Для тих, хто знайомий з історією терміна «народне мистецтво», ця художниця є однією з найяскравіших представниць радянського концепту, що розділив «народне» і «професійне». Ганна Собачко-Шостак отримала звання «Майстер народного мистецтва УРСР» 1936 року, два роки по тому, як базові установки соціалістичного реалізму стали вважатись у срср єдино правильним методом — ідеологічно й естетично. Відповідно звання «Народний художник УРСР» надавалося Президією Верховної Ради УРСР тільки художникам, що мали професійну освіту, тобто навчені (або почали працювати) у повній відповідності до цього методу створення художніх образів. Ганні Собачко-Шостак на момент отримання звання було 53 роки, ще наприкінці ХІХ століття вона закінчила всього два класи церковноприходської школи, і дарма що її твори експонувалися на виставках у Києві, Харкові, Полтаві, москві, петербурзі (петрограді, лєнінграді), Парижі, Берліні, адже за соцреалістичним ранжуванням повноцінною художницею вважатися не могла.
Як сталось, що жінка, народжена 15 грудня 1883 року в селі Скопці Переяславського повіту Полтавської губернії (перейменоване у село Веселинівка Баришівського району Київської області), у період з 1911-го по 1930 рік була так рясно представлена численними творами на виставках сучасного мистецтва, а пізніше стала рядовою «художницею по текстилю» фабрики «Експортнабивтканина» в підмосковному селищі Черкізове? Попри те, що 1939 року її прийняли до московської секції спілки художників срср, а твори повезли на виставку до Нью-Йорка, вона скрізь називалася не «сучасною художницею», а «майстринею народного мистецтва». У срср свідомо не використовували терміни «примітивізм, наїв» ще й тому, що «народні митці», тобто колишні «кустарі», мусили працювати на державну економіку, а не створювати украй суб’єктивних образів. «Народне» почало розумітися як «колективне, масове, неіндивідуальне». У Нью-Йорку показувати як «вітрину розвитку», у межах срср — милостиво забути про дореволюційну діяльність.
Хоча образи Ганни Собачко-Шостак були більш ніж суб’єктивними, на фабриці вона стала просто «тією, хто малює квіти» на експорт.
На початку ХХ століття вона почала працювати в приватній (а інших тоді не було) килимарній і вишивальній майстерні, влаштованій у власному маєтку Анастасією Семиградовою — приятелькою по Рисувальній школі Миколи Мурашко художниці Олександри Екстер. Керівницею майстерні вона покликала також художницю Євгенію Прибильську, з якою, імовірно, радилась, зауваживши незвичний талант Ганни. Дві освічені, підприємливі, художньо обдаровані пані зрозуміли, що у творах малоосвіченої сільської жінки стикнулись із чимось небаченим. Ганна малювала квіти, яких не існувало в природі, створюючи композиції, далекі від традиційних, тобто таких, які були її звичним оточенням. На килимах, рушниках, тарілках, куманцях, глечиках, кахлях, тканинах з вибійкою вона, звісно, бачила, як можна стилізувати пелюстки, листя, гілки, пір’їни, пташок і фігури людей, але використовувала їх не як зразки для наслідування, а стилізуючи окремі елементи й мотиви. Ганна була вродженим аналітиком і вміло перекомпоновувала фрагменти, тобто з традиційних елементів створювала нетрадиційні композиції. Здебільшого квіткові. Тобто працювала як Василь Кандинський (твори якого Ганна навряд чи бачила), що приблизно в цей же час почав створювати абстрактні полотна з елементів, організованих за принципом динаміки. Композиції Ганни Собачко були також надзвичайно динамічними, а фентезійні квіткові букети, вінки, гірлянди — дивовижно рухливими.
Ескіз для вишивки подушки (1935)
Коли Анастасія Семиградова виділила Ганні окрему кімнату у своєму маєтку, а Євгенія Прибильська почала привозити їй папір великого формату, гуашеві й акварельні фарби, творчість Ганни почала розвиватися не лише як «підготовчі ескізи для килимів і вишивок», а й до окремого, по суті, станкового висловлювання. Такою є її «Тривога» 1916 року — метафоричний відгук на події Першої світової війни. У творах з’являється і активний чорний контур, і насичене кольорове тло, що надає композиціям драматичного емоційного підтексту. Імовірно, ці твори бачили Казимир Малевич та Олександра Екстер, які співпрацювали з вишивальною майстернею: Екстер вводить насичене кольорове тло в сценічні ескізи, Малевич починає використовувати рожеві відтінки в супрематичних зображеннях. Це саме ті прийоми й кольори, з якими Ганна працювала цілеспрямовано після 1912 року в композиціях на папері.
