Так були затоплені лінійний корабель «Свободная Россия», есмінці «Фидониси», «Калиакрия», «Гаджибей», «Громкий», «Пронзительный», «Капитан-лейтенант Баранов», «Лейтенант Шестаков», «Керчь» (у Туапсе), міноносці «Стремительный» та «Сметливый». Також власними командами в порту було затоплено транспорти союзників «Женерозо» (Італія), «Треворіан» (Велика Британія), «Сербія» (Італія), «Оксюз» (Франція») і танкер «Ельбрус» (Бельгія).
Цю безумовно трагічну подію у кращих радянських традиціях увіковічнили у пам’ятниках в самому Новоросійську та в Туапсе. Так, це правда, але не вся. То ж як воно відбувалося насправді?
Історична казка
У радянській історіографії цій події приділили чимало уваги, їй присвятили кілька книжок і художніх фільмів, варто згадати «Оптимістичну трагедію» та «Загибель ескадри», де оспівується «подвиг революційних моряків, що у безвихідній ситуації знищили свої кораблі, щоб ті не дісталися кайзерівській Німеччині». У всіх випадках в якості тих, хто намагався заважати або чинив спротив, показували українських націоналістів. Такою вже була традиційна настанова радянської пропаганди.
Читайте також: Образи не забуті
Поряд із прославлянням «подвигу революційних чорноморців» пропаганда радянських часів просувала у масову свідомість думку про знищення в Новоросійську всього Чорноморського флоту або, щонайменше, ескадри. Але це далеко не так. Отже, як усе відбувалося і чому взагалі кораблі Чорноморського флоту опинилися в Новоросійську?
Бізерта-рештки білого флоту в очікуванні злому
Новоросійській трагедії передували події кінця 1917 року, пов’язані з есерівсько-більшовицьким державним переворотом 25 жовтня в Петрограді, що призвів до повалення Тимчасового уряду, скасування новою владою демократичних виборів до Установчих зборів та свідомого курсу на громадянську війну. Але в радянській історіографії цей період назвали «Триумфальное шествие Советской власти». Проте тріумф цей часто-густо був кривавим. До цього додалися події, зумовлені підписанням Брестського миру і виходом тодішньої Росії з війни.
На Чорному морі події розвивалися доволі драматично, на відміну від лютневої революції, коли зміна влади в умовах війни відбулася майже мирно. Одразу ж після перевороту в Петрограді Севастопольська Рада (Совет) оголосив про перейняття влади у свої руки, тоді як решта рад Криму і Північної Таврії назвали дії ленінців «безумною злочинною авантюрою», що веде до громадянської війни. Відтоді кораблі підконтрольного новій владі Чорноморського флоту, переважно есмінці, активно використовувалися для встановлення у приморських містах Чорного і Азовського морів Влади Рад, часто в дуже брутальний спосіб.
Есмінець «Керчь» в морі 1917 р
А поразка на Дону, де спроба експорту революції виявилася невдалою, мала наслідком інспіровану лівими силами хвилю репресій матросів проти офіцерів уже у Севастополі, а потім в Євпаторії. Зокрема відомо, що до різанини офіцерів закликала навіть Надія Островська, член Севастопольської Ради, що прибула з Петрограда.
Читайте також: Азійсько-деспотичні орієнтири
27 грудня 1917-го рішенням I Всеросійського з’їзду військового флоту, Центрофлот узяв на себе управління флотом, посаду командувача скасували. А з 1 січня 1918 року на підставі декрету РНК, було оголошено про скасування звання офіцера, носіння орденів, хрестів та інших відзнак. У Севастополі це призвело до самосудів матросів над офіцерами та розстрілів без суду і слідства.
У ніч проти 29 грудня 1917 року влада в Севастополі перейшла до більшовиків та їхніх союзників, наслідком чого були масові розправи над офіцерами. Загалом до 2 січня 1918 року було вбито до 40 морських офіцерів, багато хто був арештований або змушений тікати до Сімферополя і Ялти.
