Частина спільноти пов’язує виводить свої аргументи з власного досвіду, притому особливо переконливі — з радянського. Пенсіонерки почали ностальгувати, як все своє шкільне дитинство восени збирали на колгоспних полях врожай картоплі (винограду, моркви, яблук), і як весело їм там було на відміну від нудних шкільних уроків. Тому, мовляв, не такі вже ті гарбузи важкі та нічого з тими школярами не станеться. Суворі дідусі традиційно бубоніли про занадто ніжне сучасне покоління, яке важче комп’ютерної мишки у руках нічого не тримало. Тож гарбуз — саме те, що їм, мамчиним синам, потрібно. Екзальтовані дами з фото у вечірніх сукнях CapsLock-ом голосили: якщо вони у школі брудну ганчірку по підлозі возили, то й ці діти мусять робити це, як данину всеосяжній справедливості — якось же виросли люди! Ну і класичні “професори педагогіки” (а за сумісництвом — “епідеміологи”, “фахівці” з макроекономіки, сланцевого газу тощо) запевняли: якщо змалку не почнеш змушувати дитину виконувати неприємну та невластиву їй роботу, то все життя вона буде шукати та робити тільки те (який жах!!!), що їй цікаво.
Інший табір, навпаки, обзивав їх “совками” і ставав в позу: мовляв, моя дитина в школі навіть обгортку від своєї цукерки викидати в смітник не повинна — для цього є спеціально навченні люди, які за це отримують зарплатню. І не для того вони свою квіточку на п’ять гуртків із розвитку возять, щоб її коштовний час витрачати на поливання якихось квітів на шкільному підвіконні. Дійти до згоди так і не вийшло — ображені адепти колективних чергувань та господарчих робіт масово самозабанювалися, а просунуті прихильники індивідуалізму вчили один одного правильно писати скарги та заяви про відмову від суспільно корисного навантаження.
Читайте також: Джерело надії
Після широкого розголосу в пресі на подію відреагували багато громадських діячів та активістів. Освітній омбудсмен Сергій Горбачов написав розлогий тест та зауважив, що “у школі діти повинні здобувати знання, а не перетворюватися в робочий ресурс школи, міста або селища”. І освітні чиновники різних рангів про всяк випадок терміново видали накази про заборону подібної діяльності. Притому паралельно чиновники публікували фотозвіти з акцій прибирання школярами особливих місць напередодні важливих дат, не відчуваючи при цьому жодного внутрішнього дисонансу.
Чому ж ця проблема, яка по суті, не вартує того виїденого гарбуза, так глибоко та боляче чіпляє українське суспільство? Ну бо ж зрозуміло, що у сучасній школі не йдеться про пряме порушення законодавства — наприклад, про експлуатацію дитячої праці чи порушення норм безпеки, які можуть призвести до втрати здоров’я та життя. І насправді привчання у позашкільний час до безкорисної діяльності змалку практикується в освітніх системах різних країн. Вся різниця, яка перетворює волонтерство на примусове та шкідливе дійство, лежить у площині усвідомленості, добровільності та наслідуванні. На прикладі з гарбузами директор, який потім пояснював, що “щепив учням чоловічі якості”, сам при тому ці гарбузи не чіпає, а тільки роздає накази. І навряд чи він пояснював хлопцям, у чому користь цієї діяльності — до прикладу, що їх віддадуть самотнім літнім односельцям для годування їхньої худоби. І точно не питав, чи хочуть вони це робити замість уроку англійської, який потім прийдеться надолужувати з репетитором. Погано не носити з поля овочі (прибирати сміття, фарбувати паркани), а привчати дітей до примусової праці, сенсу якої вони не розуміють. Бо саме таке ставлення до роботи при інших чинниках може сформувати світогляд працівників, які без нагляду керівництва не тільки не проявляють ініціативи, а й просто ігнорують свої обов’язки. Які відчувають будь-яку діяльність як нецікаву та непотрібну. Які все життя не тільки згадують свої шкільні катування-чергування з ганчіркою у брудній воді, а й злостиво бажають це відчути своїм дітям. І які потім не можуть повірити, що хтось з власної волі та безкорисно допомагає армії, дітям, тваринам.
Читайте також: Телефон, як у Прохаська
Будівлю своєї школи, де здобувала неповну середню шкільну освіту, я пам’ятаю до останнього куточку. Бо щовівторка ми мали мити сходи та натирати велику лису голову бюста пролетарського письменника Бориса Горбатова, у четвер був в день чистоти, а у п’ятницю — генеральне прибирання. Чи зробило саме це мене більш працьовитою? Навряд чи. Але, знаєте, того Бориса Горбатова я не любила з дитинства, навіть коли ще не знала, що він писав доноси на своїх колег у НКВС…