Нам звично думати, що такі видатні художники, як Пікассо й Модільяні, могли запозичувати певні елементи образності в анонімних африканських художників для створення приголомшливої образності власних картин і скульптур. Ми навіть пишаємось, що Давид Бурлюк міг сміливо використати елементи традиційної картинки «Козак Мамай» для створення авторських неопримітивістських картин, якими епатував столичних відвідувачів галерей. То чому ж нам так складно припустити, що авторизовані твори селянки Ганни Собачко (вона тоді була незаміжня), яку вони знали як свою сучасницю, могли вплинути на творчість таких видатних авангардистів як Екстер і Малевич?
Бо й далі дивимося на ранню творчість Ганни Собачко через радянські окуляри. У яких «профі» апріорі, за умовчанням, має впливати на аматора, а не навпаки. Бо «профі» знає, як виконувати концептуальні вимоги «великого стилю», аматор же послуговується нераціональною, стихійною виразністю, що є радше виразом інтуїтивної естетики. Тому такі твори потенційно небезпечні для ідеї колективістської «народності», тому їх треба «поставити на службу», знеособивши.
У життя Ганни трапилося диво, коли на неї звернули увагу жінки, вищі за соціальним статусом та достатньо вільнодумні, щоб дати їй простір і матеріали для вільної творчості. Євгенія Прибильська на десятиліття стала менеджеркою Ганни: допомагала експонувати її твори на різних виставках у країні й за кордоном у 1920-х, на початку 1930-х вивезла Ганну із сім’єю від Голодомору в підмосков’я. Вона ж зберегла велику колекцію творів Ганни під час Другої світової війни, а перед смертю передала їх на збереження сестрі, хоча сама Ганна про це не здогадувалася, бо тихо рік за роком працювала на текстильній фабриці. Радянська влада зберегла їй життя в обмін на сумлінну працю без натяку на будь-які прояви вільної творчості.
Та стався в її долі ще один поворот, який також можна назвати дивом.
Коли Ганна наближалась до 80-ліття, київський журналіст Григорій Мєстєчкін розшукав її адресу й приїхав переконувати показати свої давні твори в Києві. Художниця так здивувалася, що її пам’ятають в Україні, аж почала знову створювати флористичні фентезійні композиції на папері. Їх вона показала на єдиній за життя персональній виставці «Квіти України», організованій 1964 року в залі Спілки художників України. Номінована на здобуття Шевченківської премії, ця експозиція стала її останньою. Як і мандрівка на батьківщину із сином та онукою: восени 1965 року художниці, яка все життя малювала «не городні квіти», не стало. Усі свої твори вона заповіла українським музеям.
А виставка її творів мала потужне продовження.
Квітка-редька (1912)
Алла Горська побачила в композиціях Ганни Собачко-Шостак нові можливості декоративної пластики, візуальної рухливості, виразності локальних яскравих кольорів, які можна використати в монументальних творах. В архіві художниці збереглись ескізи, де Алла Горська експериментує з образами квітів, листків, пагонів, що гнуться, звиваються, обплітають одне одного. Один з таких ескізів вона встигла з колегами перетворити 1967 року на керамічну мозаїку «Вітер», уміщеній на зовнішній стіні київського ресторану «Вітряк». Незвичні флористичні композиції Ганни Собачко-Шостак вплинули на шістдесятників: вони побачили в них певну стратегію обходу приписів соцреалізму. У сімдесяті композиції Собачко-Шостак стали основою для серії акварельних фентезійних композицій подружжя Людмили й Володимира Лободи, у ранні вісімдесяті надихнули Миколу Трегуба на «рожеві» натюрморти. З 1990-х Національний музей декоративного мистецтва України, що володіє найбільшою колекцією творів художниці, почав представляти їх на виставках у контексті українського авангарду. Нині окремі твори художниці демонструються за кордоном також як частина українського авангарду.
Наївістка? Народна майстриня? Феномен пізнього повернення до творчості? Чи все ж таки авангардистка, чия творчість, сповнена динаміки й свободи, залишається відкриттям для наших сучасників, як і для творців нового й неофіційного мистецтва ХХ століття.
У запитанні, винесеному в заголовок, бринить ще один підтекст: а чи не є саме ця скромна жінка, яка не дала жодного інтерв’ю, насправді «першою леді» українського авангарду, який базується не на революційному запереченні методів академізму, а на трансформації спадку традиційного мистецтва? Не на боротьбі абстракції з наративом, літературністю картини, на чому наполягають дослідники авангарду, а на гармонійному використанні декору для творення іншого типу візуальності? Абстракція стала частиною дизайну, то чи не була творчість Ганни Собачко-Шостак також його повноправною частиною, прихованою під терміном «народне»?
У виставково-просвітницькому проєкті «Очі квітів», що стартує 15 грудня в Національному музеї декоративного мистецтва України, ми, співробітники музею та кураторська група, спробуємо поставити ще кілька запитань. Як співвідноситься її творчість з найкращими зразками традиційного мистецтва ХVIII–XX століть, де використовувалися подібні мотиви? Як продовжує впливати на творчість професійних митців, наших сучасників?
Ми проживемо цю зиму з її нереальними квітами, що дають поживу розмислам про традиції та новаторство, про перехрестя минулого й майбутнього.