Есмінці ЧФ в Севастополі 1917-1918
На початку січня 1918 року Центрофлот вирядив кораблі із загонами озброєних матросів до кількох кримських портів, де розташовувалися підрозділи самопроголошеного Кримського уряду, для встановлення Радянської влади. Кораблі з гармат обстріляли житлові квартали Ялти, придушуючи всі вогнища найменшого спротиву. За свідченням сучасників, дії матросів майже всюди вирізнялися жорстокістю щодо полонених офіцерів, кримських татар, представників інтелігенції і духовенства як представників «старого режиму» і Кримського уряду.
Військова перемога як правило, закінчувалась обранням місцевої Ради, підняттям червоного прапору, розстрілом полонених офіцерів і просто заможних людей, пограбуванням і насиллям. А в лютому 1918 року в Новоросійську матроси есмінця «Керчь» прямо на причалі розстріляли без суду і слідства, а потім утопили в морі 42 офіцерів Варнавинського піхотного полку, які відмовилися служити новій владі.
Уважається, що в грудні 1917 – лютому 1918 років матросами було розстріляно і втоплено в морі до 200 лише офіцерів, флотських та армійських, зокрема тих, хто був змушений тікати з Севастополя або перебував у відпустках, на лікуванні у кримських санаторіях. Разом із ними зазвичай гинули члени їхніх сімей, жінки і діти. Лише Чорноморський флот утратив 62 офіцерів, трьох морських лікарів і одного священика (загалом 66 осіб), що набагато перевищило кількість бойових утрат офіцерів за війну 1914 – 1917 рр.
Український вектор
Переважну більшість (80%) матросів і старшин Чорноморського флоту становили українці, на другому місці були росіяни, решта — представники інших народів, зокрема поляки, білоруси тощо. Організований український рух у Севастополі почав свій відлік від гуртка «Кобзар», створеного на початку ХХ століття. Гурток був нечисленний, проте значна частина його учасників у майбутньому стали ініціаторами українізації флоту.
Навесні 1917 року члени «Кобзаря» стали організаторами Української чорноморської громади. Серед них були: В’ячеслав Лащенко, Микола Неклієвич, Володимир Савченко-Більський, Вадим Богомолець, Михайло Остроградський-Апостол та інші.
Читайте також: 100 років української революції: роздуми над причинами поразки крізь призму вищої школи
Перший усеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся 5 травня 1917 року в Києві, дав поштовх українізації кораблів Чорноморського флоту та підрозділів морської піхоти. Тоді ж у Севастополі відбулося декілька санкціонованих командуванням масштабних українських маніфестацій із національними прапорами — це історичний факт.
12 жовтня на всіх кораблях у портах Чорного моря за домовленістю з командуванням флоту було на один день піднято українські прапори. Подія мала неабиякий резонанс на Півдні в цілому, в Одесі навіть улаштували з цього приводу військовий парад.
А ось Жовтневий переворот у Петрограді, який лише 1927 року більшовики назвуть революцією, призвів до захоплення влади більшовиками і лівими есерами, прискорив проголошення в Києві 7 (20) листопада 1917 року Української Народної Республіки.
А наприкінці грудня 1917-го, унаслідок підписаного перемир’я, бойові дії на Чорному морі завершилися і флот охопила мітингова стихія. Почалася боротьба за володіння Чорноморським флотом, на який тоді претендували як Україна, так і Росія, яка в свою чергу виступала двома вкрай непримиренними і антагоністичними частинами, білою і червоною. Тоді біла Росія хоча й орієнтувалася на державницькі інтереси і традиційні імперські цінності, намагаючись зберегти флот у якості важливого інструменту державної політики, але не мала влади і була на той час занадто слабкою.
Читайте також: Чорне море в геополітичних візіях українців
А ось червоній Росії, очолюваній політичними екстремістами, флот був потрібен насамперед у якості важливого інструменту поширення власного впливу на півдні країни і нейтралізації України. Водночас як у Севастополі, так і на кораблях і в частинах діяли українські організації, що мали на меті українізацію флоту. Зокрема на той час деякі кораблі флоту вже підняли українські прапори. Першим це зробив 12 жовтня есмінець «Завидный», а 12 листопада — крейсер «Память Меркурия». Тоді крейсер офіційно за наказом командувача флотом передали Україні (!).
