Упродовж останніх десятиліть політичне життя в Україні супроводжувала постійна зміна політичних лідерів і партій, але водночас майже недоторканною залишалася сутність олігархічної системи. Більшість населення країни прагнула змін на краще, але щоразу розчаровувалася в результаті, який цілком не відповідав очікуванням. У політичній площині ці настрої втілювалися в різких коливаннях рівня підтримки окремих політиків та очолюваних ними партій. Доки ті залишалися маловідомими в дії проекціями уявлень про «ідеальну» політичну силу або «доброго царя», їхні рейтинги зростали. А такі «нудні питання», як справжній зміст програм, адекватні реаліям механізми їх утілення та, що надзвичайно важливо, джерела фінансування певної партії й пов’язані із цим зобов’язання перед спонсорами, залишалися поза увагою. Коли ж усі ці фактори давалися взнаки вже після потрапляння у владу, то замилування змінювалося стрімким розчаруванням. Так було у 2000-х із Віктором Ющенком і його «Нашою Україною», Юлією Тимошенко та її «Батьківщиною», «Свободою» чи УДАРом у першій половині 2010-х, Петром Порошенком та його БПП, а зовсім нещодавно і з Володимиром Зеленським і його «Слугою народу».
Відпрацьована схема
І за нинішньої логіки українського політичного процесу цей список приречений бути таким довгим, як довго не будуть розв’язаними фундаментальні проблеми української політики, які й лежать в основі відповідного тренду. По-перше, це підміна політичних партій, які гуртуються довкола потреби розв’язувати певні проблеми та відстоювати інтереси своїх прихильників, ситуативними політичними проєктами, метою яких є тільки колообіг «інвестиція — здобуття влади — її використання для повернення вкладеного із прибутком». По-друге, доки їх фінансування здійснюватимуть не зацікавлені у відстоюванні інтересів прихильники, а інвестори, які переслідують лише мету примноження власних вкладень. І нарешті по-третє, доки громадяни не відмовляться від ілюзії, про добре відоме їм із реального життя правило, що «музику замовляють ті, хто за неї платить», і вважатимуть, що в політичному житті може бути не так.
Читайте також: Між двома стільцями
Інакше можна, звісно, обмежуватися оманливим задоволенням від «помсти» у вигляді здутих рейтингів певних політичних проєктів. Однак це країна, і більшість суспільства втрачає час. Натомість їхні спонсори від початку прогнозують утрату їхніми політичними проєктами популярності й роблять усе, щоб за час, який вони мають при владі, вдалося відбити з відсотками вкладені інвестиції та виконувати покладені на них завдання. А найголовніше, не змінюється сама суть проблеми: «нові» політичні сили й надалі не мають наміру відстоювати інтереси виборців, які змушені обирати лише з того меню, що підготували для них інші. Та й за «новими» проєктами зазвичай перебувають ті самі спонсори, що й десятиліття тому, а якщо й інші, то однаково на старих принципах і з тією самою метою.
Здавалось би, більшість українців свідомі всього цього. Наприклад, за даними соціологічних досліджень (останнє розгорнуте з цього приводу здійснив Фонд «Демократичні ініціативи» у грудні 2015 року), незадоволені наявною партійною системою найчастіше називали такі її основні недоліки: політсили відстоюють інтереси не електорату, а лише своїх лідерів і фінансово-економічних кланів (59%); не дотримуються програм і цілей, заявлених під час виборів (41%); не мають реального зв’язку з громадянами (35%); фінансуються переважно олігархами (32%); не мають внутрішньої демократії та підпорядковані своїм лідерам (24%).
Так само, як самоочевидним виходом видається зміна моделі формування та фінансування партій на основі внесків тих, чиї інтереси відповідна політична сила захищає. І оцінка, яку ми зараз наведемо, свідчить, що таких фінансових ресурсів цілком би могло вистачити для повноцінного функціонування принаймні кількох програмних, ідеологічних політичних сил.
