Перша новина стосується всіх киян: підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги. Другу, можливо, ніхто й не помітив: на Набережно-Хрещатицькій зруйнували будинок, черговий за останні місяці. Міцний такий будиночок, сто років тому ще вміли будувати (якщо комусь цікаво, йдеться про № 23). Я щоразу милувався ним, проїжджаючи повз, і мрійливо думав: непоганий би вийшов громадський центр із галереєю, книгарнею, кінозалом, клубом – адже це Поділ, поруч Могилянка… Замріявся. На цьому місці тепер буде готель.
Я навіть не хочу тут обговорювати конкретну втрату конкретної пам’ятки промислово-громадської архітектури початку ХХ сторіччя – після того, що зробили з Києвом за останні роки, такі телячі ніжності нікого не можуть вразити (зокрема, див. тут). Масштаб культурної руїни, якої зазнало місто за нинішньої мерської каденції, потребує іншого жанру – жанру панахиди. Цікаво зовсім інше: виявляється, попри кризу, господарське життя в Києві не завмерло. Звісно, крани стоять, інвестори згортають програми, але… випадає, що не всі. Ось днями Київрада продала чергові ділянки загальною площею понад 6 га під забудову. Вторгувала 70 млн грн. Трохи більше $9 млн – так більш звично. Виходить приблизно по $150 за м2 Києва. Вірите? Я от теж замислився.
До кризи сотка найбільш ласої «комерційної» київської землі коштувала понад 1 млн, себто 10 тис за м2. Тут я мав би смиренно змовкнути й поступитися місцем людям із чистими руками, гарячим серцем і холодною головою. Але оскільки останнім часом чільники Київради та мерії отримують здебільшого не повістки з прокуратури, а ордени з Секретаріату президента, я змушений знову ввімкнути свій дилетантський калькулятор, повністю усвідомивши його обмежені можливості. Отже, якщо по-дилетантському, за позаминулий рік (за минулий даних не маю) землевідведення під забудову в Києві склало близько 2000 га, дельта між реальною вартістю й тим, що отримала столична скарбниця, мала б скласти… до 20 млрд доларів, не гривень. Я не наполягаю на конкретних сумах, ідеться про порядок цифр. Це, повторюю, тільки доходи від землі, але ж у міської адміністрації разом із Київрадою чимало інших джерел надходжень: дозволи там, ліцензії…
Якщо тримати це в голові, простіше тверезо оцінити останнє послання мера, яке кидали персонально в поштову скриньку кожної любої бабусі. В ньому київський міський голова скаржиться, що уряд, бачите, забрав у бюджет цілий мільярд доларів, отже, підвищення тарифів неминуче. Листівка прикрашена мерською фотографією з його фірмовою блазнівською посмішкою. Може, не всі пам’ятають, що пан Черновецький за глибокого совка, на початку своєї кар’єри працював саме слідчим прокуратури, а за тих благословенних часів туди не брали ані блазнів, ані божевільних.
Я жодної хвилини не вірив у неадекватність мера. «Космос», «несповна розуму» – це все байки для приїжджих. Якщо міркувати про генезу його знаменитої посмішки, найпереконливіша версія – невпинна ейфорія, що коротко висловлюється відомим російським прислів’ям: «Гуляй, Ванька, бога нет!» – що б там не казав пан Аделаджа. Ти можеш робити, що завгодно, й нічого тобі за це не буде: збивати своїм «Майбахом» перехожих, забирати квартиру-музей Тичини, наспівувати диски, починати будівництво нової транспортної розв’язки (на проспекті Возз’єднання), коли на першу (на Московській площі) нібито бракує коштів, вести телевізійну програму… До речі, чудова деталь: у листівці мер знову радить звертатися в міський call-center, а там йому перекажуть. Не знаю, як у кол-центрі, а на телепрограмі за його участю всі записи звернень киян після закінчення складали в один мішок і… викидали на сміття, – розповідала безпосередня учасниця того шоу, якій я не можу не вірити. І найголовніше: хапати, хапати, хапати.
Отже, хай викидаються з вікон слабкодухі нью-йоркські брокери, криза-не криза – ми були в шоколаді й будемо в шоколаді. Що там начальство, прості кияни нас підтримують! Гадаєте, лише я один з-поміж 4 млн киян, легальних і нелегальних, маю калькулятор? Якщо ми ладні подарувати свої мільярди цим спритним телесикам у «майбахах», то, мабуть, це нас влаштовує? І скромний мерський заступник декларує з категоричністю другого закону Ньютона: «Леонід Черновецький буде працювати стільки, скільки захоче». Тут, знаєте, будь-кого проб’є на ейфорію.
То хто нам – не йому, нам – лікар? Правильно!