«Воля» в неволі
У межах цього процесу розвивалися події і на новітньому лінійному кораблі «Воля». 20 грудня 1917 року рішенням більшості команди корабля на ньому підняли національний український синьо-жовтий прапор. Ця подія відбулася лише через три доби після відомого нахабного ультиматуму Всеросійського Раднаркому від 17 грудня, який загрожував Україні початком військових дій. Текст цього провокативного документа готував особисто головний радянський прихильник придушення незалежної України голова Раднаркому Владімір Ульянов-Лєнін.
Тим часом українізовані кораблі, зокрема лінкор «Воля», уже під час дії підписаного з німцями перемир’я виходили до окупованого російською армією за часів війни Трапезунда для евакуації на батьківщину українізованих частин 123 та 127 піхотних дивізій Кавказького корпусу. Але таких походів було небагато, в основному флот стояв на своїх базах.
Ультиматуму Раднаркому передувало проведення 11 – 12 грудня у Харкові з прямою участю російських більшовиків I Всеукраїнського з’їзду Рад. На противагу УНР і Центральній Раді там проголосили створення власної, підконтрольної Москві Радянської Української республіки. Навіть більше — Центральну Раду харківські сепаратисти оголосили поза законом. За цим почалося озброєне вторгнення на територію України російських загонів Червоної гвардії, а в Одесі більшовики за підтримки кораблів Чорноморського флоту атакували українські частини.
Читайте також: Із Харкова — в Арктику. Український рейс через тропіки за полярне коло
Так Раднарком розпочав, висловлюючись сучасною мовою, свою гібридну агресію проти України, яка не захотіла йти у фарватері політичних екстремістів, що узурпували владу і зірвали проведення в Росії виборів до Установчих зборів (Учредительное собрание). Водночас сама Радянська Росія формально залишалася нібито осторонь і навіть зберігала з Києвом дипломатичні відносини (!)…
Таким чином, команда «Волі» підняттям українського прапора в такий непростий час по суті продемонструвала своє ставлення до російського ультиматуму. Це був прямий виклик російському Роднаркому, який не залишився без відповіді. Більшовики та їхні союзники активно почали готувати розправу з бунтівною командою. Уже 23 грудня на засіданні Центрофлоту один з його керівників, більшовик Карл Зедін подав до розгляду позачергове питання: «О событиях на линкоре «Воля».
У своєму виступі він заявив: «…украинизация «Воли» является контрреволюционным действием. Политика Рады ведет к дезорганизации боевых сил и ослаблению мощи революции. Во что бы то ни стало необходимо противодействовать контрреволюционным стремлениям Рады».
Позицію Зедіна підтримали представник Балтійського флоту Шерстобітов та інші «товариші». Було вирішено ізолювати лінкор від решти флоту: Центрофлот ухвалив безпрецедентне рішення щодо заборони морякам залишати «Волю» та іншим кораблям направляти людей на цей лінкор «до особливого розпорядження».
Центрофлот заборонив постачати на «Волю» продовольство, прісну воду та пальне, розраховуючи зламати бунтівників голодом і холодом — адже це відбувалося в грудні. Морякам у разі непокори загрожували використанням сили. Унаслідок блокади лінкора та браку підтримки проукраїнських сил, які поводилися пасивно, урешті-решт, український прапор на «Волі» замінили на червоний і блокаду корабля припинили.
Одразу після цього, за оголошеної демобілізації флоту, як такого, що існував за царськими законами, розпочалося перекомплектування команди «Волі» на добровольчих засадах. Уже в січні 1918-го всіх прихильників українізації звільнили в запас і вони покинули лінкор. Тоді призначили нового командира, капітана І рангу Олександра Тіхмєнєва.
О.Тихменев
Щодо подальшої долі тих, хто покинув корабель, багато хто з них продовжив боротьбу у складі Чорноморського (Морського) куреня, який складався з моряків-чорноморців і майже повністю загинув у січні 1918 року під час захисту столиці України від більшовиків.
