Ідеться вже не про відділення Донбасу чи Криму, як це пропонував письменник Юрій Андрухович, ідеться про сепаратизм західних областей.
Дружба-дружбою, а сало…
Ідея окремішності Галичини у цілому не нова. У 1991 р. занепокоєння тоді ще союзного Києва викликало створення Галицької асамблеї з представників Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад. Щоправда Галицька асамблея ніяких сепаратистських закликів не висловлювала і після проголошення Незалежності України фактично згорнула свою роботу. Побоювання центральної влади були викликані більше самим фактом появи подібного утворення. Набагато більшого шуму наробив у 2004 р. намір почесного президента Львівського ФК «Карпати» нардепа Петра Димінського заявити про повну незалежність команди від чемпіонату України з наступною її заявкою у футбольному чемпіонаті «одній із прикордонних з Україною країн». Намір, який так і лишився наміром, був розцінений як акт сепаратизму.
Заклики до відокремлення західних областей лунають періодично від само дня здобуття незалежності, не виливаючись у якийсь структурований громадський рух. Які ж аргументи наводять прибічники відділення?
Читайте також: Галицькі дезінтегратори
Аграрний характер західноукраїнських областей, в умовах пануючої в світі агфляції (росту ціни на харчі темпами що перевищують інфляцію) має стати неабияким економічним підґрунтям. Західна Україна – регіон з потужним транзитним потенціалом, там знаходяться всі значні українські магістральні газопроводи, і там же міститься найбільше в Європі Більче-Волицьке газосховище (17 млрд куб). Західні області – потужні виробники електроенергії, саме там розташований «Бурштинський острів»,. Попри весь інформаційний бруд вилитий проросійськими медіа на Західну Україну, цей регіон далеко не пасе задніх і за економічними показниками – Львівська область до бюджету країни ПДВ, податку на прибуток, акцизів та інших платежів сплачує більше за Луганщину та Крим. Нарешті не варто нехтувати таким економічним фактором як кошти заробітчан, що постійно надходять до західних областей – а це до 7 млрд доларів щорічно.
З цих нехитрих факторів робиться висновок – «без України проживемо» та «якщо не можна переконати Донбас і Крим українізуватися та піти в Європу – підемо самі».
Фахівці до подібних заяв ставляться більш ніж скептично і звертають у вагу на дуже слабкий експортний потенціал Західної України – по Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській, Волинській та Рівненській областях імпорт у півтора рази перевищує експорт ($ 4 млрд експорту проти $ 6,3 млрд імпорту). На відміну від 1991 р. коли вся економіка України була державна, нині найбільші активи західних областей мають цілком конкретних власників, як правило не місцевого походження (нафтохімічні заводи ЗАТ «Лукор» у Калуші, наприклад, належать російському «Лукойлу») жоден з яких не помічений в бажанні нести збитки, які обов’язково виникнуть через невизначеність економічного статусу сепараційного утворення. У підприємств Донбасу такі негаразди виникли у 2004 р. – після Северодонецького з’їзду іноземні партнери призупинили виконання контрактів до остаточного визначення політичної ситуації в Україні, і це безперечно вплинуло на політику ПР.
Заробітчан, які сподіваються що виділення від України відкриє їм двері на Захід, забувають привітати перспективою підвищених податків і зборів на їхні заробітки – протягом значного часу більше відокремленим областям грошей брати просто не буде звідки. Для здійснення таких політичних проектів потрібно потужної організації, яка очолила б процес, а нині в Західній Україні найбільш авторитетна в очах громади організація це Греко-Католицька церква, яка виступає не просто проти сепарації, а навпаки докладає титанічних зусиль для поширення свого впливу на схід. Не безуспішно докладає, треба зазначити.
Нарешті до сепаратизму явно вороже ставляться представники місцевої влади. «Люди, які пропагують або захищають сепаратизм, нагадують мені маленьких дітей, що ховаються під ліжком від будь-якої проблеми і які вірять в чудеса. Сидіти і мріяти – легше, ніж зробити хоч одну добру справу» – заявив мер Львова Андрій Садовий.
Читайте також: ПРивид сепаратизму
Той факт, що перспектива розділу країни наразі це щось з області казок та міфів, визнають і прибічники цієї ідеї. Один з найбільш послідовних західноукраїнських сепаратистів, керівник громадської організацій «Інститут міста Чернівці» Олег Хавич зазначив: «На жаль перспективи розколу України наразі не існує». Якщо не існує – звідки ж тоді вітер віє?
Шляхами Винниченка.
Вітер віє від представників галицької інтелігенції – саме від них, а не від простих галицьких та волинських трударів сепаратистські гасла лунають найчастіше. Аргумент при цьому наводиться карколомний – тільки розділ України зупинить русифікацію, позаяк у сучасному вигляді Україна мовляв, не може стати не тільки європейською, але й українською.
