатично, як той, хто ждав побачення десятиліття, читав з неї вірші. Ми понесли її, як революціонери бомбу, Дзюбі. Зустрілися на Ярвалу, біля будинку актора, у Дзюби, я запам’ятав, була суха і лагідна рука. За якийсь час у «Літературній Україні» з’явилася велика стаття про вогнища Саченка. Я добре знав їх усіх, покоління викинутих з літератури, а потім і нове, покоління 80-х. Вони збиралися на каву в білих маленьких філіжанках, в кав’ярні зліва од Прорізної на Хрещатику, і подовгу спілкувалися там, уже на вулиці. Саченка молодші не приймали; на викинутих лежала назавжди печать ізгойства. Ніхто не хотів ламати із-за них життя. Нове покоління вело себе дуже важно і серйозно. «Граются в класиків», казав Саченко, ми стояли осторонь. Шкляр писав з нього одного з своїх героїв, генія. В мене він проходить в оповіданні «Назавжди від моря»3. З Шклярем познайомив Микитенко, в зимі наступного року, на Хрещатику, напроти виходу з метро. В чорному лайковому плащі, в шапці з золотистої фредки, з грубим чорним волосям з-під неї і темно-карими очима, всім статним виглядом і стриманою зверхністю він нагадував половецького хана. Доти я знав його з оповідань і книг. Пізніш, коли взнав його ближче… це був лагідний, захоплений рибальством, залюблений в прозу Григора Тютюника, як і багато тоді, непристосований до вуличного життя й обставин розвалу СССР, чоловік. У мене на той час було 11 років бездомів’я і пів Союзу за плечима. Там я переспілкувався з понад мільйоном людей, там розпахнувся дух, і так з мене вийшла подобизна письменника. Хто залишився в Києві, там і зачах. Їм не хватило живого досвіду і відкритості на письмі. Київ, сам по собі, дуже закрите місто. Закрите сприяє закритості і, таким способом, приземленню й смерті будь-якого таланту. Ми приятелювали з Шклярем короткий час упочатку 90х, коли він був бездомний, як і ми, більшість молодих тоді: Царинний, Григорів, Цибулько, Лавренюк, Ульяненко, який прибився до Києва дещо пізніш. Я пам’ятаю його в білих, давно зношених, подертих кросівках, під Кулінаркою. «Хто це?», «Улян», «а-а». Він так і помер на подертому матраці, в квартирі, яка з дивних причин відійшла дільничому. Його перше оповідання в «Слові», про Афган, я показав Римаруку і потів вговорив друкувати його повість в «Сучасності». Римарук довго бився над нею, але відредагував і надрукував. Без його подвижництва в літературі, в «Сучасності», в ній би не з’явилося і дещиці імен, які зараз на слуху. В літературу приходили непідготовлені, невлаштовані, розхристані люди, їх доводилось правити й редагувати. В «Сучасності» я друкувавсь ще закордонній, передав Римарук. Вперше я бачив його на читанні поезії в магазині «Поезія» на Постишева4. Проскурня, ще не в ялових чоботях, вів той вечір. Ігор читав стримано пристрасно, яким і був у житті. Він був першим з молодих поетів тоді. Я не осмілився підійти. В році 88-му, в часі заборони спиртного, маючи частину Союзу за плечима і впевненість, як танк, я зустрів його в кінці довжелезної черги, що обвивала гастроном на вулиці Червоноармійській. Червоноармійці в полоні змія стояли покірно й терпляче. Вже смеркало і моросив дощ. «Ти Римарук?», «да», «я молодий письменник і можу взяти», «да?», не повірив він, «тобі скільки?», він сказав, я зайшов, пройшов позв довжелезною, як у мавзолей, чергою, «мені треба», твердо сказав крайньому. Взяв і виніс. «Я спішу на вечір у Спілку». «Не пити ж на вулиці, зайдім до мене». Я знімав кімнату біля Будинку кіно. Куди підселив Саченко. Для прийому гостей у мене завжди стояв напохваті ящик