З огляду на загрозу з боку німців, які наближалися до Криму із суходолу, у квітні Центрофлот відновив посаду командувача флотом, на яку було обрано колишнього контр-адмірала Михайла Сабліна, бойового офіцера, популярного на флоті, щойно звільненого з севастопольської в’язниці. Командувач підняв свій прапор на «Волі».
М.П.Саблин
20 квітня голова уряду УНР Всеволод Голубович повідомив німецького посла в Україні барона Альфонса фон Мумма, що «… весь Чорноморський флот належить Українській Народній Республіці». Трохи раніше, в середині квітня в Севастополь для переговорів з командуванням флоту прибула делегація УНР на чолі з представником Центральної Ради Данилом Сотником, яка домовилася із командуванням про повний перехід флоту під український прапор. 22 квітня вийшла прокламація Центрофлоту, де зазначалося про приналежність Чорноморського флоту до УНР.
Лінкор ВОЛЯ
Того ж дня М. Саблін по радіо оголосив наказ, в якому повідомлялося про перехід усіх кораблів, портового майна й укріплень у власність УНР. Одночасно він наказав підняти всюди, де треба, українські прапори. Цікаво, але це теж прикмета громадянської війни, що вже починалася, попри проукраїнську активність Сабліна було призначено Москвою «начальником Морських Сил Чорного моря з наданням надзвичайних повноважень для оборони Севастополя і евакуації флоту». І події розвивалися дуже стрімко.
23 квітня, коли німецькі війська і частини УНР уже були в Сімферополі, капітан ІІ рангу Микола Місников, який рухався у складі підрозділу Болбочана і був заздалегідь призначений начальником оборони Кримського узбережжя та комендантом севастопольської фортеці, наказав підняти українські прапори не лише на кораблях, а й на всьому кримському узбережжі.
24 квітня Центрофлот заявив про готовність до перемовин з Центральною Радою.
Читайте також: 1914–1918. Європейська катастрофа
26 квітня німецький командувач, генерал Роберт Кош заявив, що припинить наступ тільки після переговорів із відомим йому адміралом і лише після підняття флотом українського прапору.
А 29 квітня, коли до Севастополя наблизилися німецькі війська, які відповідно до Брестського миру, займали територію України, на «Волі» і більшості кораблів Чорноморського флоту за рішенням делегатських зборів представників судових комітетів, закріпленим у вигляді наказу командувача флотом, були спущені червоні й до 18-ї години вже підняті українські прапори.
Моряки лінкора «ВОЛЯ»
Довідка: у 1919 році цей день було проголошено Днем флоту УНР та Святом українського моря. Уже за часів незалежної України на Графській пристані в Севастополі було встановлено пам’ятну дошку на честь цієї події. Не випадково під час російської анексії Криму навесні 2014 року окупанти її зняли і урочисто втопили в морі.
Про підпорядкування Чорноморського флоту Україні М. Саблін негайно повідомив по радіо Центральну раду і, за попередньою домовленістю, німецьке командування. Водночас, щоб призупинити наступ на Севастополь, він послав для переговорів з німцями своїх парламентерів: капітана І рангу В’ячеслава Клочковського, капітана І рангу Миколу Чернілівського-Сокола і дипломатичного радника Сергія Тухолку, а також трьох представників міської думи.
Читайте також: Український флот і кримське питання у 1917–1918 роках
Клочковський мав пояснити генералу Кошу реальну обстановку і просити його призупинити наступ. Однак їхня місія виявилася невдалою, хоча, як пізніше з’ясувалося, німецький командувач не прийняв їх лише через непорозуміння. Але німці, зафіксувавши пряме порушення флотом умов Брестського миру 29 квітня, коли з Севастополя до Новоросійська вийшла група кораблів Мінної бригади, не могли бути впевненими, що цього не вчинить і решта флоту, а тому відмовилися призупиняти наступ.
