Перше, що нас здатне зачепити, – це особиста хоробрість людини, яка кидає виклик системі – майже незалежно від того, які її особисті мотиви. Хоробрість є хоробрість. Чи є серед наших діючих опозиційних лідерів такі принципові, як Навальний?
Друге – паралелі. Вважається, що стратеги з Банкової послідовно мавпують колег із Кремля, а там, своєю чергою, уважно моніторять усе, що діється на колишніх підконтрольних територіях. Ще одна посадка опозиціонера має кумулятивну силу прецеденту на всьому пострадянському терені. Диктатори ніби дистанційно радяться між собою: «Це можна?» — «Можна». – «А це?» «Теж можна». – «І це?» – «Все можна».
Третє – схожий контекст. Сусідня держава не менше потерпає від монопольного розкрадання правлячим кланом, ніж Україна. І раптом виявляється, що в Росії, де, здавалося б, немає громадянського суспільства; де, здавалося б, ані парламентської, ані жодної взагалі системної опозиції; де, здавалося б, протестна енергія «креативного класу» зійшла на пси, щойно себе показавши; де, здавалося б, нинішній лідер і без будь-яких накруток стабільно набирає своїх 55% голосів і набиратиме далі, доки тримаються світові ціни на нафту… в такій Росії можлива громадська ініціатива – зрозуміла, доросла й притомна. Ця ініціатива має добровільну підтримку, як організаційну, так і матеріальну, великої кількості людей. Вона без іншої прихованої мети, є хіба що політичні амбіції лідера, до речі, небезпідставні (дехто висуває екзотичну версію, мовляв, Навального готують у спадкоємці Путіну – припущення божевільне, але сам факт його появи про щось говорить). Інакше кажучи, в країні з не те що малим, а просто-таки від’ємним соціальним капіталом раптом на одній локальній ділянці з’явилося відчуття довіри. Саме те, чого так критично бракує нам, – як ініціативи, так і довіри.
Безумовно, Навальний ніякий не демократ. Із класичної право-ліберальної партії «Яблоко» його свого часу вигнали зі скандалом за, м’яко кажучи, неполіткоректні висловлювання. Навальний – націоналіст. Він не любить «чорнодупих» і ледь навчився це приховувати, коли став по-справжньому публічною особою, політиком федерального рівня й учасником престижного рейтингу від журналу Foreign Policy «Топ 100 глобальних мислителів». Але ж справжня проблема Росії в тому, що будь-який суто ліберальний проект у ній наразі неможливий і, швидше за все, не буде таким в осяжному майбутньому. Росія проскочила фазу націоналізму, ганяючись за примарною роллю «оплоту християнства», «авангарду комунізму», тепер уже «Русского міра». І ось тепер там деякі респектабельні політики пробують на зуб слово «націоналізм», вкладаючи в нього досить різний зміст, але демонструючи безперечну домінанту: держава має обслуговувати й захищати своїх громадян замість прагнути підкорити Україну, Монголію, Індію, Константинополь, що там іще? В цьому сенсі націоналізм є чимось принципово протилежним імперському шовінізмові, хоча окремі реперні точки в ідеології збігаються до дрібниць.
Із націоналістом розмовляти можна. Дозволю собі довгу цитату з мого улюбленого російського публіциста Дмітрія Бикова: «Але в цієї людини (ідеться про одного непримиренного ідейного противника, саме націоналіста. – Авт.) була можливість еволюції, і я мав про що з ним сперечатися. А хлопчики, які трапляються періодично на моєму шляху, […] відверто визнають, що жодних ідеалів у них немає, а є лише бажання вбудуватись у вертикаль, […] вони виключають будь-яку можливість для діалогу, бо це істоти з іншого світу, їх я по-справжньому боюся… Це люди, для яких ідейна складова життя не існує в принципі. Це живі трупи, андроїди, інопланетяни – назвіть як хочете, але між огидною мені людиною та незрозумілим мені інопланетянином є принципова різниця. Людина має поняття про добро і зло, верх і низ… Це мені гидко, але я можу це зрозуміти».
Краще своя правда, ніж зовсім ніякої, лише безнадійний, вакуумний цинізм. До речі, нинішні провідники російського імперіалізму, включно з національним лідером, схоже, якраз ні в що таке не вірять, для них доктрина – лише інструмент привласнення, з одного боку, а із другого – спосіб спілкування з найконсервативнішою електоральною масою. Знаємо, бачили, чули.
Цим, власне, вичерпується актуальність для нас колізії з Навальним. Я плекаю надію, що шансів на ліберальний проект Україна не втратила. Для нього теж потрібні як особистості, котрих нам відверто бракує, так і довіра. Але приклади все ж таки краще шукати там, де такі проекти вже відбулися.