сухого вина. Ми пригубили і відтоді були друзями до останніх його днів. З ним ми були на перепоховинах Стуса, знаковій тоді події, на поминках в квартирі на Комінтерна5, в квартирі Галі Стефанової6, там я взнав ближче Голоту і Мовчана, «хлопці, тільки не куріте, у Павла астма», казала вона, і ми виходили, повні гіркоти, і курили в коридорі. Мороз стояв на душі від невідомості і туги; не пилось і не їлось. Чернілевський зняв довгий матеріал про перепоховання, як їздили в табір, відкопували труну. Він передав Ігореві касету. Переглядаючи її, в нього вдома, ми вглушили з пів банки спирту, це інакше бачити було неможливо. І це все висіло тепер над нами. Якось зранку, в квартирі на Оболоні, дивлячись в мглаве осіннє вікно, він сказав, «я не розумію, як воно ще тримається», «ти про що?», «про все». Дуже скоро всього не стало, Слово назавжди є. Різко обдарованим був Шакула7. В кабінеті слідчого я тримав в руках тесака, якого йому вгатив у спину, догнавши на схилі, сторож з яким він чаркувавсь у побутовці побіля Філармонії. Знаючи Віктора, припускаю, що міг сказати щось різке. Його вбивство потрясло нас всіх, хто знали його; рідкісне, звіряче по тих часах, тепер норма. Це було вже при Незалежності. До того його ніхто не цінив, він тримався осібно8, міг міцно закласти, я жив наїздами, ми перетиналися рідко, але дружньо. Здебільшого в «Енеї»9, одному з підземель майбутнього зрушення. Був час, коли я був прописаний в Спілці письменників, на Банковій, 2. Так і стоїть в моїй обліковій карті. Віктор строго судив себе і всіх письменників. Більшість, звичайно, не визнавав. Не терпів слинявості й показного ліризму. Сидимо якось надвечір за крайнім дубовим столом. Через стіл попереду вечеряє в самоті Микола Удовиченко, ув’язнений декілька раз під приводом хуліганства, один, хто постійно носив вишиванку і ледь не в кожному слові вживав Україну. Його сторонились незаплямовані письменники, як і того розтоптаного покоління. «Хло-п-ці!», грубим, прокуреним голосом рикав він, «можна, я почитаю вам?», «скільки?», різко, не обертаючись, питав Шакула. «Хучаб один вірш», «давай», Микола вже піднімавсь, «тільки без України», «в мене таких нема» і він падав. Вітався він так, «я, геніальний поет, Микола Удовиченко». По голосу його можна було впізнати з мільйонів.
Нас, кого можна було зачислити до некомуністичного середовища, були одиниці: рішуче антикомуністичним був Леонід Кононович. Його вигнали з педінституту за нетиповість і вплив на студентство. Знаючи проофіційність багатьох, він ні з ким майже не спілкувався. Працював на чорновій роботі і готував себе до одного: тюрми. Багато курив і чифірив, ні в що не вірив. Жив у Вишневому, в найманій кімнаті. Його перше оповідання було на рівні Камю, потім перейшов на детективи. Він був редактором підпільного журналу, який видавав сам. Ми зазнайомились на Ірпінському семінарі творчої молоді. В перший чи другий рік після Чорнобилю. В актовому залі Ірпінського будинку творчості я вперше вживу слухав Вінграновського. Це було так, як слухати першу грозу, таким озоновим гласом більше ніхто не читав. «Я прочитаю вам десять віршів – і все», здійнявши голову, з виразом імператора перед рабами, сказав він, і зал завмер, як небо перед блискавкою. Він здававсь самою неприступністю. Уже в дев’яності, ми з Іллєю10 йшли по Гончара. «Знаїш, старий», казав він мені, на багато молодшому, «давай зайдем до Миколи». Мені було однаково. «До Вінграновського. Я зараз позвоню». «Миколо, ми тут біля тебе», він був глухуватий і говорив дуже голосно, «ти з ким?», чув