Водночас, вони фактично визнали українізацію Чорноморського флоту, підтримуючи контакти із Сабліним та його представниками. Також, перебуваючи у Сімферополі, парламентарі довідалися від німців, що генерал Кош, щоб запобігти переходу решти флоту до Новоросійська, викликав по радіо ударну групу німецько-турецького флоту на чолі з лінійним крейсером «Явуз» («Гебен»), яка мала прибути до Севастополя вранці 1 травня…
Лінійний крейсер ЯВУЗ в Севастополі, вид з палуби лінкора ВОЛЯ червень 1918 рік
Отже, українізація зовсім не убезпечувала флот від захоплення німцями, а Крим від окупації, на що сподівався Саблін. По суті, Німеччина не визнавала права України на Крим, хоча й визнала право на Чорноморський флот. Саме тому німці змусили покинути Крим частини УНР під командуванням полковника Болбочана, який мав таємний наказ випередити їх і зайняти півострів разом із Севастополем і поставити перед фактом. На жаль, синхронної операції не вийшло і фактично здійснена українізація Чорноморського флоту продовження не мала.
У цій історії з українізацією Чорноморського флоту все ще залишається багато білих плям. Утім, і Болбочан, і Саблін діяли в рамках невідомого поки історикам, але блискуче задуманого таємного плану Центральної Ради щодо збереження за собою в умовах німецького наступу Криму і Чорноморського флоту. У разі успіху це мало б спричинити докорінні зміни в регіоні. Та й перспектива української державності цілком могла б бути іншою… Але, на превеликий жаль, склалося не так, як гадалося.
Севастопольська «рулетка»
Про можливість евакуації флоту до Новоросійська в Севастополі заговорили ще задовго до зазначених подій, адже Москва наполягала на виведенні боєздатних кораблів і збереження флоту для себе, не визнаючи його українізації взагалі. На кораблях, що були змушені стояти в бухтах, тривали безперервні мітинги і делегатські збори представників команд, які пропонували, як діяти далі. Частина моряків вимагала негайно йти до Новоросійська, решта їм заперечувала, адже це означало б розкол флоту і було б грубим порушенням умов Брестського миру.
Особливо активно вимагали покинути Севастополь команди кораблів Мінної бригади, яка не підтримала українізацію переважною більшістю і залишилися під червоними прапорами. Адже саме команди есмінців брали участь у каральних походах проти приморських міст Криму і небезпідставно побоювалися відповідальності за скоєні злочини. Відповідно пробільшовицьки налаштовані команди есмінців не влаштовувала й перспектива залишитися у складі флоту УНР.
Тому вони зажадали у командувача дозволу на вихід у море. На це команди лінкорів «Воля» і «Свободная Россия» загрозили міноносцям розстрілом із 12-дюймових гармат у разі спроби вийти в море, а ті відповіли погрозами атакувати лінкори торпедами. На щастя, до цього не дійшло, оскільки Саблін дозволив вихід до Новоросійська і пізно ввечері 29 числа група есмінців вийшла в море. Зауважимо, що це була фатальна помилка адмірала, який фактично свідомо дозволив своїм колишнім підлеглим порушити умови Брестського миру.
Лінкор «Свободная Россия»
До того ж, 30 квітня в Києві внаслідок перевороту уряд Центральної ради, у вірності якому запевнив по радіо командувач Чорноморським флотом, було повалено, натомість, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Усе треба було починати з самого початку, проте часу на це вже не лишалося. До того ж, отримавши від Клочковського дані про вихід у море ударного угруповання німецько-турецького флоту для блокади Севастополя, Саблін мав діяти швидко.
У таких умовах командувач, який не поділяв поглядів ані українства, ані більшовиків, і скоріше сподівався шляхом українізації флоту зберегти його на майбутнє, тобто насправді в душі залишався прихильником білих, був змушений знову шукати рішення. Тому, формально виконуючи вже наказ Москви, він пішов на евакуацію найбільш цінних кораблів флоту до Новоросійська.
