Як відомо, живу навіть не біля базару, а в базарі. Ну, щоб зовсім точно — впритул. Між ним і моїм двором парканчик з хвірткою.
Для вивчення людства кращого поля, ніж отаке, немає, а я в ньому, можна сказати, з ранку до вечора.
— Сметана у вас є? Щось не впала в очі з першого погляду.
— Ой, не беріть.
— А що з нею таке?
— Дуже рідка. І взагалі.
— Чому?
— Не знаю. Такий, мабуть, технолог на молокозаводі.
— А сир, бачу за ціною, ніби нічого?
— Яке там нічого. Не беріть і його.
— Хто ж так, слухайте, продає? Ви мали б волати на весь базар. Так і так, купуйте сметану! Вона рідка й не дуже смачна, але то спеціальна, екологічно чиста сметана. Те ж саме й про сир. Екологічно чистий! Купуйте всі, хто на цьому розуміється!
— Ви мене розсмішили. Я так не можу. Завжди всім кажу правду.
— Та кому потрібна твоя правда? — казала мені мати.
— Комусь, може, й ні, а мені — так.
— Чому ж ви тоді тут сидите?
— Ой, сама не знаю. Десь треба сидіти.
У неї є чоловік, про якого розповідає тільки те, що той десь працює. Хоча грошей від нього не бачить, а чи бачить їх він сам, їй сказати важко. Є онук. Десь перед війною вступив до військового інституту. Його туди не хотіли приймати, бо щось не так було із серцем, тож довелося дати хабаря. Ото так уже хотів стати військовиком по льотній часті! Сьогодні він, з двома курсами за плечима, десь в армії, ще живий і не був навіть поранений, а що з його серцем, їй невідомо.
На мою цікавість, скільки довелося дати хабаря, сказала, що суми не знає, тільки те, що хабар був у доларах, бо давно вже скрізь беруть тільки в них. Принаймні намагаються. Сама така чесна, а якогось невдоволення тим, що ніде ніщо не робиться по-чесному, розгледіти в ній було неможливо. На це вона відповіла, що ці почуття не мають ніякого сенсу, бо таке життя.
— Отак його поважаєте, життя?
— А що ж тоді поважати?
— Більше нічого?
— Ну, хіба ще смерть. Вона теж від нас не залежить.
Я поцікавився, чи не дивує її те — уже четвертий рік! — що хабар, здається, не спрацював у випадку війни. Ні Москва, здається, нічого не дала Києву, щоб дістати бажане без крові, ні він — їй, щоб уникнути того ж. Не все, виходить, можна вирішити звичним способом? Чи той, хто дав, припустився помилки з вибором отримувача? Чи отримувач узяв не з того, від кого насправді все залежало? Чи все, що сталося, задумав хтось третій — той, хто і над Москвою, і над Києвом?
Базар на те й базар, щоб обговорювати такі запитання та давати на них різні, але однаково впевнені відповіді.
— Не все сталося, як гадалося, — каже жінка так спокійно, що я, хоча здавна терпіти не можу посилань на народну мудрість, деякий час стою мовчки: переживаю радість від того, яке близьке її пояснення до відомого наукового.
Сингулярність — щось виняткове, неповторне, неочікуване й незбагненне.
Усе пустили в дію, і діялося багато років, навіть не десятиліть, а століть — майже чотирьох. Усі різновиди хабарів також були в роботі… Усе! Як правильно, як чудово поводилася та ж українська старшина! Правильно, чудово — з московського, потім з петербурзького, потім знову з московського погляду. На все була готова заради грошей, а з ними й статусів. Як вона збудилась, коли їй запропонували довести свої права на дворянство, тобто походження від неабияких предків. З яким захопленням, з якою тямущістю кинулися вивчати все українське минуле, шукаючи в ньому сліди дідівської блакитної крові та відповідних звитяг! Гроші й ще раз гроші, статуси й ще раз статуси — ось що їх цікавило, а побічним наслідком тої хапужної суєти стала жива картина національного минулого. Стала й почала свою роботу в людях, про яких тій старшині думалося менше всього.
Шевченко робив своє, а гроші… та те ж саме!..
І це тільки один випадок з тих, які, мабуть, можна згадати в захопленні сингулярністю, хай їй грець.
Не треба прагнути щось зрозуміти — щось таке, що нам здається важливим. Досить! Змиріться, люди, з тим, що якраз головного в існуванні будь-чого, зокрема вашої країни, нації, осягти нікому не дано. І не тому, що наш мозок для цього ще слабкий, а тому, що головне не піддається розумінню по його природі.
Може це й мають на увазі, коли кажуть: чоловік мислить, а Бог рядить, чоловік стріляє, а Бог улучає, «человек полагает, а Бог располагает». Діди не знали слова «сингулярність» — їм вистачало слова «Бог» з великої літери, що означало «ніхто» з маленької.