На тлі зростання істерії навколо можливого нападу Росії так чи так актуалізується питання спроможності країни до оборони свого суверенітету. Можна довго дискутувати про шанси отримати допомогу ззовні від стратегічних партнерів чи аналізувати укомплектованість і боєготовність війська. Однак будьмо відверті, у момент Х багато що залежатиме від адекватності керівництва держави та його здатності вчасно й гідно відповісти на виклики. Чи готові люди, які сконцентрували у своїх руках владу, до цього? Чи тверезо вони оцінюють ситуацію? На жаль, не зовсім зрозуміло, як, власне, і хто ці люди та де саме сьогодні міститься такий центр ухвалення рішень.
На перший погляд, відповідь очевидна. Згідно з Конституцією, обов’язки Верховного Головнокомандувача ЗСУ виконує президент Володимир Зеленський. І хоч Україна гіпотетично з 2014 року знову парламентсько-президентська республіка (принаймні така модель прописана в тій же Конституції), основний масив влади також сконцентрований саме в його руках, адже й більшість депутатського корпусу, й уряд де-факто йому підконтрольні.
Якщо проаналізувати кількість законотворчих ініціатив, які подають до парламенту, то можна було б, грішним ділом, подумати, що точкою ухвалення ключових рішень в Україні є все-таки парламент. Скажімо, за даними ГО «Опора», яка опікується питаннями громадського контролю та адвокації у сфері виборів, упродовж п’яти сесій ВРУ IX скликання з серпня 2019 по липень 2021 року народні обранці зареєстрували 3126 законопроєктів, Кабінет Міністрів — 428 і 142 подав президент. Проте лише 9% депутатських ініціатив перетворилися на закони, і це навіть менше, ніж урядових — 17%. Натомість ухвалили аж 57% президентських законопроєктів, і час їхнього розгляду скоротили до мінімуму.
Читайте також: Далі від змін
Такі диспропорції можна пояснювати по-різному, але аж ніяк не більшою креативністю глави держави чи безініціативністю нардепів. Парламент за Зеленського від початку не був самостійним гравцем. Для опозиції там була відведена роль статиста, а завдання президентської монокоаліції зводилося до реалізації планів та забаганок глави держави. Схожу функцію виконував і уряд, який формально призначався парламентом, але по суті повністю контролювався президентом. Маючи більшість, Зеленський міг собі дозволити такі трюки, і їх сприймали достатньо органічно як типову командну роботу.
Звичайно, що всіх, хто перебував і досі залишається під вивіскою проєкту «Слуги народу», аж ніяк не слід вважати людьми президента. Довкола Зеленського від початку крутилося чимало груп, включно з делегатами від олігархічних кланів, кожен із яких переслідував свої інтереси й використовував Володимира Олександровича лише як ліфт. Нинішній розвал монобільшості це чудово демонструє, а ще принагідно вказує на ту прикру обставину, що глава держави не лише втрачає багнети й більше не може силами своєї фракції вершити велику політику, а й стає все залежнішим від своїх політичних та бізнес-партнерів. Якщо раніше домовлятися з Ігорем Коломойським про послуги Володимир Зеленський міг із більш-менш рівних позицій, то сьогодні підтримка олігарха для президента на вагу золота. І не лише його. Судячи з останніх історичних голосувань, плече владній фракції, коли потрібно, готові підставити й люди олігарха Віталія Хомутинника, й аграрія Андрія Веревського. Не задарма, звісно. Але чи дійде така співпраця до оформлення стосунків у широку коаліцію — наразі говорити зарано. Якщо діяти згідно із законом, то мала б. Проте ввійти в коаліцію означає ще й брати на себе частину відповідальності, чого вільні корсари від великого бізнесу явно не люблять. Тим паче в ситуації, коли вечірка без їхньої участі давно почалася й гості вже чимало надивачили.
Звісно Зеленський ніколи не був самостійною фігурою, хоча б тому, що він не професійний політик і не має відповідних компетенцій. Він, можливо, й ухвалює певні рішення, але не без впливу оточення. Принаймні виключати цього жодним чином не можна. Ну, а знаючи, якими людьми оточив себе глава держави, навіть коли йдеться про їх публічну частину, складно побороти неспокій щодо їхніх публічну дій у момент надзвичайних ситуацій. Можливо, визначальна роль президента чи його команди — це також видавання бажаного за дійсне, і ключові напрями руху країни вказують якісь інші люди, які перебувають у тіні, а Володимир Зеленський — лишень їхній інструмент, який вони створили та яким користаються.
Читайте також: Війна проти всіх
Цей варіант не аж такий фантастичний, коли зважити, що до перемоги Зе на виборах привів не лише щасливий випадок, а передусім тривала та вишукана артпідготовка, організована доволі впливовими гравцями, які забажали змінити розподіл сил у країні на свою користь. Хто ці люди — вже не секрет. І стверджувати, що після успішно проведеної спецоперації із захоплення влади вони раптом вирішили відмовитися від здобутого та наділили свого ставленика повною свободою дій, було б наївно. Навіть коли припустити, що Володимир Зеленський, якого підтримали 73% виборців, прикрившись цим козирем у якийсь момент і зумів би дистанціюватися від своїх партнерів на безпечну відстань, довго протриматися в такій позиції не зміг би.