Читайте також: Кримська війна: 160 років тому
Останніми надвечір 30 квітня вже під обстрілом німецьких гармат Севастополь залишили лінкори «Воля» (прапор командувача флотом) і «Свободная Россия». Проте есмінець «Гневный» був пошкоджений вогнем і викинувся на берег поблизу Ушакової балки. А міноносець «Заветный» команда затопила прямо біля причалу…
Решта кораблів під українськими прапорами — 5 старих лінкорів, 3 крейсери, 4 есмінці та 13 підводних човнів — залишилася в Севастополі, до якого вранці 1 травня урочисто ввійшли німці… А на рейді Севастополя з’явилися німецько-турецькі кораблі на чолі з лінійним крейсером «Явуз» («Гебен»).
Новоросійська пастка
До Новоросійська прибули 2 лінійних кораблі — «Воля» і «Свободная Россия», 15 есмінців і міноносців, допоміжний крейсер, 10 сторожових катерів та до 30 суден Транспортної флотилії. Загалом, за різними підрахунками, на них було близько 100 офіцерів і 1500 матросів. Така ж кількість залишилася на кораблях та в установах флоту в Севастополі. Але у Новоросійську кораблі фактично опинилися у пастці без виходу, не маючи можливості захистити себе силою.
Наступні півтора місяця перебування кораблів у Новоросійську відзначилися численними мітингами та зборами на борту «Волі», невизначеністю ситуації та загрозою німців, якщо кораблі не повернуться до 20 червня у Севастополь, відновити бойові дії та захопити флот силою. Це погіршило дисципліну та спричинило масове дезертирство команд, чисельність яких постійно зменшувалася.
До того ж, Саблін, отримавши з Москви офіційну вказівку про повернення до Севастополя, а потім шифровану радіограму, що скасовувала попередню і вимагала знищити флот до завершення терміну німецького ультиматуму (на цьому наполягав особисто В. Ульянов-Лєнін), поїхав до Москви, щоб переконати керівництво не топити флот. Але адмірала там одразу ж заарештували, звинувативши в українізації флоту. Сабліну вдалося втекти, невдовзі він, уже тяжко хворий, недовго командував флотом у Денікіна. Але це все було потім.
Читайте також: Під чужими прапорами
Тимчасово виконуючим обов’язки командувача в Новоросійську залишився командир «Волі» колишній капітан І рангу О. Тіхмєнєв. Для втілення ленінського наказу в життя до Новоросійська відрядили члена колегії наркомату з морських справ Івана Вахрамеєва та головного комісара Чорноморського флоту Ніколая Глєбова-Авілова.
Представники червоного центру отримали жорсткі інструкції — приховати роль Москви у затопленні флоту і її наказ. Натомість усе мало скидатися на ініціативу обурених революційних мас (або «нас там нет»), у Кремлі побоювалися реакції Берліну. Утім місія представників центру з тріском провалилася і московські гості були змушені тікати.
Місцева Рада та керівництво Кубано-Чорноморської республіки категорично виступили проти знищення флоту, пообіцявши у такому разі підняти моряків на багнети. Та це лише стимулювало більшість до переходу в Севастополь. Так само порадив Тіхмєнєву діяти Донський отаман Краснов, до якого той таємно посилав свого офіцера.
Відтак для забезпечення наказу центру до Новоросійська відрядили нового вповноваженого, колишнього мічмана Фьодора Раскольнікова (Ільїна), одного з «темних» відомих авантюристів від революції, який у липні 1917 року відзначився у Кронштадті організацією вбивств офіцерів. Особисто від Леніна він отримав інструкцію будь-що втопити флот, щоб той не дістався німецьким імперіалістам. Насправді ж більшовицький вождь, очевидно, побоювався передачі флоту ненависній йому УНР або Українській Державі, перспектива посилення якої від самого початку здобуття державної незалежності перетворилася для Кремля на перманентний кошмар.
«Позор изменникам России»
Т. в. о. командувача О. Тіхмєнєв був реалістом і розумів, чим ризикує у разі затоплення кораблів. І тому обрав із двох бід найменшу і вранці 17 червня все-таки вийшов із частиною кораблів (лінкор «Воля», допоміжний крейсер «Соціальна революція», 6 есмінців і міноносців та яхта «Креста») у Севастополь. Тоді з есмінця «Керчь» кораблям, що відходили, передали семафором (мова оригіналу): «Судам идущим в Севастопль. Позор изменникам России».
