Хто сформував наше знання про українську літературу

Зародження історії літератури

В Античності можна знайти витоки майже всього, включно з історією літератури. У ІІІ столітті до нашої ери грек Каллімах склав «Таблиці», згрупувавши п’ять типів текстів: першість мали художні, далі законодавчі, історичні, риторичні та насамкінець природничі. Іван Франко вважав «Таблиці» першою відомою спробою «літературно-історичної бібліографії».

Приклади покажчиків із короткими довідками про книжки та їхніх авторів маємо й у середньовічній та ранньомодерній українській літературі: від «Переліку книг істинних і ложних» в «Ізборнику Святослава» (1073) до списку «Назви книг та хто їх створив» XVII століття, який уклав, можливо, Єпифаній Славинецький.

У середині ХVІ століття німецький книжник Конрад Ґеснер видав свою «Універсальну бібліотеку», в якій систематизував біографії та бібліографію письменників. Із цього, як вважають, веде відлік історія літератури. Хоча сам вислів з’явився через сто років, у книжці Пітера Ламбека «Вступ в історію літератури» (1659).

Творення історії національних літератур почалося в першій третині ХVІІІ століття, коли вийшов перший том 13-томної «Історії французької літератури» (1733).

1772 року перший історик італійського письменства Джироламо Тірабоскі видав свою «Історію італійської літератури». З 1750-х років вивчав історію британської літератури Томас Вортон. Він задумував простежити «перехід від варварства до цивілізованості» в англійській поезії, але не обмежувався прогресистським поглядом і плекав романтичну любов до середньовічної поезії заради неї самої. Зрештою, його «Історія англійської поезії від кінця ХІ до початку XVIII століття (1774–1781) виховувала літературні смаки британців протягом багатьох років. У той самий час уже працював Семюел Джонсон — видав Шекспіра з ґрунтовною передмовою, першим поставив під сумнів автентичність пісень Оссіана та уклав «Життєписи найвидатніших англійських поетів» (1779–1781). А у Франції, у ліцеї Телюсон, дванадцять років поспіль викладав літературу Жан-Франсуа де ла Гарп. Він зібрав свої лекції і з 1799 року видавав «Ліцей, або Курс давньої та нової літератури» — багатотомник у 18-ти томах. До когорти істориків літератури долучилась і Мадам де Сталь, написавши працю «Про письменство, розглянуте у зв’язку з громадськими настановами» (1800) — згодом на ній ґрунтував свій культурно-історичний метод Іполіт Тен. У 1812 році, коли Фрідріх Шлеґель викладав літературу у Відні, був опублікований його авторський курс з історії німецького письменства.

Протягом XVIII століття автори напрацьовували мову, якою можна було б говорити про історію літератури (наприклад, «Спроба написання літературної історіографії» Якоба Фрідріха Реймана) і пропонували власні періодизації (як Ердайн Кох в «Узагальненні історії німецької мови та літератури з найдавніших часів до смерті Лессінґа»). Здебільшого такі праці мали утилітарний — навчальний — характер.

Особливо плідним часом для вивчення національних літератур став романтизм. Коли універсальна нормативність класицизму вже відходила в минуле, почали цінувати виняткові риси духу націй, втіленого у взірцях красного письменства.

Для постання історії літератури як галузі та окремих авторських видань з історії національних літератур потрібні були наукові інституції та інтелектуальне середовище. Коли вони з’явилися в Україні — почали виходити друком і перші історії української літератури.

