У.Т.: Ти представник молодого покоління українських художників, яке вийшло на авансцену мистецтва в кінці 2000-них – на початку 2010-х. Чим ви відрізняєтеся від ваших попередників – Савадова, Чічкана тощо?
– Ми живемо в інший час, а час завжди формує людину, тому ми трохи різні хоча б з цієї точки зору. А якщо говорити конкретно по попередню генерацію, то вони були першопрохідцями після ери совку, тоді як моє покоління формувалося вже в умовах більшої свободи. Тому ми менше думаємо про те, що в нас позаду, тобто, совок, тоді як те покоління якраз дуже багато рефлексувало на цю тему. Хоча, на жаль, «радянщина» й досі залишається, ця тема ще, на жаль, не скоро перестане бути актуальною.
У.Т.: Далекі від мистецтва люди вважають, що художник – це конче той, хто малює. Тоді як ти навпаки все більше використовуєш інші методи – наприклад, просторові скульптури з підручних матеріалів тощо. Які методи зараз більш актуальні?
– Так, я справді часто виходжу за межі звичного мистецтва, але при цьому живопис жодним чином не кидаю. Знаєш, коли я в своїй майстерні і щось малюю – це вже як ритуал. Взагалі, не так важливо, чим саме сьогодні ти займаєшся в мистецтві – ти художник, графік, скульптор, відео-режисер тощо. Це лише засіб донесення твоєї ідеї, а засоби можна й потрібно міняти. Мета в художника єдина – виразити себе, а використовувати для цього можна будь-які категорії та методи. І якщо мій індивідуальний шлях трохи відмінний від чистого живопису – в цьому не має абсолютно нічого страшного.
У.Т.: Ти родом з Одещини, тепер мешкаєш в Києві. Як тобі здається, чи є якісь регіональні особливості в українському мистецтві?
– Важко сказати. Можна точно бути впевненим, що Південь відбивається на характері людини завжди, як і гори, ліси чи будь-яка інша природа, серед яких вона виросла. Якщо говорити про академічні школи, то є львівська, київська, харківська школи. Однак сутність художника – навпаки, якраз в тому, щоб вийти за всі межі, школи, в якій він росте – зокрема. Або художник розуміє контекст мистецтва в цілому, або назавжди залишається випускником, наприклад, того-таки Одеського училища, яке й я закінчував. Й це теж не погано – такі професіонали-ремісники також потрібні, кожному є місце й завдання.
У.Т.: Ти людина з вищою художньою освітою – як оцінюєш стан освіти в сфері образотворчого мистецтва? Чи не відстаємо від світових трендів? І чи взагалі потрібно сучасному художнику мати цю профільну освіту?
– Мистецтву як такому не можна навчити. Навчити можна ремеслу. Повертаючись до питання художніх шкіл. Наприклад, в мене завжди було присутнє заперечення навіть тієї, в межах якої я вчився, бо постійно хотілося паралельно робити щось своє. Але є чимало художників, які повністю занурюються у встановлені рамки, й на цьому їх розвиток просто зупиняється. Взагалі, якщо в тебе немає мети малювати як Рафаель, то ти можеш й не вчитися. Але мене особисто цікавлять трохи інші речі, окрім краси та гармонії малюнку.
У.Т.: Чи є якісь особливі риси, які притаманні саме українським художникам?
– Так, це так званий «літературний» підхід. Мається на увазі підхід, базований не на абстракції, а на конкретних словах, бажано літературного стилю. У нас завжди документальність, тобто, реалістичність превалює над абстракціями. Ми звикли говорити, малювати та зображувати виключно те, що бачимо. На жаль, це все ще вплив совкового соцреалізму. Все розвивається еволюційно, як і вміння до абстрактного сприйняття дійсності. Не варто забувати, що всі боязкі спроби авангарду нещадно чавилися в усі часи, хіба окрім сплесків початку ХХ-го століття та 1960-х років.
У.Т.: Дуже часто Україна цікава за кордоном виключно своїми етнічно-народними моментами. Чи немає тієї самої проблеми і з сучасним мистецтвом? Чи, може, українським художниками почати малювати в стилі Марії Приймаченко, й тоді вони стануть супервідомими?
– Марія Приймаченко справді досить знана на Заході. Але вона була цікава як представник наївного народного мистецтва свого часу, цим вона, власне, й цікава. Підробити таке мистецтво буде дуже важко, бо подібні митці працюють настільки виразно саме тому, що жили в селі, в своєму маленькому світі, не знаючи, що відбувається в світі в мистецькому плані. Якщо їх витягти з цього світу, то вони просто утратять свою унікальність та автентичність або просто станеться переворот від перегляду того, наскільки далеко пішло мистецтво, й людина просто не зможе й надалі працювати в такій манері. Тому штучно нічого ні зробити, ні нав’язати комусь не вийде. Просто кожен художник має слідкувати за загальним контекстом світового мистецтва, якщо хоче бути побаченим й почутим.
У.Т.: За рахунок чого виживає сучасний український художник? Гранти, продажі робіт? Чи можна бути просто художником, чи потрібно відпрацьовувати в інших місцях?
– Художник має бути художником. Щодо того, чи він має бути голодним – сумнівно, всі ми люди, й всі ми часом думаємо тільки про це, особливо якщо справді скрутно стає. Але щодо митців, на мій погляд, діє така кореляція: чим більше ти думаєш про гроші, тим менше в тобі від митця й більше від комерсанта. Бо митець має реалізовувати ідеї, в першу чергу, решта – потім. Живу справді від грантів та продажів картин, хоча продаються вони далеко не так часто. як хотілося б – може бути й раз на півроку. От зараз запросили читати курс лекцій в якості викладача. Якісь мінімальні гроші для того, аби й надалі займатися творчістю, так чи інакше завжди знаходяться, і мені цього вистачає. Адже якщо вже встав на цей шлях, то приходиться багато чим жертвувати та віддавати, в цьому, власне, твоє головне завдання. Важко бути художником, але якщо ти чесно віддаєш себе, то це завжди повертається до тебе.
У.Т.: Але ж в сучасному світі, на жаль, частіше важливо не те, що ти робиш, а те, як тебе піарять та продають…
– На щастя, в моєму випадку знайшлася «Я-Галерея» Павла Гудімова, яка взяла означені тобою функції на себе. Вона просуває мене як свого художника, продає мої роботи, тому мені, на щастя, просто не треба про це думати. І я дуже радий, адже чим більше ти занурюєшся в піар та продажі, то тим більше тебе затягує й починає впливати на творчість. Адже це дуже просто – одне замовлення, друге, й пішло, ти втрачаєш себе. Я не працюю на стороні, для мене важко відволікатися від профільної роботи.
У.Т.: Звідки і як ти знаходиш ідеї робіт в твоїй голові, бо, мабуть, саме це є найбільшим дивом для звичайних людей?
– Ну, дуже часто кажуть: «Та він п’яний». Це нормальна захисна реакція, коли людина чогось не розуміє. А якщо серйозно, то ідеї розлиті в звичайному, буденному житті – потрібно просто їх бажати бачити. Наприклад, йду по вулиці, подивився на дорожній знак на перехресті, згадав якусь картину Брейгеля, почув якусь музику, яка надихнула тощо – й раптом на перетині категорій виникає якийсь образ. Окрім цього, кожен день продивляюся дуже багато візуального та мистецького матеріалу. Власне, в світі вже все було й все траплялося, й все намальовано. Питання тільки в тому, щоб побачити це зі свого, власного боку, комбінувати зі світовим досвідом та доробком. Й ось коли це сходиться, тоді й виникає образ для майбутньої роботи.