Досвідчений міністр закордонних справ Лінас Лінкявічюс став на чолі дипломатичних заходів, спрямованих на створення міжнародної коаліції на підтримку демократичної опозиції і проти режиму Аляксандра Лукашенки, що фальсифікує вибори. Президент Литви Ґітанас Науседа продемонстрував, що за наявності належної інтуїції і радників брак досвіду в зовнішній політиці до приходу на посаду не заважає принциповій ефективній діяльності. Литовський журналіст Андрюс Тапінас планує відтворити демонстрацію Балтійський шлях 23 серпня 1989 року, коли 2 млн людей, узявшись за руки, утворили живий ланцюг на 600 км уздовж трансбалтійської автомагістралі на знак протесту проти радянської окупації. Цього разу шлях простягатиметься від Вільнюса до кордону Білорусі.
Читайте також: Світ про тиждень протестів у Білорусі: Жінки мають значення
Рішучість і вигадливість литовців гідні похвали. Так само як відповідні заходи деінде. Чиновники Естонії й Латвії висловилися на підтримку. Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький закликав провести екстрений саміт Європейського Союзу, щоб запровадити санкції проти порушників прав людини в Білорусі (щоправда, санкції ні до чого з огляду на вето Угорщини). Польща виділила $13 млн на підтримку незалежних ЗМІ і стипендії, а також послаблює правила ринку праці для білорусів. Прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш підтримав заклики про проведення перевиборів замість тих, що було сфальсифіковано. Його міністр закордонних справ Томаш Петржічек поскаржився, що Лукашенка звинуватив серед інших і чеських провокаторів нібито в розпалюванні протестів. Канада, як завжди, зайняла похвальну рішучу позицію.
Проте всі ці зусилля лиш підкреслюють прогалину в політиці (і діяльності) деінде. Купка переважно маленьких країн зробили більше, ніж усі великі країни Заходу разом узяті. Німеччина, Франція, Велика Британія і навіть Сполучені Штати зробили заяви, засудивши силові методи, але не підкріпили свої слова діями. Європейський Союз геть пасе задніх. Позиція України вельми прикра.
Доцільним аргументом на користь такого пасивного підходу буде те, що зовнішня підтримка зробить протестувальникам ведмежу послугу. Режим Лукашенки (і його спонсори в Москві) будуть раді сказати, що продемократичні протести — це лише «кольорова революція», фінансована Джорджем Соросом й організована західними розвідслужбами. Відомо, що Майдану в Україні не допомогла відкрита підтримка можновладців з США і ЄС, а лиш призвела до недовіри поміж українцями, що не поділяли завзятої прозахідної орієнтації лідерів руху.
Проте непогано мати таку проблему, як надмірна й хибна підтримка. Значно гірше почуватися покинутими напризволяще — або гинути, калічитися чи травмуватися від рук режиму, що може безкарно зловживати владою проти свого народу. Захід мав удосталь дієвих важелів. Оточення Лукашенки, що зухвало править Білоруссю, відмиває гроші через західні фінансові центри та розважається у західних осередках розкоші (Австрія — найбільш промовистий приклад). Якщо заморозити й вилучити їхні активи на Заході й заборонити їм в’їзд, це не буде свідченням сваволі Заходу, а покладе край добі прикрої «недоволі». Уже запізно ліквідувати шкоду, завдану колишньою пасивністю. Проте не пізно діяти зараз.
Читайте також: Захід і Білорусь: Режим глибокої стурбованості 2.0
Загалом тим, хто закликає до скромності Заходу, катастрофічно бракує впевненості у силі й перевагах нашої системи. Якщо ми віримо в демократію, правосуддя й свободу, маємо підтримувати інших людей, що ризикують заради цього життям — за гідним прикладом безстрашної Литви. Хвилювання про те, що ми спровокуємо занепалий корумповано-капіталістичний режим у Москві, слід вписати в кінці нашої програми дій. Або й не вписувати зовсім.