Конструювання тяглості проти оглядів сучасності

Першість у вибудовуванні тяглості історії українського письменства належить Івану Могильницькому (1777–1831) — перемишльському каноніку УГКЦ, провіснику національного відродження Галичини. «Людина, вища за сучасників на цілу голову, учений справді був навдивовижу обізнаний з минулим рідного краю та його культурними здобутками», — характеризував його Сергій Єфремов. У своїй праці 1829 року «Відомість о руськім язиці» Могильницький зв’язує творчість сучасників із давніми літературними пам’ятками, обстоює єдність українців Наддніпрянщини та Наддністрянщини. У доданій до «Відомості» першій спробі літературної хрестоматії він наводить середньовічні грамоти, переклади Біблії, уривки з Литовських статутів, юридичні акти, фрагменти з творів Йоаникія Ґалятовського, Антонія Радивиловського, вірші з почаївського «Богогласника» — аж до уривків з «Енеїди» Котляревського та віршів із «Граматики» Павловського.

«Переконавшися тоді приведеними вище доказами про давність і знакомитість язика руського, може, не один читач, несвідомий історії народної, запитати: для чого ж то так давній, так знакомитий язик руський з загального уживання вийшов? Чому ж тепер язик той є тільки просторіччям меншої сільської шляхти, священиків греко-католицьких і народу посполитого, у містах і селах мешкаючого? …Через що ж у такому занедбанні у нас пребуває південно-руська письменність, тим часом як вона дала б рідній історії багато пам’яток ваги надзвичайної?», — запитує Могильницький.

Ще одна можлива точка відліку історії української літератури пов’язана з Весною народів. Перша синтеза нашого письменства з’явилася тоді, «коли українські мова й література були допущені до університетської кафедри», — писав Іван Франко. Тобто в 1848 році, коли у Львівському університеті була створена кафедра руської словесності, яку очолив Яків Головацький. 18, 20 та 25 січня 1849 року він прочитав лекції з історії українського письменства, згодом опубліковані під назвою «Три вступительнії преподаванія о руській словесності». Роком раніше Іван Вагилевич розвинув наратив тяглості українського письменства в «Замітках о руській літературі» (1848).

На думку Сергія Єфремова, галичани, «стоячи осторонь од російських впливів, в своїх поглядах не були спутані шаблонами, схемами й традиціями російського письменства і вільну через те руку мали якраз там, де треба було історичну перспективу держати незатемненою й прозорою».

Тим часом на Наддніпрянщині практикували інший підхід — обнулили відлік української літератури й публікували лише огляди поточного («нового») письменства. У 1830-х — 1860-х роках їх вийшла ціла низка, оглядачі від Осипа Бодянського й Пантелеймона Куліша до Михайла Драгоманова й Олександра Кониського давали оцінку тогочасному літературному процесу, свідками якого вони були. Найвищу похвалу в цих студіях здобували твори Квітки-Основ’яненка, Шевченка і Марка Вовчка.

«Ось тобі на! Усе не до смаку, що в нас починаючи аж од Нестора, понаписувано: треба якусь іншу мову й інший дух у книжках появити. …Охотнійше почали наші хлоп’ята слухати бурлацьке юродство Котляревського, аніж чепуркувату Кармазинщину», — нарікав Куліш.

Читайте також: Впливові літературознавчі поняття: український погляд

Виняток становив хіба нарис Івана Прижова «Малоросія в історії її літератури з ХІ до ХVІІІ ст.», який 1869 року переклав українською засновник львівської «Просвіти» Анатоль Вахнянин. Цим закінчився, як казав Сергій Єфремов, «доісторичний» період у творенні історій української літератури.

Петров, Дашкевич і Франко

Першою «академічною» історією української літератури на Наддніпрянщині вважаються праці Миколи Петрова — професора Київської духовної академії, зберігача Церковно-археологічного музею при КДА, ініціатора створення Історичного товариства Нестора Літописця в Києві. Ще в 1865 році як студент випускного курсу КДА він опублікував дослідження літературної спадщини могилянців Феофана Прокоповича та Митрофана Довгалевського. Петров був росіянином за походженням (народився в Костромській губернії), приятелем Опанаса Булгакова та хрещеним батьком його сина Михаїла Булгакова — словом, мав усі шанси цілком інтегруватися в російське імперське середовище Києва.