Наприкінці жовтня секретар РНБО Олексій Данілов в інтерв'ю «РБК-Україна» зазначив, що країна потребує посилення президентської влади, адже наявна парламентсько-президентська форма правління себе не виправдовує. «Я за жорстку президентську республіку, — сказав Данілов, — тому що тоді є відповідальна людина, яка розуміє, на що вона йде, навіщо і так далі. У нашій історії важко знайти факти, коли без особистості можна було зробити ривок вперед». Парламентсько-президентські республіки, на думку секретаря РНБО, можуть існувати лише в умовах, коли є вже усталена демократія, яка має своє коріння.
Чути таке від людини, чий безпосередній шеф — президент, який отримав до своїх послуг безпрецедентно багато владних можливостей, ніби трохи дивно. Проте Данілов знає, що каже. Ситуація з розподілом повноважень між гілками влади, яка склалася в Україні, аж ніяк не сприяє державотворенню. Це радше поганий компроміс, який небезпечно порушити. Спроби деяких попередників Зеленського маніпулювати ним і змінювати правила на свою користь погано для них закінчувалися. І парадокс якраз у тому, що президенту справді бракує повноважень, щоб виконати все те, чого вимагає від нього виборець. Але дати їх йому той самий виборець не готовий, бо боїться виплекати собі диктатора. А що справжньої системи стримувань і противаг в Україні не існує й ніколи не існувало, то диктатор усе одно з’явиться, якщо раптом захоче, і ніяка прописана схема в Конституції та тим паче парламент цьому не завадять. Усе, на що він здатен у подібних випадках, це або легітимізувати такі сумнівні дії (що вже було), або спровокувати політичну кризу, яка закінчиться його розгоном та перевиборами (і це також було). У будь-якому разі залагоджувати питання на Майданах доведеться простим українцям, які в цій схемі так чи так виявляються крайніми, адже по суті не мають жодної можливості впливати на процеси, бо, як каже Данілов, для цього потрібна «усталена демократія», що плекається віками.
Власне, як саме побудована система управління країною, не таємниця. І в чиїх руках перебуває зазвичай контрольний пакет акцій — також. Ті, хто вибудовував її, добре все зважили й гарно продумали до деталей. Тому не варто дивуватися, що закладена в Конституцію парламентсько-президентська модель — це не про владу народу й не про систему стримувань і противаг задля уникнення перекосів. Ідеться про безпечну за будь-яких погодних умов та розподілу сил систему співіснування ключових акціонерів, про можливість для них, чи то бувши при владі, чи в опозиції, незалежно від прізвища президента, генпрокурора та голови ВРУ, залишатися в грі. Власне, тому нічого принципово нового за останні два з половиною роки в цій системі не змінилося, як і не змінювалося раніше. Відбулися певні ротації, трохи змінили напрям руху деякі фінансові потоки (так завжди трапляється, коли змінюється влада), але основні вигодонабувачі залишилися ті самі, що й були. Проблема лише в тому, що ще ніколи концентрація влади в одних руках (у межах одного клану чи ФПГ) не була аж такою великою. І саме цей момент від початку створював значний дискомфорт серед гравців, а сьогодні, схоже, стає яблуком розбрату, і його обов’язково варто враховувати, аналізуючи події, заяви та ті чи інші рішення.
Читайте також: Аналіз економічних тез у виступі Зеленського в Раді. Погляд на ситуацію через рожеві окуляри – поганий сигнал
Але повернімося до надзвичайних ситуацій. Оскільки всіма безпековими питаннями в нашій державі займається президент, у разі реального загострення й спроби Росії напасти на Україну (можливо, навіть у партнерстві з Білоруссю, на що прозоро натякав тамтешній диктатор) усі ключові рішення ухвалюватиме саме Головнокомандувач ЗСУ Володимир Зеленський, і в цьому велика проблема. Питання не так у його можливій несамостійності, некомпетентності чи у хворобливому бажанні примиритися з Путіним шляхом переговорів. Усе це є, хоч і за час свого президентства Зеленський багато чого навчився та зрозумів, тож є надія, що рівень наївності в нього суттєво знизився.
На жаль, він так і не витравив із себе «гомо совєтікуса» та не почав мислити категоріями українця-державника. Тому йому набагато цікавіше і далі цькувати попередника Порошенка й змушувати Ахметова грати під свою дудку, ніж реально готуватися до війни з Путіним. І хоч є в його кейсі й позитивні приклади: вдалі призначення на ключові посади у війську, сотні одиниць переданої в армію нової техніки, історії, пов’язані з провалом щонайменше кількох операцій українських спецслужб, серед яких показовою є операція зі спробою затримання бойовиків ПВК «Вагнера», багато що нівелюють, адже вказують на те, що підозри про наявність у близькому оточенні глави держави так званих кротів не аж такі безпідставні. Та найголовніша біда Зеленського в тому, що він загалом не хоче воювати. Він до цього не готовий, і це не вписується в його світобудову. А людина, яка чогось не хоче, навіть під примусом нізащо не зробить неприємну для себе справу добре, не кажучи вже досконало.