Стрес, загострені почуття, оголені нерви? Порядок денний країни формується не від події до події, а від скандалу до скандалу. А, може, так і треба? Знана, точніше, провідна українська волонтерка Діана Макарова натрапила в звичайній київській книгарні на книжку. Назва нейтральна: «Жизнь Степана Бандеры». Підзаголовок виразніший: «Терроризм. Фашизм. Геноцид. Культ». Автор — Ґжеґож Россолінський-Лібе, як формулює нейтральна Вікіпедія, «німецький історик польського походження», там є ще епітет «контроверсійний». Видання побачило світ в Києві наприкінці 2021 року, як кажуть, «за п’ять хвилин до…». Є також українська версія, тобто видавець не просто випустив собі черговий опус, він подбав, щоби донести його до якомога ширшої авдиторії. Це свідомий вчинок. Жест.
Сказати, що книжечка антибандерівська, мало. Вона антиукраїнська. Я про неї дізнався з нищівної рецензії ще далекого 2016 року. Статтю чеського історика Лубоша Веселого в празькому академічному часописі «Soudobé dějiny» передрукувала тоді «Українська правда» . Те, що автор відгуку чех, важливо, бо не запідозриш у травмі, образі, упередженості. У Празі опус розгромили, в Києві переклали з англійської, перевидали й, виявляється, досі продають. Ну зрештою в нас свобода слова, цензура заборонена Конституцією, але ж якесь відчуття часу має бути? Це як у Лондоні 1940 року в Simpsons на Піккаділлі роуд виклали би, скажімо, книжечку про єврейську змову в Британії. Під акомпанемент бомбардувальників Люфтваффе.
Проблема, а я вважаю це проблемою, передусім у тому, що байка про нас як нацистів-бандерівців досі гуляє світом, і те, що кремлівський злодій періодично її повторює, півбіди. Біда, що її досі півголосом відтворює якась кількість західних інтелектуалів, політиків і журналістів.
Востаннє я це почув місяць тому на дискусії в університеті міста Ґранада, коли один (на щастя, лише один) юнак завченими фразами почав мені розповідати про українських фашистів. Те, що дія відбувалася в Іспанії, трохи полегшила завдання, мені вдалося на місцевих прикладах переконати авдиторію, що хлопець несе пропагандистську маячню. Але довелося вдаватися до аргументів, які в широкому обігу чомусь не використовуються. Тому за скандал знову дякую.
Отже, чи є сенс заперечувати приналежність до фашизму українських націоналістів періоду між двома війнами? Ну можна, але навіщо? Праворадикальні теорії й практики були невід’ємною частиною тодішнього політичного ландшафту, а політичної думки поготів. Так само, як і соціалістичні в усіх їхніх різновидах, від «м’яких» до відвертих, сталінського зразка. Ані те, ані інше не вважалося чимось абсолютно, консенсусно неприпустимим. Правим фашизм, звісно, вважається за інерцією, оскільки вісь «право/ліво» давно не працює, точніше, працює із суттєвими поправочними коефіцієнтами. Власне, із самим фашизмом те саме: де безстороння дефініція, а де ситуативна лайка, відразу не зрозуміти. Є класичне його визначення Умберто Еко, цілком робоче, проте воно частково не політологічне, а більш загальне антропологічне. Втім, можливо, саме цей розріз є найпродуктивнішим, бо розглядає принципи, а не кінцеві варіанти їхнього втілення.
Так, фашизм, як і соціалізм, був не лише природним, а й, схоже, неминучим плодом розвитку європейського модерну на відповідному етапі. Фашисти (байдуже, як вони самі себе називали) були чи не в кожній країні, й якщо поява червоних часто-густо стимулювалася безпосередньо з Москви за допомогою різних механізмів Комінтерну та розвідки, то коричневі самозароджувалися в атмосфері віри, що можна керувати прогресом, як дехто його розумів. Акцент на ідеологічних настановах дозволяє розглядати версії фашизму як у рамках національних держав, так і всередині бездержавних націй, як реалізовані, так і всього лише позначені на рівні декларацій або тенденцій. Чи були ментальними й політичними родичами Беніто Муссоліні, Освалд Моузлі та… Генрі Форд, а він, як відомо, дотримувався фашистських переконань? Не порожнє запитання.
Фашизм — дитяча хвороба Європи й, ширше, Західного світу, як кір, як скарлатина. Якби не найтоксичніший його німецький різновид, який довів усі його поривання до логічного екстремуму, він би не перетворився на табу, коли сама лише підозра в належності зачиняє двері до порядного товариства. Із соціалізмом цього, до слова, не сталося: викриття неподобств і жахіть у країнах московського блоку після його падіння не зробило нерукоподаваними однокорінних соціалістів, хоча їхня спорідненість більш, ніж очевидна. Ще раз: фашистом бути соромно, «бо Гітлер», тож, здавалося б, соціалістом так само мало бути соромно, «бо Сталін, Мао, Пол Пот… »? Але ні, «то інше».
Солідаризм, етатизм, дирижизм на противагу демократичним процедурам, акцент на пропаганду, придушення різноманітних меншин або прямі репресії проти них аж до повного винищення — усі ці прояви фашизмів у порівнянні з комуністичними теоріями, тим паче практиками можуть викликати й викликають розгубленість, адже йдеться про ті самі явища, різниця полягає хіба що в оформленні. Деяка різниця може спостерігатися в методах демагогії, фашистські декларації в нормі більш відверті й цинічні, комуністичні більше схильні приховувати суть за ідеальними гаслами, хоча… не завжди.