Читайте також: Мікроісторія про те, як формувались національні еліти ХІХ століття: «Розділена династія» Шульгиних

Натомість Микола Петров став дослідником української (навіть не малоросійської) літератури — давньої і нової. У 1880 році вийшла друком його праця «Нариси з історії української літератури XVIII ст.», в якій здійснено огляд барокової шкільної драми. На його думку, писемна (висока, книжна, здебільшого міська) та усна (народна, переважно сільська) культури тривалий час розвивалися власними шляхами, а спроби синтезувати ці два напрями відбувались у драматургії, зокрема інтермедіях.

1884 року з-під пера Миколи Петрова вийшли «Нариси історії української літератури ХІХ ст.». Дослідник поставив питання про походження української літератури та її рушійні сили: «історичне вивчення української літератури… показало б справжнє походження її і характер, дослідило б той ґрунт, на якому вона росте, й визначило б, якою мірою стійкий і поживний той ґрунт, і тим самим — має чи не має своє майбутнє українська література?» Такі невеселі роздуми через вісім років після Емського указу та заборони українського слова. Зате наприкінці життя Микола Петров встиг застати Українську державу та інституалізовану українську науку — 1918 року він став академіком історико-філологічного відділення Всеукраїнської академії наук.

Праця Миколи Петрова мала резонанс: у 1888 році професор Київського університету св. Володимира Микола Дашкевич видав окремою книжкою значний за обсягом «Відгук на твір пана Петрова “Нариси історії української літератури ХІХ ст.”», у якому полемізує з колегою щодо визначальності російських та польських впливів на українську літературу. Дашкевич вважає, що ключовим має бути не питання про впливи і вторинність, а те, як література розвивається синхронно із загальноєвропейськими тенденціями та як втілює унікальні національні риси. «Реалізм, гумор і чуттєвість» Дашкевич вважає оригінальними прикметами української літератури. Учений стверджує, що основними рушіями нового українського письменства були «любов до народності» та «любов до минувшини». Однак, аби подібна дискусія в принципі могла відбутися, Дашкевич змушений наприкінці своєї праці додати на догоду цензурі кон’юнктурний пасаж про безперспективність української літератури, про те, що і літературний, і культурний розвиток України можливий тільки разом з Росією. Михайло Грушевський писав про Дашкевича, що той був українець за походженням і за своїми науковими інтересами та симпатіями, котрі, однак, не наважувався відкрито висловлювати.

Праця Дашкевича привернула увагу Івана Франка. Того-таки 1888 року 32-річний Франко написав для журналу «Правда» огляд «Нові праці про Україну», у якому проаналізував «Відгук…» Миколи Дашкевича на працю Петрова. Він високо цінує роботу професора, проте не цілком поділяє його ідею народності як головного рушія літературного процесу. Для нього література — це «те, що було саморідним виразом власної культурної потреби української інтелігенції». Того-таки року в часописі «Kwartalnik Historyczny» Франко написав ще одну рецензію — «Аналіз праці Петрова “Нариси з історії української літератури 19 століття”, підготовлений професором М. Дашкевичем».

А в 1892 році Іван Франко видав власну студію «Характеристика української літератури XVI–XVIII ст.» У ній він вбачає причину духовного занепаду доби Руїни в нищенні міст та набутків міської культури: «…зруйнування стількох міст і містечок означало знищення такої ж кількості осередків освіти! …зникали школи і братства! …нищилися і зникали книжки, рукописи, документи й цілі архіви, … марнувався цілий духовий фонд, набутий важкою і ретельною працею минулих літ».

На додачу Іван Франко сприяв видимості історії української літератури поза українським середовищем. Його «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року» мав стати розділом в енциклопедії історій європейських літератур, яку задумав видати польський історик літератури Александер Брюкнер. У статті про українську літературу для російського енциклопедичного словника Брокгауза і Ефрона Франко чітко наголошує на тому, що історію української літератури варто починати із Середньовіччя, а не з 1798 року.

