У крайньому разі можна поступитися і вмістом кишень, і самим вбранням, не згадуючи про культові споруди міста на кшталт Держпрому чи письменницького будинку «Слово», але розпухла торба його душі лишиться непідйомною. Назовні, в народ, усе це завжди виходило намацаними в тій торбі прикметниками – означеннями до субстанціонального ейдоса «Харків»: пролетарський, залізничний, бронетанковий. У міста постійно цікавилися, яке ж воно насправді. «Харків, Харків, де твоє обличчя?» – розпочинав естетику допитів у далеких 1930-х Павло Тичина. «А он красивый, твой Харьков?» – не переставав сумніватись у 1990-х Міхаіл Єлізаров.
Здається, в історичних зайд не було сили звірити весь список еманаційних імен, які виринали з магічних глибин слобідського ландшафту на профанічні простори соціуму. Тому щодо першої столиці УРСР завжди відроблялися чистою рефлексією. «Вышел я из поезда в Харькове, сделал не спеша круг по городу и увидел, что это действительно хороший город», – писав Аркадій Ґайдар. «Я рад, что оттуда вырвался, – Харьков город ужаснейший», – тішився Владімір Маяковскій. «Хто нахарків?!» – гримає провідник у плацкарті. «Я на Харків», – озивається подорожній. «Ну то прибирай!» – наказують споконвічно.
Загалом не зайве буде поцікавитися, як саме розвивався слобідський генотип упродовж історико-культурних епох. Принаймні вже на початку ХХ століття, коли глобально-світові зміни торкнулися імперського айсберга й він почав здригатися під ударами доморощених каменярів, на Слобожанщині існували два типи місцевого характерництва. Лагідний поет-лірик (як-от Гнат Хоткевич та Борис Грінченко) й ворохобник-радикал (на кшталт Миколи Міхновського і, хоч як дивно, бій-баби Христини Данилівни Алчевської). З часом перший із цих варіантів виродився в миролюбно-просвітянський «Плуг» під керівництвом Сергія Пилипенка, а другий розпався на два різновиди: зразковий і формальний. Зразковий радикалізм Міхновського спершу зашпортався в літературній демагогії Дмитра Донцова, потім спіткнувся об не менш партійну непримиренність Миколи Хвильового і згодом розвіявся слобідськими степами, немов дим від спаленого більшовиками живцем у клуні поета Володимира Свідзінського.
Загалом Харків – місто постполітики, посткультури, постлітератури. Це геть висмоктані новими столицями слобідські «свердловини духовности», а також безперечна кузня кадрів, себто зручна сходинка у велику політику, культуру, бізнес. Річ у тому, що для київської інтелігенції наявна проблема обслуговування. Для залишків харківської – ні. Тутешній владі освічені люди просто не потрібні, настільки її завдання далекі від публічної, відкритої діяльності. Скажімо, офіційно виділяють Музею Слобожанщини, який уже понад 20 років існує в Харкові лише на папері, місце, а вже наступного ранку стає відомо, що той будинок продано вночі на аукціоні. Кому? Не питайте, бо й дітей своїх не побачите, як запевнив голова місцевого управління культури.
Тут не існує такої, як у Києві-столиці, продажності, але немає і можливості здійснити який-небудь «культурний проект». Скажімо, знайти гроші на випуск принципово нового літературного журналу, який був би поза спілчанством. Набагато легше нищити створюване поза владними структурами. Чи то закривати в 1990-х «незручну» галерею «Український засів» лише через те, що вона представляла сучасне вітчизняне мистецтво без «допомоги» Спілки художників, а чи не брати на розповсюдження жодне з україномовних видань до відродженої в місті мережі Союздруку.
Чиатйте також: Залишається тільки справжнє
Усе це починається із провінціалізму як місцевих можновладців, так і просто заможних людей. Вони наварюють гроші до грошей, і навіть виправдального куражу в них немає. Таке враження, ніби триває нудна бухгалтерська робота й основне – вирішити свої проблеми з головою ОДА, а для цього часописи та художники не потрібні. Що й казати вже про якусь там Україну.
