Хоча тоді про це ми не майже говорили, інтуїтивно відчуваючи, що ці розмови приведуть хіба що до кінця у наших стосунках. Хоча цей кінець все одно прийшов, і розмови на політичні теми тут були ні до чого. Звичайно ж, усі зміни він сприйняв як здійснення своїх давніх та потаємних мрій – позбавлення міста та його особисто від усього українського, а те, що залишилося, йому зовсім не заважало – поодинокі назви українською на крамницях, до яких найчастіше не повернулися господарі. Іноді я зазираю на його сторінку у соцмережах аби переглянути, чим він живе. Можна було б здогадатися, що він підписаний на всі групи побічників Новоросії та чогось подібного. Він ставить лайки постам про старих, які ще в ту війну зробили якийсь геройський вчинок, він постить зруйновані у цю війну будинки, калік, але в цілому живе так само, як і жив до цього. Кожного вечора він проводить за комп’ютером, переглядаючи новини «республіки» та фотки знайомих, бо піти йому вечорами нікуди…
Читайте також: Територія «чесності»
Він змінив роботу, бо власник фірми, на яку він працював, виїхав до Києва, а у всьому іншому його життя майже без змін… Мені цікаво, що покращилося особисто у його житті з цією війною та усіма змінами? Я знаю таких людей як він. Теоретично або заочно він за зміни на краще, але за умов, що його пляшка кефіру та булочка на ніч будуть незмінними та будуть чекати його на кухні щовечора, як чекали всі сорок років попереднього життя. Не знаю, наскільки він може критично проаналізувати усе, що відбулося з його родиною – сестра залишилася без роботи, бо з міста пішли всі банки, але вона знайшла собі нового громадянського чоловіка з місцевих «військових», на якого раніше, до його «форми», скоріше за все й не глянула б. Його батьки отримують по дві пенсії, а племінниця вступила до місцевого вишу на дві спеціальності одразу. То якщо аналізувати усе, його родина скоріше виграла від війни. Мінуси теж є – раніше вони родиною щоліта відпочивали на море, багато чого купували, а зараз мандрують з міста лише на дачу, яка, на щастя, поблизу Луганська. То чи змінилося життя на краще особисто його родини? Сказати важко. Він певен, що у всіх негараздах винна Україна, яка не дає можливості мандрувати, здійснюю блокаду «республіки» та не визнає її самостійності.
Він певен, що сама «республіка» на єдино праивильному шляху до змін на краще. Я добре пам’ятаю, як він жив до літа 2014 року – цікаві відрядження у Київ по роботі, можливість розвитку та росту, цікаве життя, не обмежене кордонами. І племінниця його вступила би до будь-якого вишу та мала б визнаний диплом, але годин української в її програмі навчання було б більше… Хіба це такі вже втрати чи випробування? Він нормально володів українською, складаючи звіти до офісу головної компанії. Тобто він нормально жив раніше та мав нормальне майбутнє… А зараз майже усе його дозвілля – дача літом та телевізор щовечора, коли він переглядає новини «республіки». Чи це лише мені здається дивним?
Читайте також: Тоді й тепер
Багато хто у моєму оточенні втратив багато чого у своєму житті після літа 2014 року. У когось ці втрати більше суттєві, у когось менш. Хто вірить у ідеї «республіки», прагне звинувачувати у всьому Україну та закликає терпіти. Особливо вражає, коли кажуть, що треба працювати більше на користь «держави»: «Разом ми усе зможемо та подолаємо негаразди, треба лише більше працювати». При чому кожен з таких глашатаїв не робить анічого більше, ніж завжди. Хто адекватно сприймає життя, дивиться на все критично – треба жити, часто просто виживати та триматися максимально подалі від політики. Ви навряд знайдете у таких пости про «республіку» чи лайки якимось «героям» сьогодення. Такі найчастіше просто виконують свою справу – живуть, працюють, лікують людей, печуть хліб. Не більше чи менше, а якісно, як і завжди.
Такі людини як раз втратили багато чого – можливість відпочинку, можливість купувати техніку, брати кредити, планувати своє життя. Тому ніяких змін на краще вони не відчувають навіть у дуже приблизному вимірі. А знаєте, який є заспокійливий аргумент у всіх? Треба потерпіти. Вимір терпіння завжди різний – на початку року кажуть про літо, літом – про зиму, потім про вибори Путіна… Це якась умовна одиниця кращого, яка завжди різна. Якщо вам сказати, що буде вам щастя через рік, ви скоріше за все забудете про це, а через рік можна трохи змінити цю одиницю щасливого виміру. Я дуже часто це чую в розмовах: «Я завжди вам казала, що усе зміниться на краще в 2018 році, треба лише дочекатися». Всі трохи дивуються і прагнуть пригадати чи дійсно мали місце такі розмови, а місцева Ванга продовжує впевнено: «Я казала, але ви слухати мене не хотіли». І якщо хтось наполегливий вимагає підтверджень – в чому вже краще чи буде краще – співбесідник використовує «залізні» аргументи: не стріляють, як літом 2014 та постійно платять зарплату. Але хіба ми не жили так до літа 2014 року чи ми все життя будемо порівнювати своє сьогодення з літом 2014 року?
Читайте також: По колу
Той мій приятель живе дуже впевнено. Він певен, що ще через пару років він знову як у дитинстві опиниться у СРСР. Буде все дешево, щасливо, його батьки, мабуть, будуть молоді, а він буде дитиною. І його шлях до цього щастя – лайки у соцмережах. «С каждого по способностям», – як казали колись. Такі, як мій знайомий, ніколи не стануть під кулі, не будуть спати десь у полі в землянках, ходити на ранішні розводи, чергувати містом уночі чи відбудовувати зруйновані будинки – дії цих людей хоча б зрозумілі та є підтвердженням їхніх життєвих позицій. Погано, що навколо дуже багато тих, хто лише заочно «ЗА» чи «ПРОТИ», але нічого не робить, аби довести свою життєву позицію та змінити щось. А ще гірше те, то така позиція сприймається цілком нормальною зараз. «Ти за кого?» «Ні за кого». «Я теж, і це правильно!»