Читайте також: День народження першої української медієвістки Варвари Адріанової-Перетц

Освітні потреби й політизована медієвістика

Після Головацького кафедру руської словесності у Львівському університеті перейняв Омелян Огоновський. На схилі віку він видав свій підручник —  «Історію руської літератури» (1887–1893). Перший том охоплював літературу від давнини до кінця XVIII століття, другий — лірику ХІХ століття, третій — прозу ХІХ століття, четвертий — фольклорні матеріали в записах ХІХ століття. Огоновський також уклав хрестоматії для вивчення церковнослов’янської та староукраїнської мов.

Залучення середньовічного матеріалу та обґрунтування давності української літератури викликало шалений опір росіян. Російський академік Петербурзької АН Алєксандр Пипін, співавтор «Огляду історії слов’янських літератур», громив у своїх рецензіях будь-які спроби українських науковців обстояти право на писемну спадщину Русі.

Читайте також: Література Русі в оптиці українських медієвістів, російських пропагандистів і західної академії

1898 року українська громада святкує століття нової української літератури, виходять друком статті з новозавітніми конотаціями, наприклад, «Століття обновленої українсько-руської літератури» Олександра Колесси.

Тим часом 1899 року в Яґеллонському університеті було відкрито лекторат української мови та літератури. Викладати запросили Богдана Лепкого. Відчувши брак підручників з українського письменства, Лепкий написав свій «Начерк історії української літератури» у трьох книгах: перша — «До нападів татар» (1909), друга — «Від нападів татар до Котляревського» (1912). Третій том згорів 1914 року, коли Лепкий рятувався від наступу росіян на Галичину.

На початку 1920-х з’явилось одразу кілька знакових історико-літературних праць.

Впливовою стала «Історія українського письменства» Сергія Єфремова (вперше опублікована 1911 року, четверте й останнє прижиттєве видання — 1929 року). «Мало якому народові в світі доводилось переживати трагічнішу, нещаснішу долю, як та, якої зазнав за своє історичне життя і зазнає й досі український народ. Вийшовши на історичну арену із свіжими молодими силами, він витворив був оригінальний політичний лад, заклав початки власної культури, дав зародки багатого письменства. Коли б була добра змога й виробляти та розвивати все те, що в давню давнину народ наш мав у гарних зародках, то тепер він був би, може, одним із найкультурніших народів у світі, достойним товаришем у спілці культурних націй. Але не так воно склалось. Український народ, який і тепер відзначається своєю, скажу так, потенціальною здатністю до культури, своїм розумом та хистом, що живе на території од природи щедро обдарованій — цей народ нині темний, затурканий, бідний. Нема в нього простору, щоб виявився прирожденний його хист, багата земля родить не йому, як не йому служать і здобутки новочасної культури… Він як став, то й досі зостається — тільки гноєм, щоб на ньому могли виростати пишні квіти чужої культури, випиваючи з його власного ґрунту всі соки живущі й за це майже нічого, чи таки й справді нічого, назад не повертаючи, не віддаровуючи нічим свого чужоїдного існування та розцвіту чужим коштом. Що ж це за фатальна доля така? Які причини призвели до такого сумного стану?» — починає Сергій Єфремов свою невеселу оповідь.

А проте, Єфремов пише й про успіхи, а не лише поразки, зв’язки зі світовими літературами, а не лише ізольованість та боротьбу за виживання. Наприклад, як «славний перський поет Нізамі (XII ст.) цілу поему присвятив фантастичній війні між королем руським та самим Олександром Великим. З другого боку, світової слави французька “Пісня про Роланда” (XI ст.) згадує про полки “з племені Росів та слов’ян”, що билися проти Карла Великого; так само німецька “Пісня про Нібелунгів” знає “багатьох мужів із Русів” (“Rinzen”) і навіть “численних лицарів із землі Київської” (“Kiewen”) на службі в Етцеля, короля гунського».