Читайте також: На захисті стрижня
Наприклад, дослідження ФДМ у липні 2020 року засвідчили, що майже 12% українців готові фінансувати політичну партію, якщо будуть упевнені, що вона захищатиме їхні інтереси (див. «До глибини кишені»). Ще 5% вагаються. Обидва ці показники дещо знизилися, порівняно з післяреволюційними піками, однак залишаються досить значними. Про суми такої можливої фінансової підтримки в останніх дослідженнях інформації немає, але є дані аналогічного із серпня 2012-го. Тоді середня сума, яку опитані згодні були сплачувати щомісяця, становила 135 грн на місяць (за тогочасним курсом виходило близько $200 за рік). Якщо екстраполювати ці показники навіть на українців, які працюють (а є ще й пенсіонери, частина яких за даними тих-таки опитувань теж готова брати участь у фінансуванні), виходить щонайменше 1,8—1,9 млн потенційних платників членських внесків, загальна сума яких може сягати $360—380 млн на рік, а відтак забезпечувати $1,8—1,9 млрд партійних бюджетів за один електоральний цикл (п’ять років).
Іншими словами — цілком достатньо, щоб фінансувати активну діяльність навіть трьох-чотирьох загальнонаціональних політсил і робити їх незалежними від великих спонсорів, але підконтрольними власним прихильникам. Така можливість об’єктивно є, навіть незважаючи на те, що левова частка українського суспільства залишається інфантильною та споживацьки налаштованою до політичної сфери. Наприклад, 54% опитаних і далі вважають, що фінансово забезпечувати діяльність політсил в Україні повинні їхні лідери, і лише 31% — що її прихильники (кожен опитуваний міг дати кілька варіантів відповідей). І з кінця 2015-го до 2020 року найвиразніше зросла лише частка тих, хто вважає, що партії має фінансувати бізнес (від 14% до 23%) або про їх фінансове забезпечення мають дбати партійні лідери (від 40% до 54%) — вочевидь, за кошти великих олігархічних спонсорів.
Змінити модель
Проте на перешкоді такій можливості постає відсутність упевненості, що політична сила реально захищатиме інтереси тих, хто братиме участь у її фінансуванні. І тут уже проблема полягає в тому, що політичні сили сьогодні створюють під розмиті або надто широко сформульовані цілі «боротьби за все хороше і проти всього поганого». Це розмиває їхню соціальну базу — частини суспільства, яка була би впевненою, що саме її інтереси перебуватимуть у центрі уваги такої політичної сили. Змушує сумніватися, що саме ті громадяни, які братимуть участь у її співфінансуванні, якраз і отримають позитивний ефект від діяльності такої політичної сили. Натомість у західному світі, особливо на етапі становлення нинішніх політичних систем, партії намагалися реалізувати насамперед те, що обіцяли на виборах саме своїм прихильникам, навіть якщо цього категорично не сприймали їхні опоненти. Потім, якщо відбувалася політична ротація правлячої партії чи групи партій, представники протилежного табору отримували право здійснювати політику вже відповідно до зобов’язань перед своїми прихильниками.
Натомість в Україні, замість орієнтуватися на інтереси певних соціальних верств, наявні політичні проєкти обіцяють усе всім: збільшити витрати і зменшити податки; надати чи зберегти фіскальні преференції галузям, які формують нині основу економіки, і водночас стимулювати розвиток нових сфер; зберегти або запровадити пільги під час сплати податків і соціальних відрахувань для категорій зайнятих, які становлять більшість усіх, хто працює у країні, а також зберегти безоплатну медицину й освіту та поліпшувати захист соціально вразливих верств. А те, кого оберуть, залежить від технологій переконування, харизми лідерів і вкладених у кампанію ресурсів спонсорів. І з погляду мети їхніх спонсорів — будь-якою ціною здобути владу, щоб відбити вкладені кошти з прибутком — така стратегія справді видається найоптимальнішою. Проте вона категорично не годиться для програмних партій, які прагнуть опиратися на фінансовий ресурс прихильників, а не на інвесторів.