я в трубці, «з Пашковським», «а-а, з Пашковським можна». Ми взяли кавуна і «Козацьку», і кавун, і горілка були так собі. Микола повільно пригублював, більше смакував, «хлопці, де ви таку горілку взяли?», «де, в гастрономі», порався за столом Ілля, «яка горілка добра», розплющуючись, хитав головою він, влагіднілий, теплоосінній, як і пора за вікном. В ньому жив степ, говорив Дніпро, цвіла злита білим цвітом липа, і та, що виглядала іншого вже літа, а він цього їй ще не доказав. Він був сама поезія. Валєра нарізав у тарілці кавуна. Микола брав і потрошку відкушував, більше на столі не було нічого. «Хло-п-ці!», сповільна, поетично промовляв і весь розцвітав очима, «де ви такого кавуна взяли?», «як де?», уже не витримував Ілля, «як-к-и-й кавун добрий», хитав головою; він насолоджувався малими речами так, як мало, хто в світі. Це і є справжнє споглядання, скоріш за все перенесене з попереднього життя. І так, з найтонших переливів слова, і писав. Але тоді, в Ірпені, прочитавши десять, він розповідав уже прозаїчні речі, в них сквозила правильність, він хотів показати себе не ворогом системи. Щоб ми, молоді, побачили в ньому такого як всі, а не вожака чогось такого. У віршах був прекрасний, у тій лицедійні – нестерпний. Те покоління його боготворило. Він був розчахнутим, як і всі. Більшість з написаного ним знали напам’ять. Більшого поета навряд чи буде. Так відчувати слово в стислій формі маломожливо. Він пробував це повторити в прозі, але вона вимагає досвіду і далеко не лагідності. Для прози мало ліричності й поетизму, треба знати те, що не знає ніхто. Прийшла дружина Миколи і делікатно нас виставила. Ілля, сам грек, з профільним грецьким носом, як постригся в козака в 60-му, так ніколи і не розстригався. Він так і лишився в тому часі, писав про козаків, кругом бачив зраду, в тому часі, де жив колись. Він був один на Київ, хто носив таку зачіску. В інших ще не прокинулась Карма. З імпульсом Любові – зішестям Енергії – багато покозачіло. Всі інші форми самоусвідомлення мають так само кармічне походження, слід попередніх життів. Людина живе там, в духовному світі, бо не має щастя тут. Це загальний стан в часі майже відсутності Любові. Мертве здається живим і кращим реального життя. Ілля метався ще з 60-х років. Помер – не було за що похоронити. В Ірпені, на котрійсь нараді, в актовому залі, надвечір, ми заговорили на тему Чорнобилю. «Треба заборонити всі АЕС», пам’ятаю свій максималізм тоді. Ляпнути таке, в боязливому і розгубленому перед класиками, середовищі було страшніше самого Чорнобилю. Після обговорення рукописів, нас в залі залишилося декілька. «Колись…», замріяно казав Юрій Щербак, наставник тоді, «нам може дозволять провести екологічну демонстрацію». Він виступав тоді за екологію. Про демонстрацію подумати було жахно! У 88-му чи дев’ятому, коли її все ж таки провели, Кононович прибіг у Спілку з одірваним рукавом шкірплаща, весь побитий, з розгубленим лицем, «там людей б’ють!» В залі і в коридорі було повно, ніхто не відповів. Вечір пам’яті Чорнобиля продовжився. «Нас молотили гумовими киями», тихіше розказав він мені. Ніхто не осмілився дмухнути в мікрофон, що робилося внизу, на Хрещатику. Стояв загальний дух страху, подавленості, смерті. Добре пам’ятаю виступ Ірини Жиленко. Вона перша розділила Час на до і після Чорнобилю. «До ми жили, любили, всі були живі душею; після – все вмерло; не хочеться ні жити, писати. Чогось, дуже важливого, не стало», як велика пташка, вона говорила жалісно, приречено і щиро. Її душа не помилилась, скоро не стане ні