Завершується книжка Єфремова оглядом літератури першого пореволюційного п’ятиліття й несхитною вірою: «Хай доводиться тепер письменству багато гіркого в усяких формах переживати — дарма: це минеться і, як у тій загадці біблійній, з гіркого вийде солодке. Ручиться за це якраз досвід минулого з його здобутками, що їх ніякими перами не викреслити, бо тільки ж воно саме — хоче цього хто, чи не хоче — й може бути нехибною підставою до нормального розвитку. Хай очі й думки тягнуться до майбутнього — це так, зате ногами твердо треба стояти на ґрунті минулого, і тоді справді прийде той час, якого хода тверда й непохитна вчувається навіть у теперішньому хаосі, безладі та бездоріжжі…»

З 1923 року починає виходити друком «Історія української літератури» Михайла Грушевського, над якою він працював в еміграції. Історико-філологічні факультети давали комплексну гуманітарну освіту, тож не дивно, що завершивши «Історію України-Руси», Грушевський взявся за історію української літератури — так само вибудовуючи тяглість від найдавніших часів. Перші томи виходили друком у Львові з 1923 року, останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки в 1995 році. Праця Грушевського охоплює фольклор і літературу ХІ–XVII століть, що, вочевидь, було непросто дослідити без доступу до всіх необхідних джерел. А проте, в Чехословаччині у 1920-х зібрався цвіт української гуманітаристики, паралельно 1923 року в Каліші свою «Історію української літератури» видав Леонід Білецький.

У Галичині тим часом працював Михайло Возняк. Його дослідницькі інтереси були широкими, а його масштабна «Історія української літератури» (1920–1924) також зосереджена на українському письменстві XI–XVIII століть. Праця була перевидана в 1990-х вже в незалежній Україні й далі використовувалась як університетський підручник.

Читайте також: Як видавали українську класику в минулому столітті

Модерністський проєкт і ненаписані історії літератури

1910 року вийшла книжка 21-літнього талановитого літературного критика Миколи Євшана «Під прапором мистецтва» – аналіз естетики ранніх модерністів. Він давав власні інтерпретації класиків – Шевченка, Куліша, відгукувався на всі впливові явища літературного процесу, тонко відчував літературний хист сучасників і вирізнив з-поміж них головні імена, які справді стали осердям канону. Про Лесю Українку, Ольгу Кобилянську і Михайла Коцюбинського він писав: «се наш літературний арсенал, найвища інстанція… приклади монументальної сили, високих аристократичних змагань та духовної культури». І все це – за лічені роки: під час Першої світової війни він вже воював на російському, румунському та італійському фронтах, з утворенням ЗУНР він як офіцер Української галицької армії організував і очолив оборону західного кордону по річці Сян. Євшан міг би написати ще багато сильних текстів про літературу, але він помер від тифу в «чотирикутнику смерті» 1919 року. «Євшан послідовно уперто нагадує українському громадянству про потребу іншої мистецької культури, яка вивела б націю на свіже повітря, “дала нам знову здоров’я душі”», — писали про нього до 25-х роковин смерті.

Київський неокласик Микола Зеров називав себе «тугим бібліофагом» і мав репутацію улюбленця студентів. Він знав і любив українське бароко, а проте свої курси історії української літератури за матеріалами лекцій присвятив літературі ХІХ століття. Проте це був новий, модерністський погляд: неокласики запропонували ідею поліцентричного канону, додавши, окрім Шевченка, постаті європеїстів Сковороди та Куліша як не менш центральні. Тож і свою історію літератури Зеров назвав, оминаючи Шевченка: «Від Куліша до Винниченка» (1929). Він теж ще мав багато що новаторського сказати про українську літературу, якби не загинув на Соловках.