За прикладами далеко ходити не треба. Відомий письменник Юрій Винничук, шокував читачів своїм інтерв’ю у газеті «2000»: «Лінія так званої «помаранчевої України» йде чітко по колишніх кордонах Речі Посполитої… Так от, де були довше поляки, там збереглась українська мова і українські традиції. Ось по цей кордон можна й поділитись. Бо я не знаю, скільки так можна: одні тягнуть наліво, другі направо, нормального життя нема, двадцять років – повний маразм».
Від Винничука не відстає й художник Володимир Мулик: «Западає думка, що було б краще не носитися з казково-романтичною Соборністю, а визнати існування на території України двох різних націй. І не важливо, як називатимуться ці дві нації – вони українцями, а ми галичанами, чи ми українцями, а вони малоросами. Головне подивитися правді у вічі». Не менш шокуючи заяву зробив у колонці скандально-відомий письменник Андрій Любка: «Соборницька ідея, заснована на жертовних поривах західних українців за кілька десятиліть українізувати Схід і Південь України, здійснилася повністю. Але з точністю до навпаки. Це Донбас і Крим донбасували Галичину й Волинь… Чи вигідне Кремлю уявне відділення Донбасу, Криму й створення так званого ПіСУаРу (Південно-Східної Української Республіки)? Ні, не вигідне! Бо завдяки соборності України Москві вдається тримати повний контроль над усією територією нашої держави, що навіть в умовах федералізації стало б неможливим». Шкода – не навів прикладів «жертовних поривів західних українців», аби порівняти їх з жертовними поривами українських патріотів зі сходу.
Злагодженим хором заклики до розділення України залунали після прийняття Верховною Радою «мовного закону». Доводи не вражали оригінальністю: «Вони не хочуть нашої мови – а ми не хочемо жити з ними разом». Найбільш категорично висловився в інтерв’ю вже згаданий Юрій Андрухович: «Те, що я є прибічником сепаратистських настроїв, не зовсім так. Я просто не маю відчуття, що мешканці Донбасу – мої співвітчизники. Вони мені, можливо, всього лише сусіди. Проте і з ними можна було би більш-менш безболісно співіснувати в межах єдиного державного утворення, якби вони в цьому утворенні не захопили владу. Але позаяк вони її захопили і віддавати зовсім не збираються, то співіснування з ними стає таки відчутно – вживу різкіших слів – гидким і ганебним». Логіка вбивча. Письменник – прибічник європейських цінностей, співіснувати з Донбасом згоден тільки якщо той не захоплюватиме владу. А якби на владі перебували подільські чи поліські клептократи, було б легше?
За всіма гучними заявами окремих галицьких інтелігентів раз до разу проскакує той, який лишається мабуть найбільшим каменем спотикання: «Русифікація, що продовжується в Україні, зменшує коло україномовних читачів і споживачів україномовного продукту». А далі висновок – якщо коло зменшується значить і вище перелічених письменників купують та читають все менше й менше людей. Дивна річ – Лама, «Океан Ельзи» та Сашко Положинський зменшення кола україномовних споживачів чомусь не відчувають – дехто з них, примудряється збирати аншлаги навіть у Росії. Певно – тому й не чув ніхто сепаратистських закликів від відомих українських співаків.
Позиція ж наведених представників галицької інтелігенції та їхніх прибічників аж надто нагадує позицію Володимира Винниченка, який у 1918 р. уклав з російськими більшовиками угоду про співпрацю у поваленні гетьмана Скоропадського в обмін на «диктатуру української мови в Україні», бо його, мовляв, затирали російські письменники. І для України, і для Винниченка тоді це закінчилося дуже погано. Але хто пам’ятає уроки історії? Сьогодні окремі представники галицької інтелігенції з метою збереження свого кола читачів закликають розколоти країну!
Читайте також: Сепаратизм – секретна зброя регіоналів
Гравці за лаштунками.
Позиція окремих представників інтелігенції звісно, впливає на громадську думку, але й переоцінювати її вплив не варто. Економічні підстави для сепаратизму також виглядають украй сумнівно. Отже, на перший по погляд прибічникам соборності нема від чого перейматися. Але це тільки на перший погляд. Ситуацію суттєво може змінити втручання когось з крупних політичних гравців, який може використати сепаратистські тенденції для здійснення своїх геополітичних проектів.
Перший, хто спадає на думку – путінська Росія. Після розігрування карти «русинського сепаратизму» у Закарпатті, за яким не ховаючись стояли представники Української Православної церкви (Московського Патріархату), подібні кроки Москви нікого не здивують. Очевидно – будь-який сепаратизм послаблює Україну і створює зайвий клопіт у без того буремній українській політиці. Привід більш ніж вчасний – Україна, хай навіть через економічні інтереси олігархату, але повільно зміцнює свою енергетичну незалежність, вже купує російський газ у німців, розробляє шельф Чорного моря та проводить розвідку родовищ сланцевого газу. Реалізація всіх цих проектів загрожує Кремлю втратою одного з найбільших своїх ринків.