Дрозда, її чоловіка, ні її. Це чогось я зрозумів через багато літ, роздумів, голодувань, віднайдень його. Це чогось і було Життям, Любов’ю Бога. Життям у Чистому вигляді. «Не хочеться жити», дуже точне визначення водорозділу того Часу. Ні про яку Незалежність, яку приписали потім шестидесятникам і дисидентам, у кошмарному сні нікому не снилось: вони б перші побігли себе закладати, побігли б до лікарів, щоб таке не приснились вдруге. Їхні книги виходили сотні тисячними й мільйонними тиражами, постійно, по дві, три книги в рік, з гонорарів за них можна було дачі встеляти. Коли робітник чи інженер заробляли в Києві 130 ре. Одна публікація в залізничній газеті «Гудок», де друкувався відщепенець Удовиченко, давала вдвічі. А вони ж друкувались в спілчанських журналах і «ЛітУкраїні», де молодим надрукуватись було неможливо в принципі. З 87-го, на заробітках, я легко заробляв 2-3 тис, мій керівник, один з начальників супербанди Ростова, 4-5 тис., Генеральний Секретар – 500. Робота була пов’язана з постійними роз’їздами, і, стоячи в чергах, живучи терпилами, ми б нікуди не доїхали. Микола Водоп’янов, по прозвиську Моряк, і навчив нас ніколи не стояти в чергах. Високий, вище середнього зросту, громогласий блондин з ледь орлинім носом, з виду душогуб, був дуже відкритим і стриманим добряком. З великим портфелем ми шли в ресторан «Дон». Черга з другого поверху тянулась на вулицю. Ресторан називався по-вуличному «В сєтях Дона», з-за дрібноячейних зелених рибальських сітей на вікнах. «Нікалай, Нікалай», тягнулись до нього дрібні випивохи. Він слідував важкою ходою рано постарілого в битвах легіонера, ні на кого не дивлячись, не зважаючи на хрипи конань, йшов цілеспрямовано, як криголам, ми піднімались на другий поверх, вискакував офіціант, «скільки?», «повний». Рука його тяжіла, але він не довіряв портфель мені. Ми йшли через провулки, в одне з подвір’їв поблизу пл. Мічуріна, і там, під сніжні на розламі помідори й кавуни, поїли коньяком пів вулиці. Родом з України, він попав туди ще з політехнічного інституту в Харкові, тодішньої столиці набору фотографій і збільшення їх у портрети, тоді це був супербізнес. Студентом він як пішов в набір, так і навіки зостався там, романтиком скитань, дороги. Ми збирали фотографії для портретів. Там я полюбив спілкуватися з людьми, там я полюбив людей…На цій роботі я об’їздив, облітав, пішки обійшов, від хати до хати, від квартири до квартири, пів Союзу. Переспілкувався з понад мільйоном людей, за підрахунком Бога пізніш. Якби я там оставсь, і займався тим, чим займавсь, а потім перейшов на інше, зараз в Україні не було б олігархів: був би один олігарх. І добрий. Перший зараз був тоді помічником рубщика м’яса. Мій брат добре знав його старшого побратима11. Гонорар за перший роман у «Дніпрі» я навіть не рахував за оплату. Роман писався шість років, я заробляв стільки за тиждень. І прилітав у Київ, щоб побачити товариство, друзів. «Женя, приїзжай», казав у трубку Ігор. «Приїзджай», казали друзі художники, журналісти, «без тебе Україна пропаде», казали жартома. В 90-му я вернувсь, і через тридцять три роки Бог потвердив правоту й провидчість їхніх слів. Ні про яку Незалежність ніхто подумати не смів. Пискнути не міг, якби й хотів. Його б здали і повели у допру самі стіни. Це був суцільний залізобетон, кілометрової товщі, розміром з Союз. Воля гуляла там, на Півдні, там водились і легко тратились гроші. Раб зарплати й тісної кухні не може бути вільним. Які незгідні? які таємні підривники компартії зсередини? яким тюхтіям з лохвини це