Це також правда. І також не вся, адже за всього бажання деякі з кораблів, що залишилися в гавані Новоросійська, просто не мали змоги вийти в море. Так, найбільший із них, лінійний корабель «Свободная Россия» також готувався вийти в Севастополь разом із загоном Тіхмєнєва, довго намагався підняти пари, але даремно – через некомплект кочегарів це не вдалося. Тому всі охочі перейшли з лінкора на «Волю».
А есмінець «Громкий», що таки вийшов із гавані останнім, рухався дуже повільно з мінімальною кількістю команди, і врешті-решт зупинився на траверзі Широкої балки, де був затоплений командою, яка не належала до прихильників більшовизму.
Емісар Кремля Ф. Раскольніков прибув до Новоросійська вже після виходу загону Тіхмєнєва і спочатку навіть вимагав наздогнати його і атакувати торпедами майже небоєздатні кораблі у відкритому морі. Неважко собі уявити, скільки могло бути жертв. Але було вже пізно, часу майже не лишалося та й запасу торпед на «Керчі» (12) могло не вистачити для затоплення навіть кораблів у гавані. Тим більше, що існувала загроза появи німецько-турецького флоту, тоді як «флот», що залишився в гавані Новоросійська, через катастрофічний брак особового складу був нездатний і себе захистити.
Отже, «Свободная Россия», 9 есмінців і міноносців та 30 транспортів, залишилися в Новоросійську. Вони не були флотом та навіть ескадрою. Унаслідок дезертирства більшість кораблів стояла в гавані Новоросійська майже без команд. Безлюдні і небоєздатні кораблі чекали на власну участь. Боєздатним залишався лише есмінець «Керчь», командир якого, колишній старший лейтенант Владімір Кукель-Краєвский і очолив на доручення Раскольнікова важку працю на виконання ленінського наказу.
Читайте також: Війна за далекі острови. Фолклендська війна визначила розвиток військового флоту й авіації
Уранці 18 червня першим був потоплений торпедою з «Керчі» есмінець «Фидониси», давно покинутий усіма і навіть командиром. Решту есмінців затопили, відкривши кінгстони. Потім «Керчь» потопила торпедами лінкор «Свободная Россия». Упоравшись із завданням, В. Кукель узяв курс на Туапсе, не ризикуючи потрапити в Новоросійську до рук розлюченого і озброєного натовпу, що спостерігав за затопленням кораблів.
До того ж, після відомої кривавої розправи моряків над офіцерами Варнавинського полку корабель зажив у цьому місті дурної слави. У відкритому морі Кукель дав відкритим текстом радіограму (мовою оригіналу): «Всем, всем, всем. Погиб, уничтожив те суда Черноморского флота, которые предпочли гибель позорной сдаче Германии. Эскадренный миноносец «Керчь». А вранці 19 червня команда затопила есмінець біля Кадоського маяка.
Зазначимо, що однозначної оцінки знищення кораблів у Новоросійську ніколи не було. Не випадково ж один із вождів білого руху, головнокомандувач Збройними Силами Півдня Росії генерал Антон Дєнікін написав про затоплення кораблів (мовою оригіналу): «… символ «патриотизма» черноморцев, столь же фальшивого, сколь и бессмысленного». А більшовики використали цю безумовно трагічну подію як одну з важливіших складових їхньої, комуністичної інтерпретації історії громадянської війни.
Німецькі апетити
Того ж дня кораблі загону Тіхмєнєва повернувся до окупованого німцями Севастополя і були роззброєні німцями та інтерновані до кінця війни. Лінкор «Воля» та есмінці, що з ним прибули, поставили у Південній бухті. Поряд з ними стояли й інші кораблі, на яких німці замість українських прапорів підняли свої, на що українська морська влада в особі контр-адмірала Остроградського висловила протест. Нагадаємо, що у Севастополі одночасно перебували вповноважені представники (комісари) із питань флоту від України (контр-адмірал Клочковський), від РРФСР (капітан І рангу Тіхмєнєв) та Росії взагалі (капітан І рангу Ніщенков).
