Чи то на тлі непорозумінь із «довічним стратегічним партнером» Росією, чи то у зв’язку з останнім призовом, але в Україні нарешті заговорили про проблеми армії. Зокрема, у Комітеті Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони 7 жовтня відбувся круглий стіл «Загрози воєнній безпеці та проблеми реформування Збройних сил України», ініційований членом комітету Юрієм Сиротюком (ВО «Свобода») за участю представників Міністерства оборони, експертів із безпекових та оборонних питань, офіцерів ЗСУ, військових аташе Франції, Литви, Естонії та Угорщини.
Не те щоб про згадані вище проблеми раніше зовсім не говорили. Рік тому, наприклад, у стінах ВР відбулися парламентські слухання «Про стан та перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України», де було напрацьовано цілий пакет рішень і рекомендацій для уряду. Результат виявився більш ніж передбачуваний. На сьогодні жоден із пунктів так і не було втілено в життя. Схоже на саботаж? Але такий, що триває вже понад 20 років.
У це важко повірити, але ще в 1990-му загальна вартість військового майна, яке мало дістатися у спадок від радянської армії українській, за даними Британського Королівського інституту стратегічних досліджень, озвученими під час круглого столу екс-нардепом, полковником Спілки офіцерів України В’ячеславом Білоусом, становила $89 млрд, у 1993-му – $32,7 млрд, 1995-му – $25 млрд. Скільки на сьогодні «коштує» українське військо, можна лише здогадуватися, адже інформація більш ніж секретна.
Якщо завтра Грузія-2008…
Фахівці з Міністерства оборони, а також наближені до нього експерти переконують, що зараз жодні серйозні протистояння, які можуть вилитись у збройний конфлікт, Україні не загрожують, а тому панікувати, мовляв, не варто. Українці можуть почуватися безпечно, ніхто не має наміру на нас нападати, а міжнародні договори гарантують нам допомогу в разі потреби. Реформування армії триває. Не так швидко, як хотілося б, але на те є свої вагомі причини, в основі яких вічний брак коштів. Було б гідне фінансування, то і реформи вже давно завершилися б, і українці пишалися б своєю професійною, боєздатною армією. Тож, зважаючи на всі проблеми, ми й так багато чим можемо похвалитися. От хоча б участю в антипіратській кампанії біля берегів Сомалі.
Такий оптимізм був би вартий похвали, коли б не приховував у собі серйозну загрозу. Чимало військових експертів, зокрема командувач ВМС України в 2006–2010 роках Ігор Тенюх, вважають, що в цьому десятиріччі є велика ймовірність глобального воєнного конфлікту (див. стор. 16), у який може бути втягнута позаблокова Україна. При цьому не варто виключати непередбачуваних дій країн-сусідів. Приклад – вторгнення російських військ на територію Грузії 2008-го. Натомість, як стверджують джерела в Генштабі, такі руїна, безвладдя і відчай у цій структурі не панували ще ніколи. Найвищі військові чини буквально розводять руками, чесно зізнаючись, що не знають, як і що робити. У них відсутнє елементарне бачення можливих варіантів вирішення проблеми. Фахівці, які розуміються на деталях і не мають причин приховувати правду, наголошують, що до 2015 року спливає встановлений термін служби всіх основних видів озброєння.
А це означає, що й без того малобоєздатне українське військо взагалі не матиме чим воювати. Здійснити переозброєння за такий короткий час та ще й без необхідних для цього коштів нереально. Створити професійну армію також. Мало хто готовий йти служити за копійки, тож навряд чи військо поповниться справжніми професіоналами.
З нинішніми підходами до армії за кілька років захищати Україну буде нікому і нічим. Єдиними боєздатними одиницями можуть виявитися силові спецпідрозділи, на які нинішня влада (що, схоже, поставила за мету вибудувати поліцейську державу) зробила ставку і які відповідно фінансує не за залишковим принципом, як ЗСУ.
Де вихід, або класичне «що робити»?