навішали? Все це легенди перефарбованих комуністів з метою ореолу незалежників. Я знав їх всіх, з початку й до кінця, з 80-х по 10-ті, ніхто з них тоді, до перелому, такого слова не зміг би видихнути. Був один, хто на засіданнях у Спілці міг прямолінійно сказонути Правду. Один! Із тисячі членів СПУ, Один із двох мільйонів киян, Один із п’ятдесят одного мільйона населення України. Подобається це кому чи ні, це Правда. Його рятував образ безпосереднього простого сільського дядька-правдоруба. «Льоша, суши сухарі», накидаючи дорогу тоді дублянку, казав в коридорі після його виступу один комуноїд, що потім, коли стало можна, різко переключився на голод і невдовзі загинув. Правду Олексій говорив з запалом, щиро й голосно. Як і належить Правді в часі хитропідлих рабів. Він був один, хто постійно, відкрито, на кожному обговоренні, засіданні, зборах псував їх залізобетонну сірятину. Ми сиділи з ним завжди на задніх сидіннях в актовому залі. Він вставав і виходив до сцени. Я насолоджувавсь, як грою великого актора. В залі – всі члени СПУ, відомі й менш відомі письменники; а письменник тоді – це 10 президентів зараз. Я, якби й хотів, не мав права голосу: прийняли в Спілку в 91-му, в березні. Я боровся з ними і системою уже через пресу. Ненавиділи люто, але вже наставала загальна, обвальна свобода, кожне думало, як вижити. Вже не було ні гонорарів, ні книг, різко перехотілося писати. Гуцало, трудоголік і завжди задумливий, в роботі над за́думом, йшов від «Радпису»12 по Ярвалу, як в воду опущений; «як діла, Євген Пилипович?», зрадів йому я, ми вже були знайомі по Ірпенях, він читав мій роман і направив до свого редактора, Плюща, потім редактора «ЛітУкраїни», «погано, не платять, нема стимулу писати», чесно, дивлячись крізь мене, сказав він. Доти я таким його ніколи не бачив, він був упевнений, неприступний, багатописець-класик. Наставав новий час, нові цінності і він недовго прожив потім. Олексій виступав щозасідання, все нахрапистіш, і був живим голосом Правди. Цю дурну звичку він прищепив і мені, і без того налаштованого проти них всіх як покоління. Але він говорив, а я намагався писати правду. В 92-му, на фуршеті після вручення однієї премії13, до мене підійшла Валентина Данилівна14, «Олесь Терентійович хотів би з вами познайомитись», я онімів, Гончар був тоді на пікові патріаршості. Ми повіталися. «Євгене, мені стільки про вас розказували… ви такий революціонер», «брешуть, не бійтесь», сказав я, але слова дотримав, і ніде про нього погано не сказав. Я оцінював систему, покоління, а не окремих персон. «Вам треба їсти рибу. Там фосфор», дивлячись на худобу, казала Валентина Данилівна, і поклала на тарілку кілька тушених шматків. За вісім років голоду, проведеного поетапно, я часто згадував її доброту. Ніхто більше риби не подавав. Були роки, коли я не їв з тарілок. І, взагалі, майже не їв. Були роки, коли я був жовтий, як каротинова гарбуза, але тримав голод і піст, щоб писати по десять томів в рік. Записувати не себе, а Слово Бога. В мене не було коли їсти. Рибу собі дозволив, коли вже вмирав.
[далі буде]
1 Описано в книгах Ріка Джойнера.
2 «Інтернаціоналізм чи русифікація»
3 Роман «Вовча Зоря».
4 Тепер Софіївській.
5 Тепер Симона Петлюри.
6 Тоді актриса Молодіжного театру.
7 Віктор Шакула, поет і архітектор.
8 Дружив з Петром Галичем і Штонем.
9 Кафе в підвалі Спілки письменників.
10 Поет Валерій Ілля. Редактор журналу «Основа».
11 потім підірваного на стадіоні.
12 Видавництво «Радянський письменник».
13 «Свобода і мир для України», ім. доктора Дем’яніва.
14 Гончар