Окрім того, існує ще й провінціалізм духовний. Скажімо, чи з великого дива свідомі верстви споконвічно міщанського Харкова заповзялися свого часу відроджувати просвітянські символи, пам’ятники та іншу «хохломанську сіверянщину»? Зрозуміло, що багато чого створити їм не дали, і все завершилося спорудженням на залізничному вокзалі недорікуватої статуї отця Фьодора із «Дванадцяти стільців». Але все ж таки, чому? Нещастя, дорогі мої чухраїнці, саме лише нещастя вчить нас читати історію у зворотному напрямку. Ми вміємо вирішувати глобальні проблеми, прославляти Харків будуванням танків, метрополітенів та «єврейського питання», але рівняння звичайного людського життя розв’язувати нам не під силу.
Тож світу ідей на рахманній Слобідщині в певному сенсі не існує, і засоби його оприлюднення відрізняються від загальноприйнятих. Усі патріотичні фантазії цього заповідника імені Міхновського та Хоткевича виявляються марнотратними, чи то пак дармограйними. Хоч розшукану могилу Хвильового таки відновлюють. Щоправда, на території Молодіжного парку, поблизу стадіону. І центральну площу називають ім’ям Незалежності. Хоч пам’ятника Лєніну з неї досі не прибирають. І навіть станцію метро «Комсомольська» перейменовують. Але на честь маршала Жукова. Тобто слобідське дармограйство передбачає називання не якихось ментальних світів далекого комуністичного минулого, де вільно було нахаркати в душу Харкова, а бажання надати їм топонімічної єдності в межах одного міста. Звідси постає ідіосинкразійна творчість галюциногенного типу, орієнтована на утримання самограйно утвореної реальності на зручній для творця відстані.
Тому-то історія рідного Харкова у братів-слобожан власна, як, до речі, й гідність. У кока-кольному сьогоденні вона пречудово складається увосьмеро, розгладжується на згинах і з легкістю запихається у внутрішню кишеню кожуха. І вже потім можна звертатися до Сороса по гроші. В такий спосіб, сам того не усвідомлюючи, Харків бере участь в унікальному експерименті нашої доби, який не має аналогів, – у створенні нормативної культури на ґрунті всепереможної космополітичної концепції. Себто культури, яка позбавлена духовної ієрархії, є горизонтальною і урівнює в правах усе: від ресторану McDonald’s до Шевченка.
Читайте також: Олександр Воробєй: «Якщо Харків узявся робити партизанський рух, то він буде найпотужніший в Україні»
І нинішній культурний герой також бере участь з усім населенням у загальному експерименті країни, в якій скасування совісті узаконене, як колись – релігії. Ось він завертає до місцевого відділку Спілки письменників, а там голова з літфондівським помагайлом пораються із символічно заіржавілим замком: «Петровичу, блін, Петровичу!». Решта з того добровільно-спортивного товариства пенсіонерівгуманітарної орієнтації – спілчанські дідусі й бабусі, які регулярно збираються для вирішення своїх проблем і зворушуються переважно при словах «будинок творчості», «путівка» та «поїздка». Це гідні нащадки всіх отих забронзовілих Шовкоплясів, Багмутів та Вирганів яко вимерлих мастодонтів соцреалістичної епохи, а також заціпенілих із метафізичного жаху перед системою Муратових, Мисиків і Гордієнків, найвищим проявом патріотизму яких було потаємне передавання з рук у руки «петлюрівської» читанки «Сяйво», укладеної (тс-с! тихо!) самим ворогом народу Зеровим.
Але існує в Харкові безперечно паралельне, чи то пак богемне, життя. Звичайно, тутешня богема не створює і не змінює цінностей, але їх обирає. Вона демонструє самим трибом свого робінзонівського існування на цьому незалюдненому слобідському острові те, як деякі авторські зусилля, безглузді й позаекономічні, можуть раптом стати, нехай навіть для купки людей, предметом украй необхідним. Ця богема, що у відповідному кількісному і якісному складі колись об'єднувалась у Харкові довкола Літературного музею на чолі з тамтешнім гуру Валером Бондарем (з чийого мистецького підвалу вийшов відомий гурт «Червона фіра» із Сергієм Жаданом), створює різновид «езотеричної» культури для внутрішнього вжитку. Таким чином, харківська субкультура, замикаючись, стає кастою зі своєю аборигенною вірою у відповідну «внутрішню» Україну та власною мовою, якої ніхто не сприймає і не потребує. Так національне аутсайдерство знаходить собі виправдання в ідеології грошового елітаризму. І що вишуканіший лексикон цього «державного» існування, то чіткіший розподіл на тих-хто-розуміє та всіх решту. Отаке-ось виходить метафізичне краєзнавство.