Парадоксально, але факт: песимісти, які переконують, що все дуже і дуже погано, на відміну від оптимістів, котрі як діти радіють виходу в море одного бойового корабля і кільком гелікоптерам, які все ще літають, вихід знають. І вбачають вони його аж ніяк не в реформуванні.
Зокрема, на думку багатьох, потрібно зробити дві речі: створити зовсім іншу модель війська, яке по-справжньому буде здатне захищати країну в разі зовнішніх загроз. Але насамперед необхідно відмовитися від ілюзій. Небезпека для країни існує постійно, наголошують військові експерти. Не в далекій перспективі й не тоді, коли ми встигнемо до неї підготуватися. Геополітичне становище України, умовна нейтральність і позаблоковість, внутрішні негаразди і загальна нестабільність у світі змушують бути готовим захистити себе в будь-яку хвилину. Ескалація конфлікту забирає кілька години, а ось побудова ефективної системи оборони потребує років важкої праці й великих та, головне, ефективних витрат.
Нині, за словами експертів, армія щороку потребує щонайменше 25–30 млрд грн, аби бодай зберегти свій нинішній потенціал. Але навіть цього мінімуму вона не отримує. Фахівці переконані, що варто відмовитися від залишкового принципу фінансування ЗСУ. Натомість треба не просто встановити, що їх фінансування має відбуватися на рівні певного відсотка ВВП, а й дотримуватися цього, як роблять у більшості країн, що мають сильну і боєздатну армію. Ідеальна цифра, за словами військових експертів, які враховують потребу повного переоснащення ЗСУ і необхідність подолання їх відставання від армій держав-сусідів, мала б становити близько 5% ВВП, але, зважаючи на традиційні бюджетні дефіцити, військо повинне отримувати хоча б 2%. Більше країна нині не потягне.
Утім, фахівці наголошують, що в нинішніх умовах навіть розмір грошового забезпечення не є принциповим. Хоч би скільки виділяли, велика частка з того все одно буде вкрадена. Потрібна радикальна зміна військової системи і структури. Наприклад, пропонується розділити Генеральний штаб ЗСУ та Міністерство оборони, які часто дублюють функції одне одного. Перший має займатися бойовими завданнями, а друге, умовно кажучи, менеджерськими і господарськими. Мовляв, це дасть змогу не лише знизити рівень корупції, а й навести банальний порядок в армії.
Натомість відмова від щорічного призову на нинішньому етапі є серйозною помилкою, вважають більшість експертів, але й існування його в старому вигляді також неприпустиме. Армія найманців, хоч би якою професійною вона була, зважаючи на невеликий особовий склад, не зможе захистити країну в разі військової агресії, тому в багатьох країнах створюють так зване народне ополчення чи резерв.
Зокрема, деякі фахівці переконані, що Україна мала б перейняти досвід Швейцарії, де збережено загальний призов на службу з постійно діючою системою військових вишколів. Тамтешня армія складається з невеликої групи професійних військових (22 тис.), підкріпленої 1,7 млн резервістів, яких щороку призивають на кількатижневі збори запасу. Фактично за кілька годин до зброї на захист своєї території може стати більш ніж мільйонне військо, добре навчене і непогано озброєне.
Зрештою, більшість військових та експертів одностайні: щоб забезпечити територіальну цілісність, Україні потрібно якнайшвидше інтегруватися до НАТО. Позаблоковість дорого коштує і в українських реаліях не здатна гарантувати безпеку країні. Знову ж таки досвід Грузії 2008 року красномовно підтвердив цей факт.
Справжня ціна питання
Очевидно, що будь-яку, навіть найважчу, проблему можна вирішити. Не є безнадійною і ситуація з українським військом. Так, армія деградує, але навіть на цьому тлі є підстави для оптимізму. Рівень патріотизму серед українців невпинно зростає, майже половина дорослого населення країни готова захищати свою державу зі зброєю в руках у разі виникнення відповідної загрози (результати серпневого дослідження Соціологічної групи «Рейтинг»). Нині потрібна лише державна воля, кажуть бойові офіцери, щоб українці справді могли пишатися своїм військом, але протягом 22 років незалежності її якраз і немає.