Треба зазначити, що темою галицького сепаратизму Москва руками схильних до Кремля ЗМІ, намагалася маніпулювати вже неодноразово. В часи президентства Ющенка на шпальтах російських видань час від часу з’являлися статті у яких Галичину змальовували як культурний, європейський та вельми перспективний регіон, який лиха година звела в одну державу з «дикими анархічними українцями». Що характерно, теза «Галичина – не Україна» давно стала наріжним каменем проросійських видань в самій Україні.
Проте не треба й перебільшувати загрозу «руки Москви». По-перше, Росія нині не в тій ситуації аби виділяти значні гроші на подібні проекти – країна яка у 2008 році легкою рукою дала кредит у $ 5 млрд Ісландії, щойно не знайшла грошей для порятунку на Кіпрі активів своїх корпорацій. По-друге, як не парадоксально це виглядає, але подібні наміри мають викликати рішучий опір з боку чинної української влади. Донецька команда президента Януковича, аж ніяк не бажає, аби у «їхній пісочниці» хтось зміцнював вплив на українських громадян і відповідно – тиснув на саму Партію Регіонів.
Проте біографії найбільш відомих прибічників окремішності Західної України змушують шукати причини посилення сепаратистських тенденцій усередині країни. Так наприклад, вже згаданий голова ГО «Інститут міста Чернівці» Олег Хавич у 2011 р. працював керівником інформаційного блоку Міністерства культури України, в уряді прем’єра Азарова. Трохи раніше, під час виборів у депутати по одномандатному виборчому округу № 5 у місті Чернівці, він став учасником передвиборчого скандалу. 30 жовтня 2010 р. Чернівецька міська виборча комісія оголосила попередження кандидату у депутати Олегу Хавичу за використання агітаційних матеріалів з дизайном схожим на логотип партії «Фронт змін». Подібні факти, звісно, не дають підстав підозрювати у роздмухуванні сепаратистських тенденцій нинішню владу, але й розглянути таку гіпотезу також варто.
Чи може чинна владна команда через свої політичні інтереси зазіхнути на цілісність держави? Після Северодонецького з’їзду таке питання видається наївним. А чи матиме влада проблеми на наступних виборах у Західній та Центральній Україні? Безперечно, так. Події останніх виборів до ВР, де у Первомайську дійшло до рукопашної, та перенос виборів мера Києва на 2015 р. наочно доводять що регіон Центральної України правляча партія безнадійно програла і сама це чудово усвідомлює. Для перемоги на наступних – президентських, виборах чинна влада потребує по справжньому креативних кроків. І ще – вона дуже гарно опанувала давньоримський принцип «Divide et impera» – «Поділяй і володарюй».
Спроби влади посіяти розбрат у таборі парламентської опозиції поки що раз за разом зазнають поразки. Якщо й надалі опозиція зуміє долати всі суперечки і діяти спільно, владі конче знадобиться якийсь альтернативний проект, здатний відтягнути від опозиції частину голосів, а бажано – розколоти табір опозиції взагалі. Ідея відокремлення Західної України може стати для Партії Регіонів просто дарунком долі. У Галичині сепаратистські ідеї знаходять відгук у незначної частини населення, проте на сусідніх з нею Волині та Поділлі вони набагато менш популярні, а в Центральній Україні взагалі домінує ідея соборності. Тож якщо під час виборчого протистояння якась організація викине гасло «якщо дончани знову нам нав’язують свою владу – ми відокремлюємося» і цей заклик знайде відгук у значної частини галичан – більш нищівний удар для опозиції складно навіть уявити. По-перше, доведеться пояснювати частині своїх виборців переваги соборності України та неприпустимість будь-яких зазіхань на цілісність держави. По-друге, сама подія посіє між Центральною і Західною Україною підозру і недовіру. Ба-більше, Партія Регіонів, яка неодноразово використовувала федералістські гасла у своїй програмі, отримає потужні підстави для реалізації цього проекту, або взагалі виступить головним захисником єдності та соборності нашої держави. І якщо так – посилення сепаратистських заяв з боку частини галицької інтелігенції та серед пересічних мешканців західних областей, має цілком конкретну причину і джерело агітації.
Але це – лише припущення.
Сепаратизм – довічна загроза для будь-якої держави – цю проблему мають без винятку всі європейські країни. Завжди існують люди які вважають що «ми різні народи» і що «окремо буде краще». Завжди існують потужні геополітичні гравці, готові використати такі бажання у своїх інтересах. Це – нормально. Як шторм стає кращою перевіркою для придатності корабля і його екіпажу, так і загроза сепаратизму це кращий тест для нації на право для існування. Або – розколеться, або – нації вистачить політичної виваженості і мудрості.