На початку 1940-х pоків у Празі видавництво Юрія Тищенка почало видавати «Наукову бібліотеку» — серію книжок з української культури. Планували видати декілька випусків «Історії української літератури» Миколи Гнатишака, проте плани не вдалося втілити, 1941 року видали лише перший том — вже після смерті автора. Гнатишак устиг викласти історію українського письменства XI–XV століть. Відійшовши від звичного історико-біографічного підходу, він запропонував авторську періодизацію історії української літератури за стилями:

1. староукраїнський стиль (найдавніша усна народна словесність);
2. візантійський стиль (оригінальне та перекладне письменство XI — середини XIII ст.);
3. пізньовізантійський перехідний стиль (письменство XIV–XV ст.);
4. український ренесанс;
5. козацький барок;
6. псевдокласика;
7. бідермаєр;
8. романтика;
9. реалізм;
10. модерн.

Празьке видавництво запропонувало продовжити роботу над серією Дмитрові Чижевському. Він, як і Микола Зеров, отримав вишкіл на філологічному семінарі Володимира Перетца в Києві, тож, як сам писав, «теж надавав велике значення формальній аналізі літературних творів». Чижевський зайшов з козирів — йому випало писати розділ про українське бароко (опублікований 1942 року), і це стало його головною дослідницькою темою. Чижевський продовжував свої студії, поглиблював теорію стилів, і 1956 року Українська вільна академія наук у США видала його «Історію української літератури: від початків до доби реалізму».

Радянські ідеологи від літературознавства відгукнулися на працю Чижевського рецензіями з промовистими назвами «Під маскою об’єктивізму, або Історія української літератури за паном Чижевським» («Дружба народів», 1957), «Нові халдеї і старе шарлатанство» («Жовтень», 1957). Тим часом почалась і завершилась «відлига», в аспірантуру Інституту літератури встигли прийняти і виключити Василя Стуса, тривала робота над «Історією української літератури» у 8-ми томах (1967–1971).

У Радянському Союзі не говорили про тисячолітню тяглість традиції українського письменства. Відлік української літератури знову обнулили, писали про дожовтневий і післяжовтневий періоди та публікували статті до 50-ліття нової української радянської літератури (1917–1967).

Читайте також: Зміна тезауруса в гуманітаристиці

Недовіра до великих наративів

Історія літератури — це завжди схематизація. Як пише літературознавець Юрій Ковалів, «розвиток [історії літератури як] наукової дисципліни засвідчує, що історик письменства не здатний охопити весь літературний процес; можливе тільки накладення творчого та аналітичного досвіду минулого на власний, постійне зіставлення їх, наближення до істини без проголошення остаточного висновку».

Постмодернізм і постструктуралізм принесли недовіру до великих наративів. Професор Гарвардського університету Девід Перкінс у книжці «Чи можлива історія літератури?» (1992) скептично ставиться до історії літератури як конструкту. Він обговорює терміни на кшталт «драма Реставрації», «готичний роман» чи «імажизм», які, мовляв, існують радше у вигляді узагальнень, а не реальних сутностей. Подібно й інший професор Гарвардського університету, Григорій Грабович, розмірковує про те, що вимоги до історії літератури змінилися, вона стала анахронізмом («До історії української літератури», 1997).

Читайте також: Читацькі м’язи й формування спільноти: оновлене знання про літературу від Галети й Семкова

Попри все, історії літератури й далі з’являються в різних форматах — і колективна академічна 12-томна (2013–2025), і авторські, від «Дискурсу модернізму» Соломії Павличко до «Пригод української літератури» Ростислава Семківа, від історії галицької літератури Юрка Прохаська до історій літератури, написаної жінками.

Однак доводиться констатувати, що порівняно з минулими, не надто сприятливими для праці періодами цензури/бездержавності/еміграції, книжок про історію української літератури сьогодні не забагато, їх радше замало.