До самої осені 1918 року бойові кораблі не цікавили німців, а ось 4 жовтня німецький командувач адмірал В. Гопман повідомив зазначеним комісарам на підставі документа за № 745, підписаного представником РРФСР у Берліні А. Йоффе від 24 вересня 1918 року, про подальшу долю кораблів. Зокрема, визнавалося, що «…колишній імператорський флот залишається власністю Російської Республіки і до укладення остаточного миру перебуватиме під управлінням німецького Адміралтейства.
Після укладення миру він буде переданий Республіці з відшкодуванням втрат і винагороджень, тому лінкори «Воля», «Иоанн Златоуст» і «Евстафий», а також есмінці і підводні човни будуть прийняті для використання німецькою стороною». На «Волю» німці навіть призначили команду і здійснили кілька виходів у море на пробу машин…
Однак використати ці кораблі німці не встигли, бо програли війну Антанті. На щастя, на відміну інших гравців, німці не знищили жодного корабля Чорноморського флоту, які опинилися в їхньому розпорядженні. Це також правда. І вже 23 жовтня той же адмірал Гопман повідомив українському контр-адміралові В. Клочковському про передачу Україні російського флоту «без права підняття на кораблях Андріївських прапорів». Але і цього разу реалізувати історичний шанс відродження українського флоту не вдалося, оскільки цьому не сприяла загальна обстановка.
Британський слід
Невдовзі німців у Севастополі змінили союзники, які взагалі не визнавали Україну як суб’єкта міжнародного права, тому поділили всі боєздатні кораблі тепер уже знову українського флоту між собою, ніби таку собі військову здобич. Кораблі дісталися англійцям, французам, італійцям і навіть грекам. Есмінець «Счастливый» під час буксировки англійцями на Мальту був зірваний штормом з буксиру і розбився на скелях біля о. Мудрос.
Коли наприкінці квітня 1919 року до Севастополя наблизилися частини Червоної Армії, союзне командування прийняло рішення про евакуацію і виведення кораблів і всіх плавзасобів. Решта підлягала знищенню. Проте на французьких кораблях почалося інспіроване більшовиками повстання і команди відмовлялися виконувати накази свого командування (Севастополь належав до зони відповідальності французів). Крім того, французи висадилися на берег і провели разом із севастопольцями мітинг під червоними прапорами, розстріляний інтервентами. Виникли небезпідставні побоювання, що червоні можуть захопити кораблі, які стояли в бухтах, тому туди з Константинополя терміново прийшла британська ескадра.
Читайте також: «Чорне море ще всміхнеться…»
Англійці, навіть не поставивши до відома російське або українське командування, поспіхом почали знищувати в Севастополі все цінне майно, озброєння, вони також вивели з ладу всі кораблі, підірвавши машини, а підводні човни затопили у відкритому морі. Білому морському командуванню вдалося врятувати лише кілька кораблів і три підводних човни, які спромоглися вкомплектувати особовим складом і вивести в Новоросійськ.
Так союзники успішно продовжили «справу Леніна», знищивши більшу частину колишнього Імператорського, а потім і українського Чорноморського флоту, залишки якого дісталися білим. У листопаді – грудні 1920 року кораблі білого флоту забезпечили евакуацію з Криму до Туреччини і далі до Європи залишків розбитої армії генерала Петра Врангєля. Насамкінець білий Чорноморський флот, переформований у Константинополі в ескадру, перейшов до тодішньої французької військово-морської бази Бізерта в Тунісі. Там інтерновані кораблі стояли до жовтня 1924 року, коли Франція офіційно визнала РРФСР, після чого ескадра припинила своє існування.
За наказом французів прапори на кораблях було спущено, а команди назавжди покинули їх. Кораблі формально перейшли у власність Радянської Росії. Утім плани Москви повернути хоча б частину з них на Чорне море не здійснилися з суто політичних причин, а тому вже радянський трест «Рудметалторг» продав їх на злом. З огляду на технічний стан, кораблі розбирали просто в Бізерті.
Так закінчила своє існування остання частина колишнього Імператорського, а потім Українського і нарешті білого Чорноморського флоту.