Чи всі фашисти автоматично були принципово аморальними? Безумовно, хоча дехто, як і в протилежному таборі, намагався себе виправдати або переконати, що на шляху до загального щастя доводиться приносити жертви, бо тільки так і робиться історія. Цей аргумент має універсальне застосування, до нього синхронно вдавалися й діячі українського Червоного ренесансу, фактично іґноруючи втрати так званої громадянської війни й подальшого терору в масштабах, недоступних уяві. А, можливо, варто взяти до уваги й ціну крові, яка після Першої світової суттєво впала, що зробило прийнятним взагалі-то заборонене запитання: «якщо припустимо було миритися з такою кількістю втрат буквально ні за що, то хіба не варто толерувати ще певну кількість за щось, тим паче, що це вже востаннє, раз і назавжди»? Логіка однозначно диявольська, з подвійним дном, але ж логіка. Не дарма обом протилежним рухам співчували провідні інтелектуали — хтось довше, хтось епізодично, але це теж було. Можна без вагань поставити в один ряд червоних замріяних романтиків, як місцевих, так і закордонних, із коричневими замріяними романтиками. Серед перших були не лише анґажований комуніст Джон Рід, а й скептичний Бернард Шоу, серед других — не лише анґажовані Марінетті та Паунд, а й Честертон, Кіплінґ, Еліот, Кокто.
Чи є сенс протиставляти одна одній обидві хвороби в якості антиподів? Ясно, що це логічна помилка, альтернативою обом є відкриті політичні системи, що базуються на демократії та правах людини. Чи є вони спорідненими? Частково так, але в реальному вимірі це питання схоластичне. Тепер наступний крок: чи можна ставити знак рівності між націоналізмом та фашизмом? Теоретично ні, практично дуже часто так. Часто, але не завжди. Майже кожен фашизм націоналістичний, проте не кожен націоналізм фашистський. Чи був фашистським український націоналізм? Це питання для нас, увага!
Сам по собі націоналізм, здавалося б, феномен нейтральний в сенсі моральної вразливості. Разом із принципом «права на самовизначення» він є прямим наслідком Великої французької революції та європейського романтизму. Понад те, я дуже ціную спостереження російського етнолога Еміля Паїна (до речі, колишнього киянина), який перестерігав, що новітня мода на відмову від національних орієнтирів на користь якихось ширших об’єднань, наприклад Євросоюзу, за фактом веде до примітивніших та архаїчніших форм ідентичності, на кшталт локальної, по суті, родоплемінної, відтак ховати націю й націоналізм у музей або архів зарано. Інша річ, що націоналізми без жодних додаткових -ізмів теж уміють бути токсичними. Згадаймо терористичні вибрики Ірландської республіканської армії або баскської ЕТА. Якщо шукати ближче, можемо згадати двох політичних противників і водночас батьків-засновників сучасної Польщі — Юзефа Пілсудського та Романа Дмовського з їхніми деклараціями й, головне, практичними заходами в галузі національної політики Другої Речі Посполитої, які українцями, надто галичанами згадуються без ностальгії.
Іншими словами, не варто кидатися одне в одного порожніми дефініціями, краще зосередитися на цінностях того чи іншого діяча або руху в той чи інший період. Так, українські націоналісти певний час визнавали свою близькість або симпатію тому клятому фашизму, відповідні цитати можна за бажання знайти в Донцова й Бандери (а Коновалець і Сциборський, навпаки, намагалися від нього відхреститися). Важливіше, що український національний рух розвивався, попри нелюдські випробування, залишаючи в минулому небезпечні й згубні ілюзії та спокуси. ОУН (б) вже від 1943 року офіційно дистанціювалася від фашизму , а вже націоналісти 1960-1970-х років, яких ми називаємо дисидентами, взагалі сповідували бездоганно демократичні принципи, їхній ідейний спадок може й має прийматися без жодних поправок на історичні обставини.
В кожному разі, повертаючись до приводу цієї публікації, а саме памфлету Россолінського-Лібе, можна донесхочу ображатися або робити вигляд, що інформаційне тло нас не зачіпає (брехня, зачіпає й позначається на нашій підтримці), проте відповідальніше й доросліше, як на мене, було би визначитися остаточно з українським націоналізмом, визнати, щó в ньому остаточно належить минулому (й заслуговує на жаль, а куди дінешся, таке є), а що гідне пам’яті, шанування й збереження безперервної традиції.
Сам по собі досвід подолання демонів шляхом внутрішньої роботи, інтелектуальних і моральних зусиль в українській суспільній думці міг би стати прикладом для багатьох інших країн.
Що ж стосується нинішніх українських націоналістів, наших сучасників, для нас тут і тепер має значення лише те, що більшість із них брали або беруть участь у боротьбі з найнебезпечнішим на сьогодні різновидом фашизму — російським, він же рашизм. Після остаточної перемоги над ним можна буде повернутися до цього питання. А іноземним шукачам українського фашизму варто порадити придивитися до власних небезпек, які вигулькують одна за одною: від ексцентричних мільярдерів до крайніх правих популістських партій, кожна з яких загрожує невдовзі визначати політику своїх країн.