«Пам’ятник ― скульптурний або скульптурно-архітектурний твір, статуя, пам’ятний камінь, обеліск, плита й таке інше, споруджений для увічнення пам’яті про певну людину або подію» (wikipedia.com).
У доповіді Правового центру з питань бідності Півдня за 2016 рік перелічено 718 пам’ятників, присвячених конфедератам і поставлених у всій країні, а не тільки в південних штатах колишньої Конфедерації. «Ми вважаємо демонтаж цих статуй за щось більше, ніж просто знищення конфедератської спадщини, бо справжня війна точиться не проти наших героїв і статуй, а проти нас». «Цю війну провадять проти білих людей», ― мовив Девід Дюк, колишній політик із Луїзіани і «великий маг» Ку-клукс-клану.
Уже традиційно оливи до вогню додав президент Дональд Трамп, заявивши у Twitter: «Сумно бачити, як історію і культуру нашої великої країни розривають знищенням наших гарних статуй і монументів. Не можна змінити історію, зате можна навчитися від неї. Роберт Едвард Лі, Твердокам’яний Джексон ― хто далі: Вашинґтон, Джефферсон? Як по-дурному! Краси, яку прибирають із наших міст, містечок і парків, дуже бракуватиме, і ми ніколи не зможемо замінити її чимось близьким до неї!».
Невже повалення пам’ятників конфедератам ― справді стирання історії, як стверджує президент Трамп? А може, це спроба змінити історію, якою ми пам’ятаємо її? Такі дискусії точаться в багатьох країнах, де відбуваються баталії про форму своєї ідентичності. Пам’ять легко стає зброєю, яку застосовують протилежні табори, часто проминаючи критичну точку початку можливого діалогу.
Британська газета The Guardian зауважила: «Це історія, ми не можемо й не повинні переписувати її ― ми вчимося з неї. Знищивши статуї, ми нічим не відрізнятимемося від терористів із Пальміри. Ось у цьому й полягає суть. Британія здійснила незліченну кількість актів культурного тероризму, знищуючи статуї та палаци, стираючи історичну пам’ять інших великих цивілізацій під час імперської доби, чию гадану велич ми тепер, хоч як іронічно, ревно прагнемо зберегти непорушною».
Значення пам’ятників для суспільства інколи ставлять під сумнів різноманітні групи. У коментарі для газети The New York Times відомий критик мистецтва Голланд Коттер стверджує: «Я вважаю, що рух за прибирання і вилучення конфедератських націоналістичних образів здоровий. Громадянин у мені, який щодня, як і багато інших американців, стає свідком заразливого расизму, цієї національної хвороби, згоден із можливістю позбутися слідів його історії». Вибір слів у Коттера дуже промовистий. Його прагнення, щоб культура «позбулася слідів історії расизму», слова про те, що нинішній рух «здоровий», наснажені мовою очищення і звільнення від «заразливого» расизму як «національної хвороби». Властива Коттеру логіка щеплення ― Америка повинна «зцілитися» від будь-якої анахронічної плями своєї минувшини часів громадянської війни ― спонукає його припустити, що всі ці статуї слід не руйнувати, а замкнути в спеціальних музеях: зібрані разом, немов на карантині, просто неба, з доступом до них, хоч і контрольованим, їх можна буде представити як пропаганду, якою вони і є насправді».
Оборонці пам’ятників прагнуть, щоб ми разом із ними визнали: монумент ― найкращий спосіб увічнення пам’яті про історичні постаті за умови, що він нейтральний щодо цінностей, які представляє. Це тільки історія, кажуть вони, а не коментар про слушність аргументів, за які точиться боротьба.
Читайте також: Нове старе місто принца Чарльза
Це не так. Ми споруджуємо пам’ятники, щоб уславити, вшанувати людей, пам’ять яких увічнюємо. Немає виразнішого способу повідомити: ця особа ― герой, дії якого прославляємо, і тому ставимо пам’ятник для його вічної хвали. Пам’ятники, «які увічнюють пам’ять про історичних осіб або події», ― це ще крім усіх інших значень свідчення влади й можливості контролю, вказівка, хто має право вирішувати, як увічнена пам’ять про історію в громадських місцях.
Пам’ятники не увічнюють пам’ять про просто історію. Вони вшановують тільки обрану частину минувшини. Крім того, кожен історик знає, що «пускання в непам’ять» не менш важливе для розуміння історії, ніж збереження пам’яті. А пам’ятники слугують таки збереженню пам’яті, а не «пусканню в непам’ять», прощенню, даруванню провин. Чи можна це узгодити і як?
Україна в процесі болісного формування своєї ідентичності, у процесі боротьби між таборами «пам’ятникових іконоборців» і «пам’ятникових ортодоксів» не відрізняється від західних демократій, які, щоправда, провадять свої битви за пам’ятники вже через добрі 100 років після історичних подій, а для нас це завжди «недавні пам’ятники» і незагоєні рани. Цікаво, як українці ― оборонці історичної спадщини й художньої цінності совєтських пам’ятників ― несподівано знаходять собі ідеологічного союзника в особі президента Трампа? Хотілося б, мабуть, опинитися в іншому товаристві, а тут бах!