Відсутність у політичних сил конструктивної програми, кінцевої мети та способів її досягнення, власне, і можна вважати глибинною причиною того, що нинішнє політичне поле так надмірно й штучно фрагментоване. Адже мислення відбувається категоріями особистого інтересу лідерів чи олігархів-спонсорів. Оскільки немає чіткого позиціонування, то й діяльність вироджується в ситуативний пошук чи відбір ініціатив або дій чинної на певний час влади, які здаються найзручнішими для критики чи привернення уваги невдоволеного населення. А самі підходи майже діаметрально змінюються у процесі розвитку певної теми.
Читайте також: Контрудар
Виборці не готуються до того, яку реальну політику здійснюватимуть їхні обранці. Як наслідок, у суспільстві формується небезпечне вже для самого збереження держави упереджене ставлення до політичного класу загалом як до зрадників. Водночас так і залишається за межами розуміння, що проблема не в невиконанні заздалегідь нездійсненних обіцянок, а в тому, що їх роздають. Позірне «покарання» чергових політпроєктів і заміна їх на аналогічні «нові» обертаються тільки втраченим для країни часом.
«Актив» нових політичних проєктів у таких умовах закономірно розглядає їх лише як роботу з оплатою безпосередньо або через подальшу монетизацію здобутого авторитету й рейтингу, через обслуговування інтересів конкретних спонсорів або обіймання певної посади. Партійне членство здебільшого є формальністю, а самі партактивісти — або функціонерами, яких оплачує політсила грошима великих спонсорів (тобто найманими працівниками, залежними від роботодавця), або паперовою масовкою без відчуття жодного стосунку до партії, до якої вона формально належить. Підтвердженням можуть стати не одні вибори до парламенту, коли кількість голосів за окремі політсили була меншою, ніж кількість їхніх членів. Урешті, соціологічні дослідження свідчать і про те, що понад 10% виборців не приховують готовності продавати свій голос, а ще близько третини ставляться до цього з розумінням.
Для зміни ситуації потрібні самоорганізація в політичні партії «знизу» на основі спільних уявлень про необхідні зміни у країні в інтересах тих соціальних груп, які для цього організовуються. Із подальшим фінансуванням таких організацій на основі внесків прихильників відповідних змін чи державної політики. Ключовим критерієм ефективності політичної сили й долі її керівництва має бути ефективність у просуванні партійної програми. Фінансова підтримка для таких партій і з боку бізнесу не є проблемою. Однак ані в низового осередку, ані в обласної організації (годі й казати про загальнодержавну партійну) не має бути мажоритарних спонсорів, без внесків яких ці структури не могли би повноцінно функціонувати. А відтак унеможливилася б ситуація, за якої вони могли би вимагати від таких політичних сил лобіювати свої інтереси, а не дотримуватися програмних вимог.
Читайте також: Не зупинятися. Завдання для президента
Нарешті, важливий партійний актив, який реально впливатиме на ухвалення рішень по вертикалі політсили: від місцевих осередків (які він фінансуватиме своїми внесками) і регіональних організацій (які фінансуватимуться через відрахування низових) до керівних органів партії (фінансованих через відрахування регіональних організацій). І так виступатиме зв’язковою ланкою між прихильниками й керівними органами відповідних політичних сил. Завдяки цьому в основі визначення партійної політики лежатиме ще й фінансова залежність керівництва на різних рівнях від платників членських внесків і результатів їхніх голосувань. Такий актив має відчувати власну здатність впливати на ухвалення партійних рішень на всіх рівнях, а через партію, у разі її приходу до влади, — і на органи державної влади.
Інакше — за відсутності організованих і фінансованих на таких засадах політичних сил — схильність більшості населення до популізму й надалі використовуватимуть авантюристи. А певні проєкти, перебуваючи на гребені популярності як «нові», знову й знову даватимуть їм право на управління національним багатством у межах наявної корупційної системи.