Севастополь — настільки унікальне українське (поки що?) місто, що до нього неможливо застосовувати будь-які мірки від інших міст чи регіонів. Минулого тижня розпочалися баталії через те, що два президенти вирішили собі укласти договір про подовження оренди Чорноморським флотом РФ баз у Севастополі (хоч самої угоди про оренду так ніколи й не було підписано: російська сторона не хоче морочити собі голову зайвими паперами, натомість хоче платити за все за українськими розцінками).
Сам по собі цей жест цілком зрозумілий: ми все сильніше зближуємося (анексуємося) з Росією. Плебеїзація суспільства стає дедалі чумною. Історичним мисленням скоро в нашій державі володітимуть хіба що людина на портретах у шкільному кабінеті історії.
Цей крок із боку Віктора Януковича викликав у пресі чимало обурення: лунають думки експертів, які одностайно засуджують подібне рішення глави української держави. Мене ж у цій ситуації непокоїть інше. Хіба подовження угоди для Чорноморського флоту РФ на території України не було наріжним каменем, коли громадяни України обирали Президента своєї країни? Хіба ми з вами не знали, що подібний крок стане одним із першочергових, якщо прийде до влади команда Віктора Януковича?
Прогнози майбутнього в Україні досить невтішні: дехто з кіл, наближених до російського кремль-апарату, подейкує, що для України Рената Ахметова є два шляхи: добровільне приєднання до Росії чи недобровільна анексія Сходу і Півдня. Зараз починається політичний шабаш навколо цього рішення: що скаже Конституційний суд? Віктор Янукович упевнений у своїх висловлюваннях для телебачення, що жодних претензій до правового боку в цій ситуації бути не може, що букву закону дотримано. Якби ми були цивілізованою й розумною державною, то дискусії мали б провадитись у зовсім іншій інтелектуальній площині.
А куди дивився попередній український Президент, який і пальцем не поворухнув для того, щоб вивести Севастополь із російського підданства? І за Ющенка, і за Кучми представники комуністів або «русскіх» Севастополя під час приїзду в це місто Президента України йому ж перед самий ніс виносили плакати й вигукували лозунги: «Путін — наш Президент!» або «Медвєдєв — наш Президент!». Куди дивилась влада, яка дозволила, щоб у Севастополі, як у себе вдома, перебували російські спецслужби? Зрештою, куди дивилась влада за часів Ющенка, коли Юрій Лужков, мер Москви, щороку роздаровував (роздаровує) по 125 квартир для своїх працівників у інфраструктурі Чорноморського флоту? Куди дивився уряд України за часів Віктора Ющенка, який дозволив фактично «ліквідувати» єдиний український канал «Бриз» (канал Військово-морських сил України), якби не безпосереднє втручання з боку Єханурова?
Звістка про подовження добросусідської угоди «про співпрацю» застала мене на минулому тижні під час перебування в Севастополі. Українці в цьому місті перебувають у інтелектуально-духовній резервації. Вчителі української мови й літератури — це або святі, або «камікадзе», які жертвують життям (нервами, здоров’ям…), щоденно доводячи на уроках, що українська мова це не мова лише вуйків із Галичини. У Севастополі не існує права, там є натомість правда. Велика правда з російського імперського столу. В кожній родині в Севастополі дітям прищеплюється ненависть до «українського»: української мови ніколи не вивчали в Севастополі за СРСР, як і української радянської літератури.
А росіяни зробили все для утвердження своєї культури, для виховання в правильній «ідеології» молодого покоління, для утвердження пам’ятників радянської слави, для формування поваги до великої російської мови. А Київ просто «здав» Севастополь, «здав» Крим, «здав» громадян України, віддавши їх на поталу спецслужбам ФСБ, неначе «гарматне м’ясо». У Севастополі є невеличке ґроно тих, хто відстоює себе на своїй землі, хто прагне утвердити толерантність і повагу одне до одного. Це і легендарна людина-воїн Мирослав Мамчак, і засновник Музею побуту Західної України в Севастополі Михайло Кузменюк, і організатор інтернет-порталу «Українське життя в Севастополі» Микола Владзімірський. Але цього замало для утвердження толерантного ставлення до різних етносів у цьому місті, позаяк не існує державної підтримки.
Чому батько родини має обирати для себе стратегію «вбогого українця» й тремтіти, чи не підпалять йому хату, чи не розіб’ють автівку, чи не вкрадуть онука, чи не поб’ють дитину… А це в Севастополі — реальні методи «гармонійного» співіснування. Це в Росії росіяни «щі лаптєм хлєбают». А в Севастополі Росія провадить значно іншу політику: підтримує талановиту молодь. Щороку найкращі випускники загальноосвітніх навчальних закладів цього міста мають змогу на пільгових умовах вступати до найпрестижніших вишів Москви і Санкт-Петербурга. А хто «заманює» наших випускників? І хто забезпечує талановитих випускників житлом після завершення навчання, як це робиться в Пітері чи Москві? Лужкову не шкода столичної землі для тих, хто працюватиме на благо Росії, як не шкода землі і в Севастополі. А в нас обдаровані діти стануть жертвами політичних маніпуляцій і баталій народу зі своїми гетьманами. І хто ж у цьому винуватий?.. Звичайно, «кляті москалі»…